Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

— Еге ж, де?.. Я ось до чого це кажу, — провадив далі старий вже не так гучно. — Ось чого просив я тебе зайти. З тобою щось недобре робиться, мій любий. Я вже два тижні помічаю це. На дідька воно? Адже я можу покласти до кишені одинадцять мільйонів готівкою протягом одного дня. А нерухоме майно? Якщо в тебе з печінкою негаразд, то сідай на “Ремблера”! Він набирає оце вугілля й через два дні буде готовий відплисти на Багамські острови.

— Ви майже вгадали, тату... щось ніби печінка.

— Ах, он воно що! — сказав Антоні. — Ну, скажи, як її звати?

Річер почав ходити по кабінету. Цей грубий, старий батько став йому симпатичним. Він був добрим приятелем. Річер вирішив розкрити перед ним свою душу.

— То чому ж ти не освідчишся їй? — сказав старий Антоні. — І вона ж кинеться тобі на шию. У тебе ж і гроші є, і вигляд у тебе непоганий, і достойний ти. Руки в тебе чисті: на них нема слідів мила “Евріка”[227]. Ти був, щоправда, в коледжі, ну та вона не вважатиме цього за провину.

— Не було нагоди, — сказав Річер.

— Влаштуй нагоду, — сказав Антоні. — Запроси її на прогулянку до парку, або покататися, або проведи її додому з церкви. Не було нагоди! Теж мені...

— Ви не знаєте того суспільства, тату. А вона ж частка того потоку, що захоплює суспільство. Кожна година, кожен день, кожна хвилина в неї розподілені наперед. Я повинен домогтися цієї дівчини, тату! Без неї Нью-Йорк для мене — наче нудне болото. І я не можу написати їй... розумієш, не можу я цього зробити.

— Кинь! — сказав старий. — Ти хочеш переконати мене, що при всьому моєму капіталі ти не можеш набути особисто для себе годинку-другу часу цієї дівчини.

— Я занадто пізно зібрався, тату. Вона їде післязавтра, о другій п’ятнадцять, до Європи на два роки. Я побачу її тільки завтра увечері, якусь хвилинку. Вона зараз у Ларгмонті в своєї тітки. Я не можу поїхати туди. Вона не дозволяє. Але вона дозволила мені зустріти її завтра увечері на Центральному вокзалі, о пів на дев’яту. Ми поїдемо в кебі — галопом, звісно, — до театру на Бродвеї, де нас чекатимуть уже її мати та ціла компанія, щоб разом піти в ложу. Ви думаєте, вона слухатиме моє освідчення протягом тих шести-семи хвилин, що випадуть при таких обставинах? Ні, звісно! А який шанс матиму я потім у театрі? Або після театру? Ніякого! Ні, тату, це такий клубок, що його не розмотають навіть ваші капітали. Ми не можемо купити — навіть за готівку — зайвої хвилини часу. Якби ми могли, багачі жили б тоді дуже довго. У мене нема ніякої надії на те, що я зможу поговорити з міс Лентрі до її від’їзду.

— Нічого, Річер, мій хлопчику, — весело сказав Антоні. — Ну, ти можеш тепер іти собі до свого клубу. Я радий, що це в тебе не печінка. Ти кажеш, що за гроші не можна купити часу? Звісно, ти не можеш замовити собі вічність, щоб її запакували й приставили тобі додому. Але я бачив, як батько наш аж ноги намулював, коли йому спадало в голову почати мандрівку по золотих розсипищах.

Увечері приїхала тітка Елен, тиха, сентиментальна, зморшкувата, придушена своїм багатством жінка, що завжди зітхала. Антоні читав у той час вечірню газету. Тітка розпочала дискусію на тему про любовні негоди.

— Він мені у всьому признався, — сказав її брат Антоні. — Я сказав йому, що весь мій поточний рахунок у банку до його послуг. Тоді він почав лаяти гроші. Він каже, що гроші не можуть допомогти.

