Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сеферович так і не обмовився, за що напосівся на нього Конєцпольський.

У той час у фортечній в’язниці перетримували трьох грецьких купців, які обдурили коменданта фортеці, присягнувши на Євангелії, що доставлять оливки та вино для графа Конєцпольського перед Різдвом, але з’явилися аж навесні, божачись, що їх пограбували і що відсиділи вони, затримані в молдовських Цицорах османською залогою. Вони відкидали цілу зиму сніги на мощених доріжках фортеці. Чекали також на свій вирок двоє вбивць, на яких свідчили язловецькі громадяни, але оскаржені не признавалися у своїх злочинах. Два тижні тому хтось уночі напав на дім вірменського золотаря, винісши гроші. Подейкували, що золоті та срібні персні, які той переховував у подушках, набитих гусячим пір’ям, що сушилися на піддашші, — щезли. А пір’я з розпоротих подушок і перин літало по дому, бо відчинені двері й розібраний дах, через який зникли злочинці, утворили протяг, і вітер крутив пір’ям, змащеним золотаревою кров’ю. Казали, що в переддень убивства приходили до нещасного двоє купців — поговорити про замовлення на весілля дочки одного з них.

А був тоді митником Руських земель Бецацель бен Натан, який сидів на чолі митної комори у Львові. Саме до нього стікалися всі рахунки й доходи з цілої Русі, Поділля й Волині. Він був приписаний до Жовківського кагалу, навіть стояв на його чолі, але громадськими справами займався його син. Казали, що коли інші митники польських земель скаржилися на недостачу зібраних грошей за привезений товар чи перехід через міст або лишень повідомляли про якийсь безпечний шлях, яким переїжджали купці, то Бецацель, чи просто Бецаль, сказав, що може заплатити сто тисяч злотих до королівської казни. Сказав — і заплатив. Тоді наблизили його до королівського двору, оцінивши кмітливість та вміння примножувати гроші. От і став Бецаль головним митником руських земель, і всі митники йому підпорядковувалися. І хоча він сидів у Львові, але їздив по цілому Руському воєводству, бував у Язлівці. У черговій поїздці й запізнався з купцем Ашкеназі, бо той хотів знижки для своїх товарів, які возив до Язлівця і Ярослава. Скаржився Ашкеназі навіть на Минаса Сириновича, підозрюючи Минаса у підкупі Бецаля, бо товари Сириновича приносили неймовірні гроші. Нічого не відповів Бецаль, пробубнівши під ніс щось про королівську скарбницю й війну, на яку потрібні гроші. Прийшло до голови Ашкеназі після приїзду Бецаля намовити головного митника позбутися Гриця Баревича й перенести його митницю до кордонів Язлівця, а митником зробити свого молодшого сина, якому торгівля не йшла. Не міг Берко Ашкеназі витримувати далеких мандрівок, бо був од народження нездоровий. Приїхав Ашкеназі до Бецаля — і вони легко порозумілися. Сказав Ашкеназі, що землі ці, на яких митникує Баревич, давно віддані у володіння хорунжому Антонію Волянському, який служив у графа Станіслава Конєцпольського. А цей Баревич хоч і шукає в язловецькому магістраті акти, де записані права на землю, але досі нічого не знайшов. Ясна річ, що хорунжий Волянський хвилюється за свої маєтності, бо потом і кров’ю їх здобув, воюючи за корону. Якщо ж Баревич знайде ті папери, то Волянському доведеться залишити свій двір та добро, дароване самим Конєцпольським. «Бо таким є право», — підсумував Ашкеназі. І ще додав, що навіть бургомістр Язлівця незадоволений митними доходами й підозрює Баревича в тому, що той безсовісно кладе їх собі до кишені.

Після розмови з Бецалем наказав Конєцпольський арештувати Гриця Баревича.

Арештовувати поїхав, як уже знаємо, Богдан Сеферович.

30 квітня 1672 року султан Мегмед IV під Едірне, одягнений у золотий каптан, у зелений тюрбан, оздоблений двома чаплиними пір’їнами, у супроводі великого візира та пашів, у присутності імамів роздавав своєму військові одяг, шаблі, кинджали і гроші. Було призначено ним кошти для провізії та направи доріг аж до Семигорода. Для цього спорядили шістсот возів і запрягли в них по шість волів.

