Про Піггі[249] можна сказати лише кілька слів. Коли дівчата його так прозвали, незаслужена ганьба лягла на благородну свинячу породу. Характер Піггі складався з рис, властивих іншим тваринам: він був гладкий, але мав душу щура, вдачу кажана, великодушність кота... Він одягався, як франт, був великим фахівцем у галузі голодування. Глянувши на продавщицю, він міг визначити з точністю до години, скільки часу минуло, відколи вона їла щось поживніше, ніж пастилу з чаєм. Він завжди тинявся в торговельному районі міста, шукав здобич в універсальних магазинах і запрошував дівчат з магазинів пообідати. Чоловіки, які водять по вулицях собак на прогулянку, і ті дивляться на нього зверхньо. Це — певний тип, і досить про нього. Моє перо не може зобразити його, а я не тесляр.
Близько сьомої Делсі була готова. Вона глянула на себе у криве дзеркало і лишилася задоволена. Темно-синя сукня, що лежала на ній без жодної зморшки, капелюшок з елегантним чорним пером, майже зовсім нові рукавички — все це свідчило про самозречення, про відмову навіть від їжі, було їй дуже до лиця.
На мить Делсі забула про все, крім того, що вона красива і що життя от-от підніме перед нею краєчок таємничої завіси й покаже свої чудеса. Чоловіки ще ніколи не запрошували її до ресторану. Тепер вона загляне, хоч на мить, у сяючий та розкішний світ.
Дівчата казали, що Піггі — “тринькало”. Отже, буде багатий обід і музика, можна буде подивитись на розкішно вбраних жінок і покуштувати таких страв, од яких у дівчат дивно зводило щелепи, коли вони намагались розповісти про них. Звичайно, він ще коли-небудь запросить її.
У вітрині одного магазину вона бачила синю сукню з китайського шовку. Якщо відкладати щотижня не десять, а двадцять центів... ану, полічимо... Ні, це триватиме кілька років! Але на Сьомій авеню є крамниця ношених речей, де... Хтось постукав у двері. Делсі відчинила. На порозі стояла квартирна хазяйка і, вдавано усміхаючись, втягувала носом повітря — чи не пахне їжею, готованою на краденому газі.
— Там унизу вас питає якийсь джентльмен, — сказала вона. — Його звуть містер Віггінс.
Під таким іменем Піггі знали ті нещасні, які сприймали його серйозно.
Делсі повернулась до комода, щоб узяти носовичок, і раптом завмерла, міцно прикусивши нижню губу. Дивлячись у дзеркало, вона бачила казкову країну і себе — принцесу, яка щойно прокинулась від довгого сну. Вона забула про того, хто стежив за нею сумними, красивими й суворими очима, про єдиного, хто міг похвалити чи засудити її за те, що вона робить. Прямий, стрункий і високий, з виразом сумного докору на мужньому меланхолійному обличчі, генерал Кітченер дивився на неї своїми дивними очима з фотографії, що стояла в позолоченій рамці на комоді.
Як заводна лялька, Делсі обернулася до хазяйки.
— Скажіть йому, що я не піду, — мовила вона похмуро. Скажіть, що я хвора або ще щось. Скажіть, що я не виходжу.
Зачинивши і замкнувши за хазяйкою двері, Делсі впала на ліжко так, що її чорне перо зім’ялось, і плакала десять хвилин. Генерал Кітченер був її єдиним другом. Він був для Делсі ідеалом рицаря. Він мав такий вигляд, немовби у нього було якесь приховане горе, а його чудові вуса були як мрія, і вона трохи боялася суворого, але ніжного виразу його очей. Траплялось, вона мріяла, що коли-небудь він зайде в цей будинок, і спитає про неї, і його шабля постукуватиме по ботфортах. Одного разу, коли якийсь хлопчак стукав ланцюжком по ліхтарному стовпу, вона навіть відчинила вікно й виглянула на вулицю. Але марно! Вона знала, що генерал Кітченер десь далеко в Японії веде свою армію проти диких турків. Ніколи він не вийде до неї із своєї позолоченої рамки. А проте один його погляд цього вечора переміг Піггі. Так, цього вечора.
Поплакавши, Делсі підвелася, зняла свою найкращу сукню і наділа старенький блакитний халатик. Їй не хотілось обідати. Вона проспівала два куплети з “Саммі”, потім дуже зацікавилась червоною плямкою на своєму носі. А тоді присунула стілець до розхитаного столу, витягла стару колоду карт і почала ворожити.
— Ти бачиш, от нахаба! — сказала вголос. — Я ж ніколи ні словом, ні поглядом не давала йому приводу так думати.
