Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

Довелось покинути Галл орана й тікати самому. Я потихеньку одягся й вислизнув з намету. Коли до мене підійшов вартовий, я збив його з ніг, мов кеглю, зеленим кокосовим горіхом і кинувся до залізниці. Забрався на дрезину й пустив її на повний хід. Ще не розвиднілось, а вже попереду загорілись вогні Порт-Барріоса. Я зупинив дрезину й пішов до міста. Правду кажучи, вступив я в те місто з деяким побоюванням і нерішучістю. Мене лякала не армія Гватемали, ні: в мене душа холонула на саму думку про рукопашну сутичку з конторою для найму робочої сили. Бо в тій країні знайти роботу не важко, важко звільнитись від роботи. Так і уявляється мені, як місіс Америка одного чудового тихого вечора перемовляється знічев’я через гори з місіс Гватемалою. “Ах, моя люба сеньйоро, — каже місіс Америка, — у мене знову стільки неприємностей з робочою силою!” “Та що ви кажете! — відповідає місіс Гватемала.— А мої робітники так тримаються за мене, мем, що ви просто не повірите! Хи-хи”, — хихоче місіс Гватемала.

Я міркував собі, як би вибратись із тропіків, не попасти знов на які-небудь роботи. Було ще темно, але я розглядів пароплав, що стояв на рейді. З труб бухав густий дим. Я звернув у вузеньку, порослу травою вуличку й вийшов до моря. Там я наткнувся на маленького коричневого негра, що вже сидів у човні й збирався відштовхнутись від берега.

— Стривай, Самбо, — кажу я йому. — Розумієш по-англійськи?

— Дуже багато розумію, аякже, — відказує він, приємно усміхаючись.

— Що то за пароплав? — запитую в нього. — І куди він іде? І що нового, і як справи, і о котрій годині?

— Це пароплав “Кончіта”, — добродушно відповідає чорний, крутячи цигарку. — Прийшов з Новий Орлеан по банани. Ніч навантажитись. Я думаю, його відпливе за одна-два година. Сьогодні буде дуже хороший день. Ви чули про велика битва, сеньйоре? Як ви думаєте, спіймають генерал де Вега? Чи не спіймають?

— Що ти верзеш, Самбо? — кажу я.— Велика битва? Яка битва? Хто хоче спіймати генерала де Вега? Я був далеченько звідси, на моїх золотих копальнях, і не чув ніяких новин.

— О, — каже негр, радий нагоді похвастати своєю англійською мовою, — дуже велика революція у Гватемалі... тиждень тому. Генерал де Вега хотів стати президент. Він зібрав армія — одна, п’ять, десять тисяч солдат — і виступив проти уряд. А уряд кинув проти нього п’ять, сорок, сто тисяч солдатів придушити революція. Вчора була велика битва в Ломагранде, в горах, звідси миль дев’ятнадцять або п’ятдесят. Солдати уряду побили генерал де Вега — о, дуже побили! П’ятсот, дев’ятсот, дві тисячі солдатів генерала де Вега загинув. Революція капут — дуже швидко, враз капут. Генерал де Вега втік верхи на великому мулі. Так, carrambos! Генерал утік, а його армія загинув. А солдати уряду шукають генерал де Вега. Дуже шукають. Вони хочуть розстріляти його. Як ви думаєте, сеньйоре, вони спіймають його?

— Дай Боже, — відказую я. — То була б справедлива кара йому за те, що він використав войовничу натуру Кленсі для викорчовування тропіків з допомогою кирки та лопати. Але тепер, мій любий, мене цікавить не так повстання, як проблема найманої робочої сили. Я думаю тільки про те, щоб позбутись відповідальної посади в департаменті благоустрою вашої великої, занепало! країни. Переправ мене своїм човником на те судно, і я дам тобі п’ять доларів, сінка пасе, сінка пасе, — кажу я, спускаючись до розуміння та діалекту тропіків.

— Cinco pesos? — перепитує чорний. — Ви даєте п’ять долар?

Виявилося, що він зовсім непогана людина. Спочатку він був завагався, кажучи, що для виїзду з країни потрібні документи та паспорти, але кінець кінцем він одвіз мене на пароплав.