5

Війна Речі Посполитої з османами наближалася.

10 червня 1672 року в колегіяті святого Яна пройшла служба Божа за упокій душі Ґризельди Вишневецької — дружини Яреми Вишневецького, син яких Міхал Корибут Вишневецький, Божою ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, коронований 29 вересня 1669 року в Кракові, правив як умів уже три роки. Того дня король Міхал прибув до костелу з королевою Елеонорою Марією Австрійською, з котрою взяв шлюб у монастирі Ясної Гори 27 лютого 1670 року. Під величним склепінням базиліки пишність, із якою було обставлено поминальну службу, вражала. Правив того дня львівський архибіскуп Войцех Корицінський, з-поміж присутніх були — папський нунцій та майже всі біскупи, зодягнені в понтифікалі. Світило дві тисячі свічок і дві тисячі ламп. Виставлено було з такого приводу навіть княжу митру з діамантами.

Не було при цьому примаса Пражмовського.

По цілій Європі точилися війни. І хоча шлюб із сестрою австрійського імператора Леопольда І забезпечував польському королю союзництво з Австрією, усе ж Османська Порта та Московське царство з півдня і сходу чекали слушної нагоди для війни.

Міхал Корибут не пасував статній Елеонорі. Він голив вуса й бороду. Кохався у французьких перуках. З цього приводу навіть сейм дебатував: чи можна польському монархові з’являтися публічно в перуці. Одягав Міхал перуки, тому що був лисий. Чи то із заздрості, бо був освічений і знав кілька іноземних мов, чи то з неприязні, бо був кепським королем, — навколо його імені кружляли різноманітні плітки про його чоловічу слабість. Казали, що начебто й пологи Елеонори, і померле немовля — усе було фальшивим і вигаданим для того, щоб показати, що в королівській родині все гаразд. Про Міхала плели й таке, що перед ним на бенкетах ставлять кілька фаршированих качок і тисячу помаранчів, — і все це він з’їдає.

Успадкувавши до всіх своїх багатств ще й спадок свого дядька Яна «Собіпана» Замойського, Міхал насолоджувався життям.

Справді, а де був примас Пражмовський під час заупокійної служби за матір’ю найсвітлішого короля? Річ у тім, що французький двір, розуміючи неспроможність польського монарха як політика, вирішив усіма способами домогтися зречення Міхала, аби посадити на польський трон француза. Такий поворот подій забезпечував би Людовику XIV союзника-васала. Тому містечками й селами Речі Посполитої їздили в каретах французькі шляхтичі, мандрівники, ченці, оглядаючи ситуацію в країні. Усі вони писали у своїх листах про стан королівського війська та королівської влади. Австрійці також підсилали своїх шпигунів, один такий крутився у Варшаві та був вільним бароном (так казав про себе). А звали його Петро Ігнацій Ян Стом.

Примас Пражмовський саме під час заупокійної служби зустрівся з бароном і сказав, що короля змусять до зречення, бо шляхта незадоволена його правлінням. Елеонора ж залишиться королевою Речі Посполитої, бо план Пражмовського полягав у тому, що після зречення відбудеться й розлучення короля з королевою, оскільки цей шлюб не дійсний, на що вказують різні теологічні приписи, про які вже примас подбав. А королеву віддадуть за новообраного короля. Барон зустрічався ще з кількома польськими сенаторами й описав ситуацію в кількох листах, про що негайно сповістили австрійського цісаря Леопольда І.

Тим часом до Відня наспів лист від самого короля Міхала з проханням про військову допомогу для війни з Портою. Леопольд після розмов зі своїми міністрами вирішив допомогти польському родичеві та в жоден спосіб не допустити його усунення з трону. Наказав вислати на кордон із Річчю Посполитою дванадцятитисячне військо під командуванням князя Лотаринського. На початку зими 1672 року до Варшави прибув чавуш Агмед із листами від султана Мегмеда IV, у яких правитель Порти висував претензії на Україну під виглядом особливого піклування про гетьмана Дорошенка та його володіння.

