Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

У внутрішній кишені в мене лежало сто вісімдесят доларів. Я був не те що інші флібустьєри, флібустьєрив не заради харчів та одежі.

Пароплав мав відплисти за дві години, і я зійшов на берег купити собі деякі потрібні речі. Повернувшись на палубу, я з гордістю показав свою покупку генералові. Добренна шуба з шиншили, валянки, хутряна шапка з навушниками, чудові пухові рукавиці та вовняний шарф.

— Carrambos! — вигукує маленький генерал. — Хіба можна в такому костюмі їхати в тропіки?

І потім цей негідник починає сміятись, кличе капітана, капітан — комісара, комісар викликає в трубку головного механіка, вся ця банда збивається біля каюти й починає сміятись навзаводи з екіпіровки Джеймса Кленсі, заготовленої для Гватемали.

Я задумуюсь на хвилину і з серйозним виглядом прошу генерала повторити мені, як зветься країна, куди ми їдемо. Він повторює, і я бачу, що помилився, сплутав її з іншою країною — Камчаткою. Відтоді мені важко розрізнити ці дві держави, так сплутались у мене в голові їхні назви, клімат та географічне положення.

Я заплатив за проїзд двадцять чотири долари — за каюту першого класу. Харчуюся за одним столом з офіцернею. На нижній палубі — пасажири другого класу, душ сорок макаронників та ще якась шатія. Я дивувався — куди стільки їх може їхати.

Так от. За три дні ми підпливли до їхньої Гватемали. Країна та — синя, а не жовта, як її помилково малюють на картах. Ми висадились в якомусь прибережному містечку, де на нас уже чекав маленький, гарненький поїзд. Ящики з пароплава витаскали й перенесли у вагони. Макаронники теж посідали в поїзд. Ми з генералом зайняли перший вагон. Так, ми з генералом де Вега були на чолі революції, коли виїхали з того портового міста. Поїзд біг майже так само швидко, як полісмен до місця злочину. Краєвиди там такі, яких не побачиш у жодній географії. За сім годин ми проїхали миль сорок, і тоді поїзд зупинився. Далі колії не було. Ми опинилися в якомусь таборі. Вузьке міжгір’я, вогкість, глушина, аж сум бере. Попереду рівняли землю й рубали ліс, щоб продовжити залізницю. “Тут,— кажу я сам собі, — романтичний притулок для революціонерів, тут Джеймс Кленсі як представник вищої раси й потомок доблесних феніїв[118] завдасть нищівного удару ворогові в боротьбі за свободу”.

Ящики з вагонів винесли й почали збивати з них покришки. З першого ящика генерал де Вега вийняв вінчестери й став роздавати їх зграї зачучверених солдатиків. Потім відкрили інші ящики, і — хоч вірте, хоч не вірте — чорта з два там була хоч одна гвинтівка. У всіх тих ящиках були самі кирки та лопати.

І от — нехай вони тямляться, ті тропіки! — гордому Кленсі вкупі з нікчемними макаронниками, усім до одного, довелося взяти ті кирки та лопати, і — марш на роботу, на оту саму трикляту залізницю! Так от для чого їхали сюди макаронники, так от який папір підписав флібустьєр Кленсі, сам не знаючи, що він підписує! Потім уже я довідався, в чому справа. Як виявилось, для тієї дороги дуже важко було вербувати робочу силу. Місцеві жителі занадто розумні й ліниві, щоб працювати. Та й навіщо їм працювати? Тільки простягни руку — і маєш найкращі й найдорожчі фрукти на світі; а простягнеш другу — й можеш спати цілими днями, й не треба дослухатись до семигодинного гудка, й не почуєш на сходах, як до тебе йдуть правити гроші за квартиру. Отже, їм довелось регулярно посилати пароплави до Сполучених Штатів і заманювати до себе робочу силу. Здебільшого привезені грабарі вмирали за три-чотири місяці — від гнилої застояної води та шалених тропічних краєвидів. Тим-то, наймаючи робітників, їх примушували підписувати контракт на один рік і ставили навколо бідолах озброєну сторожу, щоб вони не здумали накивати п’ятами.