Коли ми пристали до борту, вже розвиднялось, і на палубі не було ні душі. Море було тихе. Негр підсадив мене, і я забрався на нижню палубу, де борт зрізаний для засипання фруктів у трюм. Люки були відкриті. Я глянув униз і побачив банани; до них було всього футів шість. “Кленсі, — кажу я сам собі, — їдь зайцем, так буде безпечніш. А то коли б тебе суднова команда не передала в контору, де укладають контракти. Тропіки схоплять тебе, Кленсі, коли ти не стерегтимешся”.

Я стрибаю тихенько на банани й викопую собі там кубельце, щоб сховатись. Приблизно за годину, чую, загула машина, пароплав захитався, і я зрозумів, що ми виходимо в море. Люків вони не закривають, щоб була вентиляція: незабаром у трюмі стало зовсім видно. Мені захотілось їсти, і я думаю: чому б не підкріпитись легеньким фруктовим сніданком, не підживити трохи душу? Я виліз із своєї нори й підвів голову. Бачу: ступнів за десять від мене вилазить іще один пасажир, бере банан, чистить і запихає собі у рот. Сам весь у болоті, чорний, обірваний, бридкий. Хоч зараз малюй з нього карикатуру в гумористичний журнал. Я придивляюсь до нього й бачу: це мій генерал де Вега, великий революціонер, їздець на мулах, постачальник лопат і кирок. Коли він помітив мене, банан застряг у нього в горлі, а очі стали завбільшки з кокосовий горіх.

— Тсс! — кажу я. — Ні слова! А то нас висадять і доведеться йти пішки. Вів ля ліберте! — шепочу я й затикаю собі рота бананом, щоб приглушити свої почуття. Я був певний, що генерал не впізнає мене: пекельна робота в тропіках зовсім змінила мій вигляд. Обличчя в мене заросло густою рудуватою щетиною, а костюм складався з синіх робочих штанів та червоної сорочки.

— Як ви потрапили на судно, сеньйоре? — запитав генерал, отямившись.

— З чорного ходу, звичайно, — кажу я. — Ми билися за свободу, як леви, — проваджу далі, — але нас було мало, й ворог переміг. Приймімо ж нашу поразку, як належить хоробрим воїнам, і з’їжмо ще по банану.

— Ви теж билися за свободу, сеньйоре? — запитує генерал, проливаючи сльози на фрукти.

— До останньої хвилини, — кажу я. — Це я повів людей в останню одчайдушну атаку на прихвоснів деспота. Але ворог знавіснів, і нам довелось відступити. Це я, генерале, дістав для вас мула, на якому ви врятувались. Передайте мені, будь ласка, оту в’язку бананів, вона добре вистигла. Мені далеченько до неї... Дякую.

— Невже все це правда, о мій безстрашний патріоте? — каже генерал, і сльози знов закапали у нього з очей. — Ah, Dios! І мені нічим вас нагородити за вашу відданість! Я врятував тільки своє життя, більше нічого в мене не лишилось. Carrambos! Якого диявольського мула ви дістали для мене, сеньйоре! Він підкидав мене, як човен у штормову погоду! Колючки та ліани подряпали мені все тіло! Ця пекельна тварюка стукалась об усі дерева й просто покалічила мені ноги. Серед ночі приїжджаю в Порт-Барріос. Кидаю паскудного мула і йду понад берегом. Натикаюсь на маленький неприв’язаний човен. Сідаю на нього й пливу до судна. На палубі — нікого. Дивлюсь — висить вірьовка. Я лізу по ній і ховаюсь у бананах. Якби я попався на очі капітанові корабля, він видав би мене на розправу гватемальцям. Це було б дуже погано. Гватемальці розстріляли б генерала де Вега. Тому я сховався й не подаю голосу. Життя — чудова річ! Свобода — теж непогана штука. Але життя, по-моєму, набагато краще!

Як я вже казав, пароплав до Нового Орлеана йде три дні. Ми з генералом стали найщирішими друзями. Бананів ми з’їли стільки, що вже очі не хотіли дивитись на них, а шлунок не хотів їх приймати. Але що робити? У нас не було іншого меню. Ночами я обережно вилазив на нижню палубу й роздобував відерце прісної води.

