Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ней ненавиділа татуювання, – кажу я. – Їй подобалося грати в групі, і вона почала краще вчитися. Вона б не пішла через те, що була нещасна. Бо вона була щаслива. Тут щось інше. Не знаю що, але з нею щось трапилося. І коли вона отямиться, вона розповість нам.

– Тільки от… – голос Аш пронизливий і жорсткий. – Тільки от ми не знаємо, чи прокинеться вона, а якщо прокинеться, може виявитися, що її мозок пошкоджений настільки, що вона не пам’ятає. Це може назавжди лишитися таємницею в її голові.

– Треба сподіватися на краще, Аш, – каже Джекі. – Треба мислити позитивно, люба, і…

– Ніби позитивне мислення загоїть діру в її голові, ага. – Аш майже кричить, з такою силою відсуваючи свій стілець, що він хитається, перевертається та гуркотить по кахлях. Ми чуємо тупотіння її кроків по сходах.

Макс тягнеться за рукою Джекі та притуляє її до своєї щоки, вона відвертається від нас, і на мить я відчуваю себе непроханим гостем, який спостерігає за їхним болем, ніби це вистава на ярмарку.

– Час іти, – каже Лео, можливо, відчувши щось подібне. – Треба повертатися, родинні справи.

– Але завтра після школи ми будемо в лікарні, – кажу я.

– Так, щойно доберемось, – додає Роуз, і я зиркаю на неї, але вона не помічає мого погляду.

– І концерт відбудеться, як і планувалося, – кажу я. – Отже, багато людей хочуть прийти й підтримати Наомі.

– Дякую, Редлі, – посміхається мені Джекі. – Зробите ще дещо для мене?

– Так, звісно.

– Сходіть до її кімнати й пошукайте якісь фотографії, може, плакати. Щось, чим можна прикрасити її палату. Я знаю, лікарка каже, ніби вона не розуміє, що відбувається довкола, і можливо, так воно і є, та я вірю, що вона прокинеться, і коли вона прокинеться, мені хочеться, щоб вона побачила свої речі, щоб вона знала, що вона в безпеці. Підіть і виберіть там щось, і візьміть завтра до лікарні.

– Звісно, – каже Лео, і ми киваємо, хоча я майже маю впевненість, що ми воліли б, аби земля розчахнулася в нас під ногами й ми опинилися в будь-якому іншому місці, ніж іти та обирати речі, які наша непритомна подруга навіть не бачитиме.

Кімната Наомі завжди була чиста. Настільки маленька, що в ній не вистачало місця ні для чого, крім одинарного ліжка та шафи, аніме-плакатів на стіні та колекції яскравих перук, що висіли на гачках, які тато прикрутив над ліжком. На її тумбочці, біля ліжка, лежить купа косметики, більше, ніж мені колись у житті доводилося бачити, кольори фарб такі живі і так нагадують Ней, що здається, ніби вона тут – у цій строкатій купі, серед штучних вій, і якби ми знали як, ми б могли знову зібрати її з цих компонентів.

Ми втрьох сидимо на її ліжку, Роуз посередині, наші стегна торкаються.

Роуз розстібає свій шкільний наплічник, дістає звідти пляшку вина, відкручує кришку та робить великий ковток просто з пляшки.

– Де в біса ти надибала бухло? – питаю я.

– У мене зв’язки, – усміхається вона й передає мені пляшку. Я передаю її Лео.

– Чорт забирай, Редлі, не можна бути такою заразою, – каже вона різким розлюченим голосом. Але це – Роуз, дівчина, яка ховає всі свої почуття за колючками й вістрями. Вона заплутана й складна, укрита куленепробивним панциром.

– Я не люблю бухло, – кажу я, дивлячись їй у вічі. – Воно перетворює людей на лайно.

– Бідолаха Редлі, я забула про те, що в твоєї мами в жилах джин замість крові. – Роуз вихоплює пляшку з рук Лео до того, як він устигає випити бодай трохи. – Від одного ковтка ти не сп’янієш, ти в курсі? За Наомі.

– Роуз. – Лео забирає пляшку з її рук. – Ми розуміємо, що ти засмучена, але не будь сукою, добре? Редлі не п’є. Облиш.

Він відпиває з пляшки багато-багато, більше, ніж зазвичай, і я знаю чому. Що більше він вип’є, то менше лишиться Роуз. Це трохи схоже на те, як я виливаю півпляшки маминої горілки до мийки й розбавляю її водою. Так Лео захищає її, хай це навіть і тупо.

Роуз спостерігає за тим, як він жлуктить з пляшки. На мить мені здається, що вона зараз вибухне, та вона тримає себе в руках. Сум і злість на її обличчі тьмяніють, і без них вона має інакший вигляд. Майже потворний, майже вродливий. Я навіть не знаю, який саме, бо в будь-якому випадку я не можу відірвати від неї очей. Я дивлюся на неї, аж поки не стає боляче.

– Так, думаю, з цим час покінчити. – Роуз витирає рота тильним боком долоні. – Оці постери з аніме?

Я киваю, роззираючись у кімнаті, коли вона починає здирати їх зі стіни.

– І ще її ексклюзивну леґо-фігурку Лінка з «Легенд Зельди».

– Ага. – Лео бере її та роздивляється, перш ніж сховати до кишені. Ми всі глузували з її одержимості, а їй, здається, було начхати на те, що ми думали.

– Док-станція для телефону, – кажу я, беручи зарядку та колонку.

– Де її телефон – на ньому є всі її плейлісти, можна було б зробити так, щоб у неї постійно грала музика.