Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну й наостанок приємне, — підвів підсумок наради Антон Миколайович Крицький. — У суботу — щорічний весняний благодійний бал. Проводитиметься у приміщенні обласного драматичного театру. Виступатимуть зірки класичної музики й наш оркестр. Явка обов’язкова. Власова, щоб без запізнень, — жартома, але суворо попередив.

— Ну як усе пройшло, Майєчко Матвіївно? — знов заскиглила секретарка Марта, щойно Власова з’явилася у дверях своєї приймальні.

— Дякуючи тобі, все чудово, — якось загадково відповіла Майя й погладивши хрестик на шиї, повільно зайшла до свого кабінету.

— Дякуючи мені? — заокруглила від здивування очі Марта й поспішила слідом за начальницею.

— Так, сонечко. Ти дуже вчасно дала мені в руки ту газету. Завари нам кави. Поп’ємо разом, — раптом попросила.

Секретарка аж заклякла від несподіванки. «Сонечко», «завари нам кави», «поп’ємо разом». Відколи тут працює — ще не чула таких слів від керівниці. Зранку з її очей аж іскри сипалися, під ногами горіла земля, а тепер… Наче підмінили…

Увечері Майя вперше захотіла повернутися додому. Вперше не відчула подиху самотності, коли увійшла до квартири. Навпаки, повна енергії подалася на кухню, приготувала улюблену страву, понесла в ліжко, обняла свого м’якого білого ведмедика, увімкнула телевізор. Настрій був на висоті. Але чому? Адже з учора нічого не змінилося. Вона не вагітна. Заміж ніхто не кличе…

Перед очима стояла нарада і… Громов. Він не виходив з голови. Відчула, як щось потаємне озвалося в її душі. Заворушилося, затремтіло, зрушилося те, що було нерушимим з глибокої юності. Це не пристрасть і бажання, які відчуває жінка, коли бачить чоловіка. Ні. Це щось більше, глибше. Не бентежить навіть, що він тут не надовго. Можливо, десь його чекають дружина й діти. Не важливо. Почуття вже нікуди не зникнуть. Відчула, що готова ризикнути. Не будує замків на піску. Не малює захмарного майбутнього. Просто лягає у човен і заплющує очі… Нехай її несе у стрімкий водоспад. Там чекає великий сірий вовк. «Ще трохи і ти будеш моєю…», — ясно промовляє гострий, пронизливий погляд його бездонних чорних очей.

Відчула як легенька втома склепила повіки. Хотіла встати, прибрати з ліжка, але хижий сон уже міцно держав її у своїх лабетах. Здалося, що лежить, зав’язана мотуззям. Ні ворухнутися, ні розплющити очей не може…

— Що значить — ви не спростовуватимете свою наклепницьку статтю?! — доносилися наступного дня у приймальню крики Власової. — Яке ви взагалі мали право щось друкувати без мого погодження?! Це ж обласне видання, а не бульварна газета!

— Марто, зайди до мене, — за хвилину почула в приймальні секретарка вже набагато спокійніший голос начальниці.

— Голова розколюється, — стискаючи скроні, простогнала Майя. — Зроби щось.

— Одну хвилинку, — як завжди злегка запанікувала Марта. — Зараз накапаю вам валер’янки й принесу таблетку спазмалгону, а ще заварю чай з м’яти і…

– І не забудь у той чай накапати снотворного, щоб я вже остаточно тут відрубилася й до завтра не прокинулася, — не витримала начальниця й просто добила секретарку. — Досить таблетки спазмалгону. Йди.

— Вам вдалося їх переконати? Вони спростують ту статтю? — обережно поцікавилася підлегла, коли занесла у кабінет керівниці воду й таблетку.

— Та де там, — махнула рукою Майя. — Вони непохитні.

«Наче відчувають за собою чиюсь могутню підтримку», — подумала, але промовчала Власова.

— Але завтра номер вже виходить? — запереживала секретарка. — Голова адміністрації точно викличе вас на килим, якщо не побачить…

— Завтра буде завтра, — перервала Майя. — До завтра у нас є ще півдня і ціла ніч.

Та як Власова не намагалася вирішити проблему — нічого не виходило. Нарешті здалася. Значить, доля така. Завтра, скоріш за все, постане питання її звільнення. Морально приготувалася до цього вже сьогодні.

Але яким було її здивування, коли зранку зайшла у приймальню, а там Марта, верещачи від радості ледь не пританцьовувала.

— Ти збожеволіла? — витріщила на неї очі Майя. — Чого галасуєш, як болівійці на похоронах.

— Як хто? — не зрозуміла Марта.

— Болівійці, — уточнила Власова. — Коли ховають родича — уся родина витанцьовує й галасливо співає радісні пісні. Судячи з того, що мені загрожує…

— Подяка від губернатора, — незвично сміливо обірвала її Марта, — вам також слід танцювати.

— Ти про що? — не зрозуміла Майя.

— Ось, — показала свіжий номер газети секретарка. — На місці попередньої статті красується її спростування й вибачення особисто перед вами, а також головним лікарем установи, про яку йшлося.

Майя аж задеревіла. Не могла повірити власним очам.

Але чому редакція поміняла свою думку? Хто втрутився? Невже… Блиснула здогадка, але сумнівалася. Не може бути. Громов?

«Та з якого б це дива? — гнала від себе приємні думки. — Але ж більше нікому. Тоді, за столом, він один зрозумів, що вона блефує».