Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тої ночі світло в кабінеті Громова не згасло до самого ранку.

Обвитий туманом від сигаретного диму з черговою чашечкою кави в руках, Макар працював.

Мимоволі згадав жінку, яка сьогодні приходила. Її сини, виявляється, також у полоні в «Мухи». Можна було б спробувати визволити їх разом з Яровим… Думав і над цим…

«Мама, — раптом згадав. — Як же давно я їй не телефонував. А вона щодня дзвонить. Який же я син…»

Полистав список абонентів у телефоні.

Мама, далі… Майя…

Стис у руках слухавку.

Так хочеться набрати. Почути її голос… Серце болить фізично… Чув, що так плаче душа…

Але зв'язок Майї з Єгором стояв перед очима. Коли хоч на хвильку уявляв, як його брат торкається жінки, яку Макар кохає всім серцем — божеволів. І не заспокоювало те, що це було до нього, що не було почуттів. Адже у готель вона поїхала вже будучи одруженою. Та й Єгор намагався звабити не одиноку жінку, а братову дружину… Свідомо… Чи зможе він це пробачити? Чи зможе жити з цим далі?

«Жити з цим далі…» — раптом застукало в голові.

Навіть якщо й розлучиться — що від цього зміниться? Як складуться їхні стосунки з братом? Досі вони нічого не казали матері. Але ж вона не сліпа. Рано чи пізно — запитає і про невістку, і про незрозумілу поведінку синів. Як це переживе?

Рішення проблеми прийшло саме по собі…

— Що-о?! Навіть не думай! Я в житті на таке не погоджуся! — кричав, мов несамовитий генерал, коли почув, що замислив Громов. — Що я тобі говорив недавно?! Га?! Щоб твої особисті проблеми не мали нічого спільного з роботою! Говорив?!

— Це єдиний вихід, — спокійно відповів Макар. — На інше Мухарський не погодиться. Та й моє особисте життя тут ні до чого.

— Ага! Ні до чого! Так я тобі й повірив! — іронічно скривився керівник. — Дружину кохаєш, а пробачити не можеш. Думаєш, щезнеш з її життя — і всім легше стане. Тоді задай собі питання, може й не любиш зовсім? — раптом полагіднішав. — І не витріщай на мене очі. Я все знаю про своїх підлеглих. Робота така… — закурив свою люльку сивочолий Орест Сергійович. — Ви мені, як діти. Як сім’я…

– Єдине, що може зацікавити «Муху» — це я, — монотонно і впевнено ще раз озвучив начальникові Макар. — На мене він обміняє будь-кого. Я йому в таких печінках сиджу, що за мою голову він цілий список полонених без усіляких там перемовин віддасть. Лише одна вимога з мого боку: звільненню підлягатиме не тільки Яровий, а ще двоє хлопців Давид і Арсен Беляєви.

— Я сказав — ні!!! — знову зірвався Таран. — Навіть слухати не буду!

Та як не крутив генерал, а кращого вирішення проблеми не було.

Нарешті наважився й поговорив зі своїм безпосереднім керівником.

— А твій Громов молодець, — примружив очі начальник. — Самовіддано працює. Давай йому зелене світло. Нехай домовляється з Мухарським. Витягує цього щура на сіру зону. А далі… Думаю, що ми вирішимо цю проблему без жертв з нашого боку. Є деяка інформація…

— Ну, синку, бережи себе, — мов рідного обійняв і притис до грудей Громова генерал Таран, коли той у повній амуніції зайшов попрощатися. — Ти ж повинен їхати в другій машині колони?

— У другій, — підтвердив Громов.

— Сядеш в іншу, — наказав Таран. — Ми її спеціально підготували.

— Як скажете, — без зайвих питань погодився Макар і вийшов з кабінету.

— З Богом, — перехрестив його услід генерал.

— Полковника Страхова до мене! Негайно! — наказав підлеглому у приймальні.

— За успішне проведення операції, відповідаєш головою, — суворо попередив, полковника, який щойно увійшов. — З голови Громова й волосина не повинна впасти. Доповідатимеш по ходу дій. Все. На зв’язку…

— Слухаюсь! Дозвольте йти? — відрапортував Страхов.

— Біжи!!! — заревів схвильований Таран.

Орест Сергійович важко опустився у шкіряне крісло. Витяг пластинку сердечних таблеток, розпечатав, поклав під язик. Відкинувся на спинку, заплющив очі. Руки його помітно трусилися…