Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Негативи запропоновані увазі експертів. Які ж ще докази може надати комісія? Їй довелося втікати з плато, і тому вона не могла обтяжувати себе будь-яким вантажем, але професорові Саммерлі вдалося врятувати свою колекцію метеликів і жуків, а в ній є багато нових різновидів. Хіба цього не досить? (Кілька голосів: «Ні! Ні!») Хто сказав «ні»?

Доктор Іллінгворт (піднімаючись з місця). Ми вважаємо, що колекцію можна було зібрати де завгодно, а не обов’язково на вашому доісторичному плато. (Оплески.)

Професор Челленджер. Без сумніву, сер, слово такого великого вченого, як ви, для нас закон. Однак залишимо фотографії й ентомологічну колекцію і перейдемо до питань, що ніколи і ніким не висвітлювалися. У нас, наприклад, є цілковито точні відомості про птеродактилів. Спосіб життя цих тварин… (Лементи: «Дурниця!» Шум у залі.) Я кажу, що спосіб життя цих тварин стане вам тепер зовсім зрозумілий. У моєму портфелі лежить малюнок, зроблений з натури, на підставі якого…

Доктор Іллінгворт. Малюнки нас ні в чому не переконають!

Професор Челленджер. Ви хотіли б бачити саму натуру?

Доктор Іллінгворт. Безперечно!

Професор Челленджер. І тоді ви повірите мені?

Доктор Іллінгворт (зі сміхом). Тоді? Ну ще б пак!

І тут ми підійшли до найбільш хвилюючого і драматичного епізоду вечора — епізоду, ефект якого назавжди залишиться неперевершеним. Професор Челленджер підняв руку, наш колега містер Е. Д. Мелоун негайно ж устав з місця і попрямував углиб естради. По хвилині він знову з’явився в супроводі негра велетенського зросту; вони несли удвох великий квадратний ящик, очевидно дуже важкий. Ящик було поставлено біля ніг професора. Публіка завмерла, з напруженням стежачи за тим, що відбувається. Професор Челленджер зняв висувну кришку з ящика, заглянув усередину і, клацнувши кілька разів пальцями, сказав зворушливим голосом (у журналістській ложі було добре чути його слова): «Ну, виходь, маля, виходь!» Почулася якась метушня, шкрябання, і відразу слідом за цим неймовірно страшна, огидна істота вилізла з ящика і сіла на його краю. Навіть несподіване падіння герцога Дархемського в оркестр не привернуло уваги ураженої жахом публіки. Хижа голова цього чудовиська з маленькими палаючими, немов вугілля, очима мимоволі змусила згадати страшних химер, які могли зародитися тільки в уяві середньовічних художників. Його напівроззявлений довгий дзьоб був усаджений двома рядами гострих зубів. Підійняті плечі ховалися в складках сірої шалі. Одне слово, це був той самий диявол, яким нас лякали в дитинстві.

Публіка була збентежена. Хтось скрикнув, у передньому ряду дві дами зомліли, вчені, що сиділи на естраді, виявили явне прагнення піти за головою в оркестр. Здавалося, ще мить, і загальна паніка охопить зал.

Професор Челленджер підняв руку над головою, намагаючись заспокоїти публіку, але цей рух злякав чудовисько, що сиділо поруч з ним. Воно розправило сіру шаль, що виявилася не чим іншим, як парою перетинчастих крил. Професор схопив його за ноги, але втримати не зміг. Чудовисько підхопилося з ящика і повільно закружляло по залу, із сухим шерехом змахуючи десятифутовими крилами і поширюючи навколо себе жахливий сморід. Крики публіки на галереї, до смерті переляканої близькістю цих палаючих очей і огидного дзьоба, налякали чудовисько. Воно все швидше і швидше металося по залу, натикаючись на стіни і люстри, і, мабуть, зовсім збожеволіло від страху. «Вікно! Заради всього святого, закрийте вікно!» — кричав професор, пританцьовуючи від жаху і ламаючи руки. На жаль, він схаменувся надто пізно. Чудовисько, що билося об стіни, начебто величезний метелик об абажур лампи, порівнялося з вікном, протиснуло в нього своє потворне тіло… і тільки ми його й бачили. Професор закрив лице руками й упав у крісло, а зал полегшено зойкнув, переконавшись, що небезпека минула.