Отак одурили мене тропіки, а все через те, що в нашому роду всі люблять ходити кривими стежками та вишукувати собі всякі напасті.

Мені дали кирку, і я взяв її з наміром тут же підняти повстання, але поблизу були вартові, й вони дуже необережно поводилися з своїми вінчестерами, і я прийшов до висновку, що найголовніше у флібустьєрстві — обачність. У нашій партії було близько сотні робітників, і нам наказали рушати до місця роботи. Я вийшов із лав і підійшов до генерала де Вега, що курив сигару й з великою втіхою поглядав на нашу партію. Він подивився на мене з чемною диявольською усмішкою.

— У Гватемалі, — каже він, — багато роботи для сильних, здорових людей. Еге ж. Тридцять доларів на місяць. Хороша платня. Авжеж. Ви — сильний, сміливий чоловік. Тепер ми скоро дотягнемо дорогу до столиці. Вас кличуть до роботи. Adios[119], сильний чоловіче!

— Мусью, — кажу я, не поспішаючи, — скажіть мені, бідному ірландцеві, одне: коли я вперше ступив на ваш пліснявий корабель і виливав свої вільні революційні почуття над вашим кислим вином, чи думали ви, що поборник свободи погодиться колупати землю киркою на вашій паршивій залізниці? І коли ви відповідали мені патріотичними вигуками, підносячи зоряний стяг свободи, чи замишляли ви вже тоді принизити мене до рівня оцих каторжан-макаронників, що корчують пні у вашій паскудній рабській країні?

Генерал випнув свою округлість і зареготав. Реготав він дуже довго й гучно, а я, Кленсі, стояв і чекав.

— Кумедний ви чоловік, — сказав він нарешті. — Ви доведете мене, що я лусну від сміху. Я вам казав, як важко знайти сильних, сміливих людей для роботи в нашій країні. Революція? Хіба я говорив про р-революцію? Жодного слова. Я казав: сильні, здорові люди потрібні Гватемалі. От. Я не винен, що ви помилились. Ви заглянули тільки в один ящик, де були гвинтівки для вартових. Ви думали, всі ящики з гвинтівками? Ні, це не так.

Гватемала ні з ким не воює. Але робота? Робота є. І не погана. Тридцять доларів на місяць. Беріть же кирку, сеньйоре, і йдіть копати землю ради свободи й процвітання Гватемали. До роботи! Вартові чекають на вас.

— Ти жирний коричневий пудель, — сказав я спокійно, хоч душа в мене кипіла від обурення та досади. — Це тобі так не минеться, побачиш! Підожди тільки, поки Джеймс Кленсі придумає належну відсіч.

Начальник партії наказує братись до роботи. Я плентаю разом з макаронниками й чую, як шановний патріот і дурисвіт регочеться нам услід.

Гірко думати, що вісім тижнів я будував залізницю для тієї паскудної країни. Я флібустьєрив по дванадцять годин на день важкою киркою та лопатою, вирубуючи до дідька розкішні краєвиди, що розрослись у нас на дорозі. Ми працювали на болотах, де був такий дух, наче поблизу десь лопнула газова труба; ми топтали ногами найкращі й найдорожчі оранжерейні квіти та овочі. Все навколо було таке тропічне, що здивувався б який хочете географ. Всі дерева там — хмарочоси; кущі — з самих голок та шпильок; навколо стрибають мавпи, крокодили, червонохвості дрозди, а ти стоїш по коліна в гнилій воді й корчуєш коріння заради визволення Гватемали. Вечорами ми розпалювали багаття, щоб утихомирити москітів, і коптились над вогнем, а навколо походжали вартові. Робітників на залізниці було двісті душ — здебільшого макаронники, негри, іспанці та шведи. Було троє або четверо ірландців.