О дев’ятій годині Делсі витягла із скриньки бляшанку з печивом та маленьке горнятко з малиновим варенням і влаштувала бенкет. Вона запропонувала печиво з варенням генералові Кітченеру, проте він тільки подивився на неї, як сфінкс подивився б на метелика, якщо взагалі в пустелі є метелики.
— Не хочете, ну й не їжте, — сказала Делсі. — Але не задирайте носа і не докоряйте мені своїми очима. Подивилась би я, чи були б ви таким гордовитим та чванливим, якби вам довелося жити за шість доларів на тиждень.
Делсі наговорила грубощів генералові Кітченеру; це була погана ознака. Потім вона сердито повернула Бенвенуто Челліні лицем до стіни. То це вже можна було їй пробачити, бо Делсі завжди думала, що то Генріх VIII[250], поведінку якого вона не схвалювала.
О пів на десяту Делсі востаннє глянула на портрети на комоді, погасила світло і шмигнула в ліжко. Страшно засинати, глянувши на прощання тільки на генерала Кітченера, Уїльяма Мелдуна, герцогиню Мальборо та Бенвенуто Челліні.
Це оповідання, власне, нічим не закінчується. Кінець буде колись пізніше: Піггі знову запросить Делсі в ресторан, вона почуватиметься дуже самотньо, генерал Кітченер, можливо, гляне інакше, і тоді...
Так от, як я вже казав, мені снилося, що я стояв недалеко від купки ангелів, здавалося, заможних, а полісмен взяв мене за крило і спитав, чи я не їхньої компанії.
— А хто вони? — спитав я.
— Як вам сказати? — промовив він. — Це люди, що наймали на роботу дівчат і платили їм п’ять чи шість доларів на тиждень. Ви з цієї зграї?
— Ні, ваша безсмертносте, — сказав я. — Я тільки підпалив сирітський притулок і вбив сліпого, щоб забрати його мідяки.
Роман біржового маклера[251]
Переклад Ю. Іванова
Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максуела, дозволив своєму звичайно непроникному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його хазяїн у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши “доброго ранку, Пітчер”, він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього.
Молода стенографістка працювала у Максуела вже рік. Вона була красива жінка, але в цій красі не було нічогісінько від стенографії. Вона зневажала пишність чарівної зачіски Помпадур[252]. Вона не носила ні ланцюжків, ні браслетів, ні медальйонів. У неї не було такого вигляду, ніби вона завжди готова прийняти запрошення на обід. На ній була проста сіра сукня, яка, проте, рівно і скромно облягала її постать. Строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало зелено-золоте перо папуги. Цього ранку вона наче світилась м’яким, сором’язливим світлом. Її очі замріяно сяяли, щоки були схожі на персиковий цвіт, на щасливому обличчі відбивалися спогади.
У своєму стриманому зацікавленні Пітчер помітив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замість пройти прямо до суміжної кімнати, де стояв її стіл, вона в нерішучості затрималась у конторі. Раз навіть підійшла до столу Максуела досить близько, щоб він міг помітити її. Людина, що сиділа за столом, не була більше людиною. Це був заклопотаний нью-йоркський маклер — машина, яку рухали коліщата і пружини.
— Ну, в чому справа? Що таке? — різко спитав Максуел. Розпечатана пошта лежала на його столі, як кучугура бутафорного снігу. Гострі сірі очі його, байдужі та холодні, блиснули на неї майже неприязно.
— Нічого, — відповіла стенографістка і, посміхаючись, відійшла.
— Містер Пітчер, — звернулась вона до довіреного клерка, містер Максуел казав вам учора про те, щоб прийняти нову стенографістку?
— Так, — відповів Пітчер. — Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть на одинадцяту, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з’являлась.
[249] Піггі — прізвисько цього персонажа перекладається з англійської як порося.
[250] Генріх VIII — Генріх VIII Тюдор (1491—1547) — англійський король, що правив з 1509 по 1547 рік і ввійшов у історію як монарх-реформатор, що запровадив англіканство. Він славився своїм запальним характером, хтивістю та жорстоким ставленням до людей, навіть до друзів і найближчого оточення. Англійський письменник Чарльз Діккенс назвав Генріха VIII “неперевершеним мерзотником, ганьбою людства, кривавою й сальною плямою в історії Англії".
[251] (The Romance of a Busy Broker, 1904)
[252] Помпадур — Жанна Антуанетта Пуассон, маркіза де Помпадур (1721—1764) — фаворитка французького короля Людовика XV, найблискучіша, найталановитіша і найрозпусніша королівська коханка за всю історію Франції; вона витрачала величезні кошти на розкішне вбрання та косметичні засоби.