І тут… Але хіба можна описати, що відбувалося в залі, коли захват прихильників і сум’яття недавніх супротивників Челленджера злилися воєдино і могутня хвиля радості прокотилася від задніх рядів до оркестру, заповнила естраду і підняла наших героїв на своєму гребені! (Молодець, Мак!) Якщо дотепер аудиторія була несправедлива до чотирьох відважних мандрівників, то тепер вона постаралася спокутувати свою провину. Усі підхопилися з місць. Усі з криком рушили до естради, розмахуючи руками. Героїв оточили щільним кільцем. «Качати їх! Качати!» — пролунали сотні голосів. І от четверо мандрівників злетіли над юрбою. Усі їхні спроби вивільнитися були марні. Та вони при всьому бажанні й не могли б опуститися додолу, тому що люди стояли на естраді суцільною стіною.

«На вулицю! На вулицю!» — кричали навкруги. Юрба почала рухатися, і людський потік повільно рушив до дверей, несучи із собою чотирьох героїв. На вулиці почалося щось зовсім неймовірне.

Там зібралося не менше ста тисяч людей. Вони стояли пліч-о-пліч від Ленгем-отеля до Оксфордської площі. Як тільки яскраве світло ліхтарів біля під’їзду опромінило чотирьох героїв, що пливуть над головами юрби, повітря здригнулося від привітальних лементів. «Процесією по Ріджент-стріт!» — дружно вимагали усі. Загативши вулицю, колона рушила вперед по Ріджент-стріт, по Пелл-Мелл, Сент-джеймс-стріт і Пікаділлі. Рух у центрі Лондона призупинився. Між демонстрантами, з одного боку, поліцією і шоферами — з іншого, відбулося декілька зіткнень. Нарешті, вже після півночі, юрба відпустила чотирьох мандрівників, доставивши їх в Олбені, до дверей квартири лорда Джона Рокстона, проспівала їм на прощання «Наші славні хлопці» і завершила програму гімном. Так закінчився цей вечір — один із найчудовіших вечорів, які знав Лондон за останні десятки років.

Так писав мій друг Макдона, і, незважаючи на деяку незграбність його стилю, хід подій викладений у цьому звіті досить точно. Що ж стосується найбільшої сенсації, то вона вразила своєю несподіванкою тільки публіку, але не нас, учасників експедиції. Читач, зрозуміло, не забув мою зустріч з лордом Джоном Рокстоном, коли він, напнувши на себе щось подібне до криноліна, вирушив добувати «курчатко» для професора Челленджера. Згадайте також натяки на ті турботи, яких завдавав нам багаж Челленджера при спуску з плато. Якщо я здумав би продовжити свою розповідь, то в ній було б відведено чимало місця описові метушні з нашим не зовсім апетитним супутником, якому доводилося догоджати тухлою рибою. Я промовчав про нього, тому що професор Челленджер побоювався, аби чутки про цей незаперечний аргумент не просоталися в публіку раніше тієї хвилини, коли він скористається ним, щоб розбити ворога вщент.

Кілька слів про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного тут установити не вдалося. Дві перелякані жінки твердять, нібито бачили його на даху Куїнз-Хол, де він сидів кілька годин поспіль, подібно дивовижній химері. Наступного дня у вечірніх газетах з’явилася коротка замітка такого змісту. Гвардієць Майлз, що стояв на варті в Молборо-Хауз, залишив свій пост і був за це відданий до військового суду. На суді Майлз показав, що під час нічного чергування він випадково подивився вгору і побачив чорта, що затулив від нього місяць, після чого кинув гвинтівку і кинувся навтьоки по Пелл-Мелл. Показання підсудного не були взяті до уваги, а тим часом вони можуть знаходитися в прямому зв’язку з питанням, яке нас цікавить.