— Він каже, що суспільних умовностей, не можна зрушити з місця, хоч би запряглося, й десять мільйонерів, — зітхнула тітка Елен. Занадто великої ваги ти надаєш грошам. Багатство — ніщо в порівнянні з щирим коханням. Кохання всемогутнє. Ах, якби він освідчився їй раніше. Вона не відмовила б нашому Річерові. Але тепер, я боюся, уже пізно. В нього, не буде нагоди договорити з нею. Все твоє золото не може принести щастя твоєму синові.

О восьмій годині наступного дня тітка Елен дістала з своєї поїденої міллю шкатулки золоту обручку старовинного зразка й подала її Річеру.

— Надінь її сьогодні увечері, Річер, — сказала вона. — Мені подарувала її твоя мати. Вона мені сказала, що ця обручка приносить щастя в коханні. Вона просила мене віддати її тобі, коли ти знайдеш собі подругу в житті.

Молодий Рокуол шанобливо взяв обручку і хотів надіти її на мізинець. Вона налізла до другого суглоба і там застрягла. Річер скинув її й засунув у жилетну кишеню. Потім він викликав телефоном свій кеб.

На вокзалі він визволив міс Лентрі з галасливої юрби пасажирів.

Було рівно тридцять дві хвилини на дев’яту.

— Не можна примушувати маму та всю компанію довго чекати, — сказала вона.

— До Уоллек-театру, якнайшвидше! — чесно наказав кучерові Річер.

Вони вилетіли Сорок восьмою вулицею на Бродвей і поїхали осяяною сліпучим світлом дорогою, що з’єднує нижні майданчики західного Нью-Йорка з кам’яним громаддям східного.

На Тридцять четвертій вулиці Річер звелів кучерові зупинитися.

— Я упустив обручку, — він попрохав пробачення і виліз. — Вона належала моїй матері, і мені було б дуже прикро, якби я загубив її. Я затримаю вас на півхвилини. Я бачив, куди вона покотилась.

Менше ніж через хвилину він уліз у кеб з обручкою. Але протягом цієї хвилини трамвайний вагон зупинився якраз проти кеба. Кучер спробував був об’їхати ліворуч, але важкий фургон, що розвозить товари по місту, загородив йому дорогу. Кучер спробував узяти праворуч, але йому довелося ту ж мить податися назад перед важкою й зовсім недоречною тут хурою, що перевозить меблі. Кучер спробував повернути назад, але змушений був кинути віжки й вилаятися. Кеб не міг їхати, оскільки навкруги була мішанина з коней та екіпажів.

Захаращення було таке, що раптом зупинився весь рух у цьому великому місті.

— Чому ми стоїмо? — вигукнула нетерпляче міс Лентрі. — Ми спізнимось!

Річер підвівся в кебі й оглянувся на всі боки. Він побачив завмерлий потік карет, фургонів, платформ, дрог, кебів та трамваїв. Усі ці екіпажі заповнили перехрестя так, як дівчина з талією в двадцять шість дюймів заповнює двадцятидводюймовий корсет. А з усіх вулиць, що перехрещувалися тут, — з Бродвея, з Шостої авеню, з Тридцять четвертої вулиці — все ще мчали, гуркочучи, нові екіпажі. Вони мчали повною ходою, врізалися в масу, зчеплювалися колесами, а візники, лаючись, додавали й свою лепту до загального галасу. Весь вуличний рух Нью-Йорка немов зосередився навколо кеба, в якому сиділи Річер та міс Лентрі. Найстаріший з глядачів, що їх тисячі стояли на тротуарах, зроду не бачив, ще в Нью-Йорку такого захаращення.

— Я дуже винен, але нас, як видно, затерло, — сказав Річер, влаштовуючись на сидінні. — Їм не розплутати цього вузла й за годину. Це моя провина... Якби я не впустив обручки...

— А покажіть мені цю обручку, — сказала міс Лентрі. — Ну, раз нічого не можна зробити, то й говорити нема чого. Врешті-решт, театр — це така нудьга...

[227] Руки в тебе чисті: на них немає слідів мила “Евріка” — автор іронічно обігрує непричетність юного Річера до мильних справ, які принесли його батькові мільйони.