Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Якщо вже помирати, то треба хоч встигнути найголовніше сказати», — вирішив. Можливо, тоді зможе Майю врятувати. Якщо вона ще жива, судячи з настрою Макара…

— Кох-хає, — протяг Громов старший. — Тоді чому? — просичав крізь зуби. — Що вона робила в готелі?

— Я змусив, — вже впевненіше відповів Єгор. — Опусти зброю. Дай все пояснити. Далі, якщо хочеш, убивай, не тікатиму.

Єгор відчув, як дуло пістолета перестало тиснути голову. Повільно обернувся. Глянув на брата. У цю хвилину йому навіть жаль стало Макара. Якийсь розбитий, морально й душевно знищений, виснажений, наче після страшних катувань.

— Пам’ятаєш, коли просив тебе знайти жінку, яку покохав у Домінікані? — почав свою розповідь. — Русалку?

Макар мовчав.

— Як виявилося… то була твоя Майя.

— Як виявилося? — скривився, мов від страшного болю Макар.

— Це виявилося під час нашого сімейного знайомства. Я ледь не збожеволів, коли побачив її на твоїй кухні. Але те, що було між нами — було до тебе, Макаре. Тоді ніхто не думав про кохання. Вона була самотня й повністю одинока. Приїхала на курорт з єдиною метою — завагітніти від іноземця. Це я вже потім зрозумів. Та ловеласка з неї нікудишня. Одразу видно: практика стосунків з чоловіками — майже нульова. Вона впала мені в око, це правда. Але я не прихильник курортних романів, тому навіть не припускав, що… — Єгор замовк.

Запанувала мертва тиша.

Макар важко дихав.

— Одного вечора, — продовжив свою розповідь-покаяння брат, — я помітив одиноку жіночу постать, яка віддалялася береговою лінією кудись у темряву, подалі від готелів, шумного гурту на пляжі. Серце стисло недобре передчуття. Не міг пояснити чому, але ноги понесли слідом. Я не помилився. Вона вирішила звести рахунки з життям. Зупинилася, щось довго белькотіла про горизонт, потім крикнула, що не витримує самотності — й пішла топитися. Я ледь її врятував: доки добіг, кинувся у воду, Майя вже добрячу відстань відпливла. На берег витяг непритомну. Відкачав, насварив. А вона, замість вдячності, стала огризатися. Мовляв, хто просив мене її рятувати і все таке. Я не витримав. Злість охопила все моє єство. Навіть не знаю, як це сталося. Кинувся на неї, мов божевільний. Прямо там, на пляжі, по дикому… Далі були три казкові дні, які ми провели разом. Обидва розуміли, що продовження не буде. Тому навіть не знайомилися до пуття. Лише коли одного ранку я прокинувся і побачив поряд, на ліжку пусту подушку — серце защеміло. Хотів її знайти. Думав, вона — моя доля. А виявляється… твоя… Та відколи знову її побачив — втратив спокій, правда. Гадав — вона нещаслива з тобою. Вийшла заміж, аби лише втекти від самоти. Я ж бо знаю, як вона мріє про дитину. Чого їй вартує відмовитися від найзаповітнішого бажання… Хотів зіграти на цьому. Тому й влаштував цю зустріч у готелі. Та Майя й на кілька метрів мене до себе не підпустила. Сказала, якщо ти й розлучишся з нею — зі мною вона не залишиться. Я все зрозумів. То кінець. Ця жінка любить тебе. Заважати не буду.

Макар терпляче вислухав сповідь брата.

Ні разу не перебив.

Ні слова не вставив.

Коли Єгор замовк, сховав пістолет. Хитаючись, наче під страшним тягарем на плечах, підійшов до води, змочив обличчя, узявся руками за голову й кілька секунд непорушно сидів навшпиньки. Потім піднявся, підійшов до брата, вхопив його за потилицю, притулив чолом до свого чола.

— Це нічого не міняє, — прошепотів, дивлячись прямо Єгору в очі. — У людини завжди два мотиви для вчинку: один — красивий, другий — справжній…

На тому відпустив.

Повернувся й попрямував до машини.

— Викликали, пане генерале? — Макар зайшов до кабінету Ореста Сергійовича Тарана.

— Заходь, давай, — помахав рукою начальник. — Сідай. Є розмова.

— Щось сталося? — відчув напругу Громов.

— Телефонували зверху, — закотив очі Орест Сергійович. — Племінник самого Ярового потрапив у полон на сході. Уявляєш?

— Що… — не зрозумів Макар, — того самого Ярового? З міністерства оборони?

Таран ствердно помахав головою, прикурюючи свою люльку.

— Хто його утримує? — поцікавився Громов.

— Пахом Мухарський. Знаєш такого?

— «Муха», — задумано промовив Макар. — Ми з ним «добрі» знайомі. Я йому не одну диверсію зірвав, коли служив у тих краях. Він мене теж добре знає.

— Ще б пак, — затягуючи густий дим, іронічно скривився Орест Сергійович. — Полковник «Грім» був відомий на сході. Всякі «Мухи» знали своє місце, — роздуваючи перед обличчям клуби диму, протяг. — А тепер з ними не домовишся. Тому чекаю від тебе пропозицій.

— Обмін, — не роздумуючи, запропонував Макар.