Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Не треба так суворо з собою. У кожної людини є щось, про що вона нікому не розповідає, – каже містер Сміт. Голос його тихий, добрий. – У мене є такі речі, закладаюся, що і в тебе є. І це не означає, що вона тебе не цінувала, не цінує.

– Мабуть, – кажу я. Я можу йти, але не хочу. Мені тут подобається, тут тихо та спокійно. – А що у вас за секрет, сер?

Він сміється та хитає головою.

– Здається, я сам вляпався в цю розмову. Мені подобається досліджувати місто. Такий у мене секрет. Я забираюся в закинуті та старі будівлі, в які не можна заходити, й усе там роздивляюся. Це трохи незаконно, але весело.

– Ну, якщо ви так кажете.

Він знову сміється.

– Тільки тримай цю інформацію при собі, гаразд? Мені не потрібні проблеми.

Я не розумію, які через це можуть бути проблеми, але однаково киваю.

– Як там родина Наомі? Я думав сходити туди сьогодні, але не хочу заважати.

– Не думаю, що ви заважатимете, сер, – кажу я йому. – Думаю, місіс Демір подобається, коли навколо є люди, підтримка і все таке. Це її відволікає. Думаю, вона це цінує.

Я спостерігаю за тим, як він акуратно розкладає папери на столі.

– Хочеш іще щось обговорити?

Я хитаю головою, ледве втримуючись, щоб не розповісти йому всього, що крутиться й крутиться у моїй голові. Але втримуюся. Хоча в мене навіть немає для цього вагомих причин, окрім того що, якщо я промовлю вголос усе, про що думаю, він вирішить, ніби в мене нервовий зрив, і змусить мене піти до кабінету психолога й поговорити з ним про свої почуття й інше лайно. Кілька років тому одна дівчина покінчила життя самогубством, і відтоді, щойно ти видаєшся хоч трішечки сумним, тебе одразу відправляють на терапію, а моїй мамі терапія так і не допомогла. Та якби мені й захотілося комусь розповісти, так це йому.

– Редлі… – Якусь мить він вагається. – Скоро іспити, і… слухай, я не хочу на тебе тиснути, але мені здається, на тебе багато всього навалилося. Якось я зустрів у супермаркеті твою маму.

О Господи, будь ласка, скажи, що це неправда. Від сорому мені хочеться вивернутися навиворіт.

– І вона була п’яна, – кажу я, і кожне слово важезне, як каменюка.

– Так здавалося, я не знав, що вона знову п’є. Удома все дуже погано?

Якщо я скажу «так», що далі? Знову соціальні служби, але цього разу все, що я скажу, тільки погіршить стан речей. Мені важко, хочеться виговоритися, хочеться розповісти про всі частини розтрісканої мозаїки, з яких складається моє життя вдома. Якби хтось і зрозумів, то це він. Але я не можу. Можливо, я й вийду з цього без втрат, але як щодо Ґрейсі? Що як її заберуть чи щось іще? Я не можу так ризикувати.

– Ні, ні, знаєте, все не так погано, як може здатится. Ну тобто, у мами все не дуже добре, але тато поряд і він допомагає. І вона хоче покинути, тож, знаєте, все під контролем. Будь ласка, сер, нікому про це не кажіть, батько один з інспекторів школи, і він буде злий, як собака, якщо ця інформація випливе.

На мить ідея все розповісти видається мені привабливою, але, якщо чесно, я не хочу, щоби правда про безлад у нашій родині вийшла за межі цього кабінету.

Містер Сміт киває, зазираючи мені у вічі, і я відводжу погляд, щоб він не піймав мене на брехні.

– Я просто хочу переконатися, що, якщо тобі знадобиться допомога, ти прийдеш по неї до мене, – каже він. – Ти талановита людина, і в тебе попереду велике майбутнє. Часом нам необхідно, щоб хтось був на нашому боці. Що ж, знай, що я забезпечу тобі тил.

Я киваю.

– Дякую, сер.

– Ось.

Він пише записку, я беру її та прямую до дверей.

– Редлі?

Обертаюсь і дивлюся на нього.

– Пам’ятай, мої двері завжди відчинені, у будь-який час.

І, як не дивно, коли я прямую до свого класу на переклик, мені дійсно краще.