Додам ще одне свідчення, взяте мною із суднового журналу пароплава американо-голландської лінії «Фрісланд». Там записано, що о дев’ятій годині ранку наступного дня, коли Старт-Пойнт був за десять миль, зі штирборту, над судном, тримаючи шлях на південний захід, зі страшною швидкістю промайнуло щось середнє між крилатим козлом і величезним кажаном. Якщо інстинкт правильно вказав дорогу нашому птеродактилеві, то не може бути сумнівів, що він зустрів свій кінець де-небудь у безоднях Атлантичного океану.

А моя Гледіс? Гледіс, чиїм ім’ям було названо таємниче озеро, що відтепер називатиметься Центральним, тому що тепер я вже не хочу дарувати їй безсмертя. Чи не зауважував я й раніше деяких ознак черствості в натурі цієї жінки? Чи не відчував, з гордістю підкоряючись її велінню, що небагато коштує та любов, яка посилає людину на вірну смерть або змушує її ризикувати життям? Чи не боровся з настирливою думкою, що в цій жінці прекрасний лише зовнішній вигляд, що душу її затьмарює тінь себелюбності і мінливості? Чому вона так зачаровувалася всім героїчним? Чи не тому, що велич шляхетного вчинку могла відбитися і на ній без будь-яких зусиль, без будь-яких жертв із її боку? Чи все це порожні домисли? Я був сам не свій усі ці дні. Цей удар отруїв мою душу.

Але з тих пір минув тиждень, і за цей час у нас була одна дуже важлива розмова з лордом Джоном Рокстоном… Мені помалу починає здаватися, що справи йдуть не так вже й погано.

Розповім декількома словами, як все сталося. В Саутгемптоні на моє ім’я не було ні листа, ні телеграми, і, стривожений цим, я о десятій годині вечора того ж дня вже стояв біля дверей маленької вілли в Стритемі. Може, її немає серед живих? Чи давно мені марилися уві сні розкриті обійми, личко, що осміхається, гарячі похвали, що без ліку розсипаються героєві, який ризикував життям з примхи своєї коханої! Дійсність жбурнула мене з позахмарних висот на землю. Але мені буде досить одного її слова на пояснення, щоб знову злетіти до хмар. І я прожогом кинувся садовою доріжкою, постукав у двері, почув голос моєї Гледіс, відіпхнув убік сторопілу служницю і влетів у вітальню. Вона сиділа на диванчику між роялем і високою стоячою лампою. Я в три кроки перебіг кімнату і схопив обидві її руки в свої.

— Гледіс! — крикнув я. — Гледіс!

Вона здивовано подивилася на мене. З часу нашої останньої зустрічі в ній відбулася якась невловима зміна. Холодний погляд, твердо стиснуті губи — все це здалося мені новим. Гледіс визволила свої руки.

— Що це означає? — запитала вона.

— Гледіс! — крикнув я. — Що з вами? Ви ж моя Гледіс, моя кохана крихітка, Гледіс Хангертон!

— Ні, — сказала вона, — я Гледіс Поті. Дозвольте представити вам мого чоловіка.

Яка безглузда штука життя! Я спіймав себе на тому, що машинально розкланююся і потискую руку маленькому рудуватому суб’єктові, який зручно влаштувався в глибокому кріслі, яке колись служило тільки мені. Ми кивали головами і з найдурнішою посмішкою дивилися одне на одного.

— Тато дозволив нам пожити поки що тут. Наш будинок ще не готовий, — пояснила Гледіс.

— От як! — сказав я.

— Хіба ви не одержали мого листа в Парі?

— Ні, ніякого листа я не одержував.