Цей генерал де Вега був просто напакований різними словами та фразами. Своїми балачками він збільшував нудьгу й без того нудної подорожі. Він думав, що я — революціонер і належу до його партії, адже в ній, як він казав, багато американців та інших іноземців. Він був хвалько й самозакоханий пустомолот, але корчив із себе героя. Розповідаючи про поразку, він жалів тільки себе. Цей дурний пузир навіть словом не згадав про інших йолопів, що були або розстріляні, або вмерли через його революцію.

Другого дня він став такий бундючний та пишний, мовби це зовсім не він прогорів у Гватемалі й завдячував своїм життям тільки мулові та краденим бананам. Він розповідав мені про велику залізницю, яку будував перед революцією, і тут же розказав про один кумедний, як він висловився, випадок з одним придуркуватим ірландцем, якого він заманив із Нового Орлеана на кладовище в тропіках, тобто завербував грабарем на свою нікчемну вузькоколійку. Було просто бридко слухати, коли цей підлий генерал оповідав непристойну історію, — як він насипав солі на хвіст отому безтурботному й дурному птахові Кленсі. Він сміявся довго, з усієї душі. Він увесь трусився від сміху, залізши по шию в банани, цей чорнопикий ворохобник і волоцюга без друзів і без батьківщини.

— Ах, сеньйоре, — кихкотів він,— ви б луснули від сміху, якби побачили того дивака-ірландця! Я кажу йому: “Сильні, здорові люди дуже потрібні зараз Гватемалі”. А він мені: “Я готовий боротися за вашу пригноблену батьківщину”. “Це ви й робитимете”, — кажу я. Ах, він був такий кумедний, той ірландець! Побачив на пристані розбитий ящик, де було кілька гвинтівок для охоронців. Думав, усі ящики набиті зброєю. Але там були самі кирки. Еге ж. Ах, сеньйоре, якби ви побачили того ірландця, коли його повели на роботу!

У такий спосіб колишній начальник вербувальної контори своїми анекдотами та веселими жартами робив нашу подорож іще нуднішою. Але час від часу він знов починав плакати й, поливаючи сльозами банани, виголошував промови про загиблу свободу та про шаленого мула.

Приємно було чути, як пароплав стукнувся бортом об пірс у Новому Орлеані. За кілька хвилин угорі затупотіли сотні босих ніг: то макаронники, що вивантажують фрукти, почали стрибати на нижню палубу, а звідти — в трюм. Ми з генералом почали передавати їм в’язки бананів, і макаронники подумали, що ми з їхньої партії. Попрацювавши з годину, ми непомітно вислизнули з пароплава на пристань.

Нікому невідомому Кленсі випала велика честь: тішити й розважати представника великої флібустьєрської держави. Насамперед я накупив на свої гроші багато різного питва та їжі, не схожої на банани. Генерал дріботів поруч, полишивши на мене всі господарські турботи. Я повів його на майдан Лафайєта й посадив на лавці в сквері. По дорозі я купив йому сигарет, і він з комфортом розсівся там, гладкий, самовдоволений волоцюга. Я глянув на нього здалека, й признаюсь: вигляд його справив на мене приємне враження. Цей чоловік, чорний тілом і душею, був увесь закурений і виваляний у смітті. Завдяки мулові в нього від одягу залишилося саме дрантя. Дуже, дуже приємно було Кленсі бачити таким свого генерала!

Я делікатно запитую в нього, чи не захопив він випадково чиїх-небудь грошей, тікаючи з Гватемали. Він тільки зітхає та горбиться на своїй лавці. Жодного цента. Добре. Він сподівається, що друзі по тропічній експедиції згодом вишлють йому грошову допомогу. Одне слово, такої незабезпеченої людини, як генерал, я ще не бачив.

Я попросив його нікуди не відлучатись, а сам подався на перехрестя Пойдрас та Каронделет. Там була дільниця О’Хари. Жду його хвилин п’ять. Аж ось іде О’Хара — високий, гарний із себе, червонощокий, з блискучими ґудзиками, помахує своєю палицею. От, думаю, якби Гватемала та була на дільниці О’Хари! Мав би він собі непогану розвагу, — раз або двічі на тиждень приборкувати палицею всякі там революції та повстання!

Підходжу до нього, питаю:

— Що, стаття 5046 іще діє, Денні?