— Тоді що насамперед повинні зробити ці білі?
— Домовитися з червоношкірими й попросити у них захисту.
— Правильно. А червоношкірі захищатимуть їх задурно?
— Ні. їм доведеться заплатити.
— А чим заплатити?
— Частиною здобутого під час пограбування поїзда.
— Тепер розумієте, що хотів сказати Віннету?
— Чекайте, чекайте! Виходить, що білі пограбували поїзд, щоб розрахуватися за послуги з червоношкірими, і ті троє індіанців тільки наглядали за бандитами?
— Можливо, але не обов’язково. Ми не можемо знати цього напевно, проте немає сумніву, що наші побратими за кольором шкіри незабаром об’єднаються з великим загоном червоношкірих. Якщо мені не зраджує пам’ять, я говорив вам про це ще біля залізниці, коли ми розглядали сліди. Врешті, подумаймо логічно: невже вважаєте, що червоношкірі й білі негідники об’єдналися тільки для того, щоб відпочивати на ведмежих шкурах?
— Не думаю.
— У тому-то й річ. Повірте мені на слово, вони збираються знову щось організувати. Тим більше, що напад на поїзд таки вдався.
— Що ж це може бути?
— Гм. Маю одне припущення.
— Нічого собі! Хочете сказати, що здогадуєтеся про наміри людей, яких навіть ніколи не бачили? Зізнаюся, останнім часом ви мене здивували, і я змінив свою думку про вас, але ви все ж таки не провісник.
— Побачимо! Я довго жив серед індіанців і добре знаю їхній спосіб мислення. Знаєте, як можна вгадати, що людина збирається робити?
— Як?
— Треба поставити себе на місце тієї людини і спробувати взяти до уваги особливості її характеру. Хочете, щоб я продемонстрував це?
Чорна Видра з племені арапаго. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.
— Ви мене заінтригували.
— Гаразд. Як думаєте, куди саме персонал потяга повідомив про напад?
— На найближчу станцію.
— Можемо припустити, що звідти вишлють загін навздогін за грабіжниками?
— Найпевніше, так і буде.
— І тоді станція та селище залишаться без захисту.
— Тисяча чортів! Ви маєте рацію!
— Правда? А станції тут наразі тимчасові. Тепер лишилося з’ясувати, на якій станції є достатньо чоловіків, щоб сформувати загін. На мою думку, це буде Ехо-Каньйон.
— Чарлі, ви, мабуть, таки маєте рацію. Саме туди й подадуться оґлала та білі розбійники. Бо вони, як і ми, знатимуть, що там не зосталося нікого для захисту.
— Слід зважати й на те, що індіанці мають бойові фарби на обличчях, а це означає, що їхні наміри ворожі. Але дивіться, ось річка, вона різко спускається в долину, тож немає більше часу на балачки!
Тим часом ми виїхали на стежку, яка підіймалася крутим схилом. Їхати тут було складно, тож слід було максимально зосередитися. Сліди вели вздовж струмка і ставали все чіткішими, очевидно, тут вони зробили обідню перерву, а потім подалися на північ. Ми проїхали кілька невеличких долин, кілька печер і щомиті очікували зустрічі з розбійниками. Але аж надвечір на вершині одного з пагорбів Віннету різко натягнув вуздечку і приглушено сказав, показуючи рукою донизу: