Об одинадцятій годині вечора хтось легенько постукав у двері спальні Антоні Рокуола.
— Заходьте! — загримів Антоні. Він сидів у червоному халаті й читав роман з життя піратів.
Хтось, постукав, — це була тітка Елен. Вона була схожа на сивого ангела, якого через неуважність забули на землі.
— Вони заручені, Антоні, — сказала вона тихо. — Вона дала слово нашому Ричару. Коли вони їхали до театру, на вулиці сталося захаращення, і тільки через дві години їм вдалося вибратися. От, братіку Антоні, ніколи більше не хвастай могутністю грошей. Маленька емблема справжнього кохання — маленька старовинна обручка, яка символізувала безмежне й некорисливе кохання, була причиною того, що наш Річер знайшов своє щастя. Він упустив обручку на брук і вийшов з кеба, щоб підняти її. Але перше ніж вони встигли рушити далі, вулицю було захаращено. Він освідчився міс Лентрі й підкорив її серце, поки кеб стояв через те захаращення. Гроші — ніщо в порівнянні з чистим коханням, Антоні!
— Чудово! — сказав старий. — Я радий, що хлопець добився свого щастя. Я сказав йому, що не зупинюсь перед будь-якими перешкодами, коли...
— Але, братіку Антоні, чим же тут могли допомогти ваші гроші?
— Сестро, — сказав Антоні Рокуол, — я залишив свого пірата в чорт зна якому важкому стані. Його корабель тільки що зазнав аварії, але він занадто добре знає ціну грошам, щоб дати йому затонути. Дай мені дочитати цей розділ.
Оповідання, власне, тут мало закінчитися. Я не менше, — ніж ви, хотів би поставити тут крапку. Але істина? Адже треба спуститися за тою істиною на дно колодязя!
Наступного дня особа з червовими руками й блакитною краваткою, що звала себе Келлі, подзвонила біля під’їзду особняка Рокуола. Цю особу негайно припровадили до кабінету.
— Ну, — сказав Антоні, дістаючи свою чекову книжку, — здорово ви наробили з мила піни! Який там у нас рахунок? Я дав вам п’ять тисяч готівкою.
— Я доплатив ще триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Мені довелося трохи перевищити кошторис. Фургони від крамниць та кеби я дістав переважно по п’ять доларів, але платформи та дроги здебільшого дерли з мене по десятці. Шофери вимагали не менше, ніж по десятці а деякі платформи з вантажем то й по двадцять. Найбільше з мене здерли фараони. Двом довелося заплатити по п’ятдесят, з іншим по двадцять та по двадцять п’ять. Але яке видовище, містер Рокуол, — га! І без будь-якої репетиції. Хлопці прибули на місце хвилина в хвилину. Ну й захаращення було, я вам скажу! Протягом двох годин навіть змії не вдалося б пролізти вулицею.
— Отже, тисяча триста... ось, Келлі, — сказав Антоні Рокуол, відриваючи чек. — Тисяча доларів гонорару і триста, що ви витратили з своїх. До речі, — грошима ви не нехтуєте, Келлі?
— Я? — сказав Келлі. — Та я ладен дати по морді людині, що видумала бідність!
Коли Келлі вже виходив, Антоні спинив його.
— Ви не помітили, — спитав він, — там, в отій каші, не було такого, знаєте, начебто товстенького хлопчика — зовсім голого, — з луком та стрілами, знаєте?
— Ех-і, — відповів здивований Келлі. — Не бачив такого... Та якби він був такий, як ви кажете, то фараони, напевне, його зараз би схопили.
— Я боявся, щоб цей шибеник, не спізнився, — усміхнувся Антоні. — Ну, бувайте здорові, Келлі!
Кульбаба[228]
Переклад Ю. Іванова
Був березневий день.
Коли ви пишете оповідання, ніколи не починайте так. Нема гіршої передмови. Невиразно, плесковато, сухо, ніби вітром підбито. Але в цьому разі можливо. Бо подальший вступ, що з нього, власне, треба було розпочати повістку, надто дикий, і неподібний, щоб можна було шпурнути його читачеві в лице без підготовки.
Сара плакала над обіденною карткою.
Подумайте-но: нью-йоркська дівчина, що ревом реве над меню!
Щоб пояснити це, вам дозволяється ворожити: може омарів не вистачило? Або вона заприсягалася не їсти мороженого цілий великий піст? Або замовила цибулі? Або допіру повернулась з ранкової вистави мелодрами! А як гадки ці помилкові, дозвольте по цьому оповідати далі.
Джентльмен, що заявив, ніби світ — устриця, що її він розкриє своїм мечем, улучив куди слід дуже легко[229]. Подумаєш, яка штука — відкрити устрицю мечем! А от, чи траплялося вам бачити, щоб хто-небудь намагався одкрити земного слимака за допомогою друкарської машинки? Чи не завгодно зачекати, доки вам подадуть дюжину розкритих таким способом?
Сара справлялась з своєю безрукою машиною саме настільки, щоб трішки тільки відкрити світову устрицю й одщипнути собі шматочок в холоднім і слизькім світі, там у середині. Вона знала скоропис не більш як дипломована стенографістка, тільки-но випущена в світ комерційною школою. Отже, не вміючи ще стенографувати, вона не мала змоги увійти в ясне й блискуче зібрання конторських талантів. Вона була друкарниця, що працювала акордово, й дістала, як побачите, чудернацьку роботу по переписці.
Найблискучішим подвигом Сариним у бою зо світом була угода з "Шуленберговими хатніми обідами". Шуленбергова їдальня була поруч старої кам’яниці, де Сара тулилась у комірчині.
Одного вечора після Шуленберського обіду за 40 центів, за табльдотом[230] з п’яти страв, подаваних так швидко, як швидко ви кидаєте свої п’ять опук в голову кольорового джентльмена[231], — Сара взяла з собою обіденну картку. Картку було написано нечітко, не розбереш чи то по-англійськи, чи по-німецьки, й так складено, що не вивчивши її уважно, ви починали обідати з зубочистки й рижового пудинга, а кінчали юшкою й днем з тижня.
На ранок Сара показала Шуленбергові чисту картку з чудово надрукованим на машинці меню, де страви ласо вишикувались всі в рядочок, кожне на своїм місці, за своєю назвою, від “закусок” до “за верхню одежу й парасолі не відповідаємо”.
Шуленберг “натуралізувався” в американських громадян і сам керував своїм маленьким ділом. Перш ніж Сара пішла з ресторану, він з охотою пішов з нею на згоду. Вона була повинна постачати для всіх двадцять одного столика в його їдальні видрукуване на машинці обіденне меню — нове щодня, а меню для сніданку й для вечері — коли мінялись страви або картки дуже вже забруднювались.
Натомість Шуленберг зобов’язувався посилати Сарі їжу тричі на день в її комірчину через лакея — по можливості найчемнішого, — й щодня сповіщати її запискою про те, що Доля виготувала для Шуленбергових клієнтів на завтра.
[228] (Springtime a la Carte, 1905)
[229] Джентльмен, що заявив, ніби світ — устриця, що її він роскриє своїм мечем, улучив куди слід дуже легко... — тут О.Генрі дає алюзію до слів Пістоля — персонажа з “Віндзорських жартівниць” Вільяма Шекспіра.
[230] Табельдот — загальний стіл у деяких готелях, пансіонатах і ресторанах, коли сніданок, обід та вечеря подаються для всіх мешканців або постійних відвідувачів у визначений час і за єдиним меню.
[231] ... поданих так швидко, як швидко ви кидаєте свої п’ять опук в голову кольорового джентльмена — тут йдеться про одну з популярних в ті часи американських забавок, в якій гравці мали поцілити опукою (м’ячем) в голову, що висувалася зі спеціальної будки.