Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не лякайтеся, я говорю про свій ідеал, — пояснила Гледіс, зі сміхом дивлячись на моє лице, що змінилося. — У житті мені такий чоловік ще не траплявся.

— Розкажіть же, який він? Який він на вигляд?

— Він може бути дуже схожий на вас.

— Яка ви добра! Тоді чого ж мені бракує? Досить одного вашого слова! Що він — непитущий, вегетаріанець, аеронавт, надлюдина? Я згодний на все, Гледіс, тільки скажіть мені, що вам потрібно!

Така піддатливість розсмішила її.

— Насамперед навряд чи мій ідеал став би так говорити. Він натура набагато твердіша, сувора і не захоче з такою готовністю пристосовуватися до дурних жіночих примх. Але що найважливіше — він людина дії, людина, що безстрашно гляне смерті в очі, людина, що має великий досвід, і незвичайний досвід, людина, готова на подвиг. Я полюблю не його самого, але його славу, тому що відсвіт її впаде й на мене. Згадайте Річарда Бертона[4]. Коли я прочитала біографію цього мандрівника, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, за що вона любила його. А леді Стенлі[5]?

Ви пам’ятаєте останню главу з її книги про чоловіка? От перед якими чоловіками має схилятися жінка! От любов, що не применшує, а звеличує, тому що увесь світ шануватиме таку жінку як натхненницю великих діянь!

Гледіс була така прекрасна в цю хвилину, що я мало не порушив піднесеного тону нашої бесіди, однак вчасно стримав себе і продовжував суперечку.

— Не всім же бути Бертонами і Стенлі, — сказав я. — Та й випадку такого не трапляється. А якби трапився, я б його не втратив!

— Ні, такі випадки випадають на кожному кроці. У тому й сутність мого ідеалу, що він сам йде назустріч подвигові. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Так, людина — сама творець своєї слави. Чоловіки повинні робити подвиги, а жінки — нагороджувати героїв любов’ю. Згадайте того молодого француза, що кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і він нізащо не схотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії. От про таку людину я й говорю. Подумайте про жінку, що його любить. Яку, напевно, заздрість вона збуджує в інших! Нехай мені теж заздрять, що в мене чоловік герой!

— Заради вас я піду на все!

— Тільки заради мене? Ні, це не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така ваша природа, тому, що чоловічий принцип у вас вимагає свого вираження. От, наприклад, ви писали про вибух на вугільній шахті у Віганеї. А чому ж ви не спустилися туди самі і не допомогли людям, які задихалися від задушливого газу?

— Я спускався.

— Ви мені про це не говорили.

— А що отут особливого?

— Я цього не знала. — Вона з цікавістю подивилася на мене. — Сміливий учинок!

— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати гарний нарис, треба самому побувати на місці події.

— Який прозаїчний мотив! Це знищує всю романтику. Однак я дуже рада, що ви спускалися в шахту.

Я не міг не поцілувати простягнуту мені руку — стільки грації і гідності було в цьому русі.

— Ви, напевно, вважаєте мене безглуздою, що не полишила дівочих мрій. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не йти за ними — це ввійшло в мою плоть і кров. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то тільки за знамениту людину.

— Як же може бути інакше! — вигукнув я. — Кому ж і надихати чоловіків, як не таким жінкам! Нехай мені лиш випаде слушна нагода, і тоді подивимося, чи зумію я нею скористатися. Ви кажете, що людина повинна сама створювати свою славу, а не чекати, коли та прийде їй у руки. Так от хоча б Клайв[6] — скромний клерк, а скорив Індію! Ні, клянуся вам, світ ще довідається, на що я здатний!

Гледіс розсміялася зі спалаху мого ірландського темпераменту.

— Що ж, дійте. Ви маєте для цього все — молодість, здоров’я, силу, освіту, енергію. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю розмову. А тепер я рада, що вона збудила в вас такі думки.

— А якщо я…

Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губів.

— Ані жодного слова більше, сер! Ви й так вже на півгодини спізнилися до редакції. У мене просто не вистачало духу нагадати вам про це. Але згодом, якщо ви завоюєте собі місце у світі, ми, можливо, відновимо нашу сьогоднішню розмову.

Ось чому я, такий щасливий, доганяв того туманного листопадового вечора кемберуелльський трамвай, твердо вирішивши не втрачати жодного дня в пошуках великого діяння, що буде гідне моєї прекрасної дами. Але хто міг передбачати, яких неймовірних форм набере це діяння і якими дивними шляхами я прийду до нього!

Читач, мабуть, скаже, що ця вступна глава не має ніякого зв’язку з моїм оповіданням, але без неї не було б і самого оповідання, тому що хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він сам творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатний так рішуче полишити звичний спосіб життя і пуститися навмання в оповиту таємничим сутінком країну, де на нього чекають великі пригоди і велика нагорода за них!

Уявіть же собі, як я, п’ята спиця в колісниці «Дейлі-газетт», провів той вечір у редакції, коли в голові моїй дозріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість зробити подвиг, що буде гідний моєї Гледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її уславлення, — безсердечність, егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не в двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.

Глава II

Cпробуйте щастя в професора Челленджера

[4] Бертон Річард Френсис — мандрівник, що відвідав Африку, де відкрив озеро Танганьїка, вивчав Схід і написав низку книг про свої подорожі.

[5] Леді Стенлі — дружина відомого англійського мандрівника Генрі Мортона Стенлі, який відшукав у Африці зниклу експедицію Лівінгстона.

[6] Клайв Роберт — діяч англійської Ост-Індської компанії. Почав службу клерком (переписувачем).