Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

Секретар знову пішов під мангрове дерево до своєї сигарети.

— Круглим числом, — сказав Гудвін, дивлячись Блайтові у вічі, — скільки ви всього винні в цьому місті, крім того, що ви позичали в мене?

— Доларів п’ятсот... приблизно, — не задумуючись, відповів Блайт.

— Ідіть зараз же в місто й складіть список своїх боргів, — сказав Гудвін. — Список принесіть через дві години, і я пошлю Мануеля з грішми сплатити їх. Крім того, я приготую для вас пристойний одяг. Ви відпливете на “Аріелі” о третій. Мануель проведе вас аж на палубу пароплава. Там він вручить вам тисячу доларів готівкою. Сподіваюсь, ви добре розумієте, за що вам платять.

— О, я розумію! — весело зіпнув Блайт. — Я проспав усю ту ніч на койці під апельсиновими деревами мадами Ортіс; і тепер я назавжди обтрушую з своїх ніг порох Кораліо. Я вас не підведу. Лотоса мені більше не їсти. Ваша пропозиція чудова. І самі ви — чудова людина, Гудвіне. І я не скривдив вас. Я згоджуюсь на все. Але поки що... У мене диявольська спрага, дорогий мій.

— Ані сентаво, — сказав Гудвін твердо, — аж поки ви не опинитесь на палубі “Аріелі”. Ви за тридцять хвилин будете п’яний, коли вам дати гроші зараз.

Але тут Гудвін помітив, як налились кров’ю Вельзевулові очі, який він увесь розслаблений, як тремтять у нього руки. Він переступив через низьке підвіконня у їдальню й приніс відтіля склянку та карафку горілки.

— Підкріпіться на дорогу, — сказав він, частуючи Вельзевула як свого найкращого друга.

Очі Блайта-Вельзевула загорілись, коли він побачив добро, якого так прагнула його душа. Сьогодні вперше його отруєні нерви не одержали своєї звичайної заспокійливої дози і мстилися за те жорстокими муками. Він схопив карафку, й кришталева шийка задзвеніла об склянку в його тремтячій руці. Він налив по вінця й випроставсь, тримаючи склянку перед собою. На якусь хвилину він спромігся тримати голову над хвилями, що тягли його в безодню. Він недбало кивнув Гудвінові, підняв ущерть повну склянку й промимрив: “Ваше здоров’я”, — додержуючи звичаїв свого давно втраченого раю. І потім — так раптово, аж горілка залила йому руку — поставив склянку, навіть не покуштувавши.

— Через дві години, — шепнув він Гудвінові сухими устами, сходячи з веранди й прямуючи до міста.

У кінці прохолодних бананових заростей Вельзевул зупинився й підтягнув свій пояс іще на одну дірочку.

— Цього я зробити не міг, — гарячково пояснив він, звертаючись до хиткого бананового верховіття. — Хотів, але не міг. Джентльмен не може пити з людиною, яку шантажує!

XII. Черевики

Джон де Граффенрід Етвуд скуштував лотоса. Він їв і корінь, і стебло, й квітку. Тропіки поглинули його. Із запалом він узявся до роботи. А робота в нього була одна: спробувати забути Розіну.

Ті, хто споживає лотос, рідко їдять його без приправи. А приправа до нього — підливка au diable[126], і готують її не кухарі, а винокури. У меню Джонні ця приправа називалась “коньяк”. Усі вечори Джонні та Біллі Кйоу просиджували за пляшкою на веранді консульського будиночка, так голосно виспівуючи довжелезні непристойні пісні, що тубільці, швидко минаючи веранду, тільки знизували плечима й бурмотіли щось про “Americanos diablos”[127].

Якось слуга приніс Джонні пошту й висипав на стіл. Джонні підвівся в гамаку й меланхолійно взяв чотири чи п’ять листів. Кйоу сидів на краєчку стола і знічев’я відтинав розрізним ножем лапки у стоноги, яка повзала серед паперів. Джонні саме був у тій неминучій фазі споживання лотоса, коли від цілого світу тільки гірчить у роті.

— Знов те саме! — поскаржився він. — Якісь йолопи просять дати їм відомості про цю країну! Просять написати, як розводити фрукти та як нажити мільйони, нічого не роблячи. Половина цих йолопів навіть марок на відповідь не присилає, їм здається, у консула тільки й діла, що писати листи. Розпечатайте оті конверти, голубе, й подивіться, чого їм треба. Мені не хочеться ворушитись.