28 лютого відбувся бенкет в Ізбі Посольській. Приймали османського посла Агмеда. Два тижні перед тим читали листи, які той привіз із собою. Саме надійшли сильні морози. Приміщення Ізби не встигли добре опалити, і коли з початком шостої години вечора до Ізби почали з’їжджатися, у бенкетній залі було зимно, як у псарні. На столах позамерзали наїдки, а запрошені сенатори й офіцери при згадці у промовах про короля ліниво зсували шапки зі своїх голів, хоч належало їх підкидати догори. Дами сиділи одягнені. Офіцери не пили й зовсім мало їли, боячись зіпсувати шлунки зимною їжею. Султанський посол Агмед, спостерігаючи за перебігом бенкету, який закінчився о третій ранку, розповість потім великому візирю Кьопрюлю, що короля там ніхто не шанує, а страви подають зимними, і що невірні у зимові місяці хворіють, кашляючи і пчихаючи за столом.

Наступного дня, не отримавши чіткої відповіді від короля, незадоволений бенкетом чавуш Агмед покинув Варшаву. Їхав на санях, закутаний п’ятьма кожухами, у лисячій шапці. Супроводжували його до кордонів з Волощиною королівська гвардія й лютий мороз.

Навесні османи відновили будівництво моста через Дунай, яке розпочали влітку минулого року, про що Господар Молдови Дука сповістив у своєму листі до Яна Собєського. «Навіть, — писав Ґріґораскул Дука, — частина турецьких військ із артилерією готова до переходу».

Посол Карвавський у чотири ока зустрівся з кримським ханом Селім Ґіреєм, щоб вивідати про замисли Високої Порти. Хан прийняв посла по-товариськи. З тієї розмови послові стало зрозумілим, що війни не уникнути і що Порта давно готується до походу на Річ Посполиту. «Ви втратили свою міць, казна пуста, військові не платите. Ніхто вам не допоможе, навіть шваґро вашого короля, бо не захоче зараз зривати стосунки з Портою. А ми всі слуги Аллаха і султана», — сказав тоді Селім Ґірей. Говорив повільно, наче перебирав коштовні камені. «Та й французи, яких потопили голландці, — давав зрозуміти послові, що знає, що відбувається в Європі, — навряд чи захочуть нової війни саме тепер». Карвавському було відомо, що 22 червня, коли французи майже здобули Голландію, відбулася нарада в Амстердамській ратуші, й ухвалили рішення відкрити шлюзи затоки Зейдерзе в Північному морі, звідки пішла вода, затоплюючи поля, фільварки, будинки, — і Людовік відступив.

12 червня султан виїхав із Едірне, а військо османське стояло тоді у Волощині й Семигороді. Великий візир Кьопрюлю в листі від 4 червня ще раз погрожував Речі, щоб відступила Україну і сплатила ґарач ще до того, поки султан переїде Дунай. Але в сеймі ствердили, що лист фальшивий і Порта до війни не готова.

Дійшовши до Ясс, султан скликав Диван. Розпорядився закувати Господаря Дуку в кайдани, а його наступником призначив Стефана Петричейка. Роздав платню яничарам по 1000 аспрів кожному, а сіпагам, джебиджам і топеджам заплатив відповідно до їхньої заплати. Покликав Кьопрюлю й усіх пашів до свого намету і пригостив їх. Наступного дня впали великі дощі, і Дністер збурунився. Висока вода поруйнувала риштування, приготовлене для будівництва моста.

Перечекавши негоду, османи заходилися будувати три мости одночасно.

Король Міхал на білому коні в чорному оксамитовому вбранні, бо дотримувався трауру, виїхав із Варшави. За ним котилася карета з королевою і тряслася на конях гвардія, також убрана в жалобну одіж.

Були в королівському почті — Кшиштоф Пац, канцлер литовський, Ян Францішек Любовицький, каштелян волинський, і надвірний підскарбій Ян Шомовський.

Куди виїхав король, не знав ніхто, але здалеку все це скидалося на похоронну процесію.

«Війна породжує наступну війну, — сказав Фазил Агмед Кьопрюлю помічникові мюхюдару, — так само, як батьки народжують дітей».

«Усе у волі Аллаха», — відповів Хасан-ага.

«Діти завжди кращі від батьків», — продовжив візир.

«Діти завжди так думають».