Один із них, старий Галлоран — справжній ірландець і походженням, і благородством душі — розтлумачив мені, що й до чого. Він працював уже близько року. Більшість умирала, не витримавши й шести місяців. Він висох до хрящів і кісток, і кожну третю ніч його трусила пропасниця.

— Коли приїжджаєш сюди, — розповідав він, — думаєш: завтра ж подамся геть. Але перший місяць тобі не дають грошей — вивертають за проїзд на пароплаві, а потім тропіки беруть тебе у свої пазурі. Навколо тебе — скажений ліс, де кишать дуже погано виховані тварини — леви, павіани, анаконди, — і кожне тільки й чигає, щоб ізжерти тебе. Сонце пече так люто, аж мозок топиться в кістках. І стаєш схожий на отих любителів латаття, що про них пишеться у віршах. Забуваєш усі високі почуття: патріотизм, жадобу помсти, порушення порядку й скромну любов до чистої сорочки. Знай працюєш та ковтаєш гас та оті гумові трубки, що їх подає, замість їжі, макаронник-кухар. Закурюєш люльку й кажеш сам собі: на тому тижні дам драла, і йдеш спати, й називаєш себе брехуном, бо добре знаєш, що ніколи не зробиш цього.

— Хто цей генерал, — питаю я, — що називає себе де Вега?

— Він хоче якнайшвидше закінчити залізницю,— каже Галлоран. — Спершу її будувала одна приватна компанія, але вона лопнула, й тепер за це діло взявся уряд. Де Вега — великий політик і хоче стати президентом. Народ хоче, щоб із залізницею покінчили якомога швидше, бо з нього деруть величезні податки. От де Вега й поспішає, аби піддобритись до виборців.

— У мене немає звички, — кажу я, — погрожувати кому-небудь, але Джеймс О’Дауд Кленсі має деякі рахунки з цим залізничником, які неодмінно треба врегулювати.

— Спочатку і я так думав, — каже Галлоран, тяжко зітхаючи, — поки не наївся латаття. У всьому винні тропіки. Вони зовсім знесилюють людину. Як каже поет: “У цім краю сон пообідній ніколи не минає...” Я роблю свою роботу, курю люльку та сплю. У житті, як роздивишся, то нічого більше й немає. Скоро, дуже скоро й ти так само думатимеш. Треба гнати від себе всі сентименти, Кленсі.

— Це не в моїх силах, — кажу я. — У мене їх хоч греблю гати. Я завербувався в революційну армію цієї темної країни з добрим наміром відвоювати для неї свободу, честь і всякі блага. А мене примушують нищити її красу й підрубувати її коріння. Але генерал заплатить мені за все.

Два місяці я працював на залізниці, поки, нарешті, трапилась нагода втекти.

Якось із нашої партії послали кілька чоловік назад, де кінчалась готова колія, приставити до табору заступи, що їх віддавали гострити у Порт-Барріос. Їх привезли на дрезині, і я помітив, що дрезина зосталась на рейках.

Тієї ночі, годині о дванадцятій, я збудив Галлорана й виклав йому свій задум.

— Тікати?— каже Галлоран.— Господь з тобою, Кленсі, що це ти замислив? У мене не вистачить духу. Занадто холодно, та я й не виспався як слід. Тікати? Я ж тобі казав, Кленсі, що я вже покуштував отого самого латаття. Я вже ні на що не здатний. Через оці кляті тропіки. Як каже поет: “Ми кинули боротися, забули рідний край, в пустій країні лотоса знайшли для себе рай...” Тікай сам, Кленсі. Я, мабуть, зостанусь. Так рано та холодно, й мені хочеться спати.

[118] Фенії — члени таємного товариства, що боролися за визволення Ірландії.

[119] Adios — На все добре (іспан.).