Кйоу, над яким тропіки вже давно втратили силу, присунув стілець до столу й з лагідною усмішкою на рожевому обличчі почав розпечатувати конверти. Чотири листи були з різних кінців Сполучених Штатів від осіб, які, очевидно, вважали консула в Кораліо за енциклопедичний словник. Вони прислали довгі списки різних запитань — кожне за окремим номером — і вимагали докладних відомостей про клімат, природні ресурси, статистичні дані, перспективи, закони та ділові можливості країни, де консул мав честь представляти американський уряд.

— Напишіть, будь ласка, всім, Біллі, — сказав апатично консул, — по одному рядку, не більше: дивіться останній звіт коралійського консульства. І скажіть, що державний департамент з радістю постачить їм відповідні белетристичні перли. І підпишіть моє ім’я. Та не скрипіть так пером, Біллі. Ви заважаєте мені спати.

— Якщо ви не хроптимете, — сказав приязно Кйоу, — то я зроблю за вас усю вашу роботу. Вам потрібен цілий штат помічників. Не уявляю, як ви справляєтесь із вашими звітами! Прокиньтесь на хвилинку! Тут є ще один лист — із вашого рідного міста Дейлсбурга.

— Правда? — промимрив Джонні з млявим, поблажливим зацікавленням. — Про що ж він?

— Пише поштмейстер, — пояснив Кйоу. — Ніби один із його співгромадян хоче скористатись вашими порадами та досвідом. Цей чоловік збирається приїхати сюди й відкрити взуттєву крамницю. І йому хочеться знати, чи вигідна це справа. До нього дійшли чутки, що наше узбережжя якраз переживає бум, і він хоче й собі спробувати щастя.

Забувши про задуху й поганий настрій, Джонні аж загойдався в гамаку від реготу. Засміявсь і Кйоу. І ручна мавпа, що сиділа на верхній полиці книжкової шафи, пронизливими криками підтримала вибух іронії, викликаний листом із Дейлсбурга.

— Оце так утнув! — вигукнув консул. — Взуттєва крамниця! Цікаво, про що вони ще запитають. Чи не здумають відкрити кравецьку майстерню — шити шуби в Кораліо? Слухайте, Біллі: скільки душ, по-вашому, з трьох тисяч населення Кораліо носили коли-небудь черевики?

Кйоу серйозно замислився.

— Зараз побачимо. Ви, я...

— Тільки не я! — швидко сказав Джонні, нечемно виставивши одну ногу в стоптаній пантофлі. — Я вже кілька місяців не був жертвою черевиків.

— Але ж вони у вас є, — провадив Кйоу. — Далі: Гудвін, Бланшар, Джедді, старий Лутц, доктор Грегг та оцей... як його — італієць, агент бананової компанії, старий Дельгадо... хоча ні, цей носить сандалії. Хто ж іще? Ага, мадама Ортіс, хазяйка готелю; вчора на baile[128] я бачив у неї на ногах червоні черевики. І міс Паса, її дочка... Ну, ця вчилась у Штатах, цивілізувалась там і знає, як треба взуватись. Ще сестра comandante; вона взувається тільки у святкові дні. І місіс Джедді — у цієї другий номер, з високим підйомом. Оце, здається, і всі дами. Чекайте, а солдати? Ні, солдатам видають черевики тільки в поході, а в казармах вони всі швендяють босі.

— Ваша правда, — погодився консул. — З трьох тисяч найбільше двадцять мають якесь відношення до шкіряного взуття. Ясно, що Кораліо — просто знахідка для заповзятливої взуттєвої крамниці, яка не хоче розлучатися зі своїм товаром. Ні, мабуть, старий Паттерсон вирішив розсмішити мене. Він любив вигадувати всякі штуки, які він називав жартами. Напишіть йому листа, Біллі, я продиктую. Посмішімо й ми його трошки.

Кйоу вмочив перо й почав писати під диктовку Джонні. Було немало пауз, дим уставав хмарою, пляшка та склянки мандрували з місця на місце, поки нарешті з’явилось на світ отаке послання:

[126] au diable — по-диявольськи (франц.).

[127] “Americanos diablos” — “Американські дияволи” (іспан.).

[128] Baile — танцювальна вечірка (іспан.).