Нарешті грім луснув!
Блискавичним, різким рухом, боляче, Макар розвернув дружину обличчям до стіни. Одною рукою міцно притис до себе, іншою вхопив за волосся.
— Не треба, благаю, — замолилася перелякана до смерті Майя. — Ть-тільки не так, прош-ш-шу-у… — голосно заридала.
Зупинився.
Його важке, гаряче дихання обпікало їй потилицю.
Майя міцно стисла повіки з під яких градом лилися сльози.
Нею неприродно трусило, як при лихоманці.
— А-а-а-а!!! — заревів, як смертельно поранений звір перед кончиною Макар і щосили гепнув кулаком по стіні. Тоді відпустив дружину, взяв куртку й рвонув до виходу.
— Піду, охолону. Не чекай, — безсило прохрипів, луснув дверима і побіг на вулицю.
Десь знизу почулося клацання сигналізації, звук заведеного двигуна й рвучкого старту автомобіля.
Майя зрозуміла. Він про все дізнався.
«Господи, що тепер буде? Вони ж — рідні брати…» — кліщами здавила серце дійсність.
Безсило сповзла стіною на коліна.
З її грудей виривалося розпачливе ридання…
Олівія не знаходила собі місця. Металася по будинку, нервово викурюючи одну сигарету за другою.
Нарешті двері відчинилися. На порозі з’явився Єгор.
Жінка аж заклякла.
Він ніби в хорошому настрої. Навіть підійшов до неї, обняв і поцілував. Якось тепло глянув у вічі. Такого раніше ніколи не було.
— Все гаразд? — несміливо запитала.
— Так, — усміхаючись, відповів. — Тепер у нас все буде гаразд.
Несподівано у його кишені завібрував телефон.
— Брат? — здивувався Громов. — Чого йому треба о такій порі? — насупив брови.
Олівія насторожилася.
— Любий, — ніжно обвила руками шию Єгора й поцілувала в губи. — Не бери. Потім зателефонуєш.
— Зачекай, — легенько відштовхнув дівчину. — Так, Макаре, слухаю, — відповів.
Олівія завмерла в очікуванні.
— Чекаю тебе під другим транспортним мостом на лівому березі, — промовив якийсь майже незнайомий, басовитий, здавлений голос.
— Де? — розширив від здивування очі Єгор.
Та в слухавці вже звучали короткі гудки.
— Що там? — не витримала дівчина. — Чого йому треба?