Таємниче полум'я цариці Лоани: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дощем сипались на мене книжкові сторінки з енциклопедії, і я хотів відмахнутися від них, як відмахуються від рою бджіл. А поза тим, хлоп’ята цвірінькали «діду, дідусю». Я знав, що маю любити їх більше за своє життя, але не знав, кого кликати Джінджіо, а хто з них Алессандро чи Лука. Я знав усе про Олександра Великого, але не знав нічого про Алессандро маленького, мого онучка.

Я сказав, що почуваюся заслаблим і хочу спати. Вони пішли, а я розридався. Сльози були солоними. Отже, я ще мав почуття. Мав, але вони стосувалися лише однієї днини, а ті, що відійшли в минуле, вже мені не належали. Хтозна, питав я себе, чи був я колись віруючим: звісно, хай там як, а душу я вже згубив.

Наступного дня прийшла Паола, і лікар, всадовивши мене за невеличкий стіл, почав показувати мені безліч кольорових картинок. Витягаючи по одній, він питав, якого вони кольору. Тінь, тінь, тінь, червоний черевичок, тінь, тінь, тінь, який колір має він? Кольорець ліловий, кольорець рожевий, а ще — бузковий, вийди, мій любий сміливцю, не ховайся в тінь. Я відразу цілком правильно назвав перші п’ять чи шість кольорів: червоний, жовтий, зелений тощо. Звісно, я продекламував A noir, Е blanc, I rogue, U vert, O blue, voyelles, je dirais quelque jour vois naissances latentes[43], та мені спало на думку, що цей поет, чи хто б там це не написав, казав неправду. Що значить «А — чорне»? Я почувався так, ніби вперше пізнавав кольори: червоний був дуже радісним, як жовтогарячий, чи навіть потужніший, але ні — напевно, жовтий — ще жвавіший, наче світло, що враз б’є мені у вічі. А ось від зеленого я заспокоювався. Негаразди почалися, коли лікар витяг наступні картки. «Зелений», — мовив я, але Ґратароло не відступався, допитуючись, яка між ними різниця. Отакої. Паола пояснила мені, що одна картка була темно-зелена, як рожа, а інша — блідо-зелена, як зелений горошок. Рожа — це рослина з яскравими квітками, а горошок — їстівна бобова культура, що росте у продовгуватих опуклих стручках, але я жодного разу в житті не бачив ані рожі, ані горошку в стручках. Не турбуйтеся, заспокоював мене Ґратароло, мовляв, у англійській мові, наприклад, існує понад три сотні слів, якими називають кольори, але люди переважно знають назву лише щонайбільше вісьмох, бо зазвичай ми розрізняємо кольори веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний і бузковий, але вже навіть синій і бузковий люди здебільшого розрізняють не надто добре. Для того, щоб опанувати назви всіх відтінків і добре розрізняти кольори, потрібен чималий досвід. Художник, безперечно, розуміється на кольорах краще, аніж, скажімо, таксист, якому, зрештою, досить уміти розрізняти кольори світлофора.

Ґратароло подав мені аркуш паперу і ручку. «Пишіть», — наказав він мені. Але що в біса я маю писати? Та у мене виникло таке відчуття, ніби я в житті лише те й робив, що писав. Ручка була м’якою і легко бігала по паперові. «Пишіть те, що спаде на гадку», — мовив Ґратароло.

Гадки, думки? Кохання, що полонить мої думки, розсудливість даруючи мені; розсудливість — кращий друг, вогонь — добрий друг, але поганий хазяїн; кохання в серці, вогню і кашлю від людей не сховаєш, серцю не накажеш; дай серцю волю — заведе в неволю; без волі — горе, без любові — двоє; навчить горе калачі з маком їсти; дай Боже нашому теляткові вовка з’їсти; ні Богу свічка, ні чорту кочерга; чортова дюжина.

— Напиши щось про своє життя, — мовила Паола. — Що ти робив, коли тобі було двадцять?

Я написав: «Я був двадцятирічним. Нікому не дозволю називати цей вік найкращою порою життя»[44]. Лікар спитав, що найперше мені спало на гадку, коли я прокинувся. Я написав: «Одного ранку, прокинувшись після неспокійного сну, Ґрегор Замза побачив, що обернувся на страхітливу комаху»[45].

— Може, вже вистачить, лікарю? — мовила Паола. — Не дозволяйте йому заходити надто далеко з цими асоціативними рядами, інакше він збожеволіє.

— Отакої, а чому це ви зараз вважаєте мене здоровим?

Несподівано Ґратароло випалив:

— А тепер прошу-но, не розмірковуючи, підпишіться так, ніби ви підписуєте чек.

Не розмірковуючи, я вивів на папері «ҐББодоні», дописавши наприкінці закарлючку і поставивши масну крапку над «і».

— Бачите, ваша голова не усвідомлює, але рука все знає. Це легко можна було передбачити. Що ж, дістаньмо ще один доказ. Ви казали про Наполеона. А яким він був?

— Не можу відновити у пам’яті його образ. Досить словесного опису.

Ґратароло, звернувшись до Паоли, спитав, чи я вмів малювати. Як видається, геніального художнього таланту мені бракувало, але надряпати щось на папері я був спроможний. Лікар попрохав, щоб я намалював для нього Наполеона. Тож я надряпав щось таке:

— Непогано, ви намалювали його ментальний портрет: чоловік у трикутному капелюсі, одна його рука схована під мундиром, а інша — за спиною. Тепер я покажу вам кілька зображень. Картин.

Я добре упорався: це «Мона Ліза», це «Олімпія» Мане, а це Пікассо чи дуже якісна його підробка.

— Бачите, ви можете впізнавати. Наразі давайте спробуємо із сучасними постатями.

Ще одна добірка світлин, і тут, якщо не зважати на кілька картинок, які мені нічого не нагадували, я впорався досить непогано. Я впізнав Ґрету Гарбо, Ейнштейна, Тото, Кеннеді, Моравіа, ще й розповів, хто вони такі. Ґратароло спитав, що між ними спільного. Що всі вони — відомі люди? Ні, цього не достатньо, що ще? Я вагався.

— Справа в тому, що всі вони вже померли, — відповів Іратароло.

— Невже, навіть Кеннеді з Моравіа?

— Так, Моравіа помер наприкінці минулого року, а Кеннеді вбили 1963-го в Далласі.

— Ой, бідолашні, мені дуже прикро.

— Те, що ви забули про смерть Моравіа, не дивина, вона сталася недавно, і відомості про цю подію ще не встигли закарбуватися у вашій семантичній пам’яті. Але я ніяк не втямлю, чому ви не пам’ятаєте, що Кеннеді теж помер. Це ж давня історія, навіть в енциклопедіях про це пишуть.

— Його дуже вразило вбивство Кеннеді, — мовила Паола. — Можливо, історія з Кеннеді просоталася у його особисті спогади.

Ґратароло витягнув інші світлини. На одній фотокартці було двоє: один з них був, безперечно, я — причесаний і вдягнений по-божеському, а на обличчі сяяла посмішка, перед якою неможливо було встояти, як і казала Паола. А інший був дуже привабливим добродієм, але я не знав, хто він.

— Це Джанні Лаівеллі, твій найліпший друг, — мовила Паола. — Твій шкільний товариш ще з молодших класів.

— А це хто такі? — спитав я Ґратароло, виймаючи наступний знімок. Світлині було вже багато років. Жінка мала зачіску тридцятих років і крихітно-малесенький носик ґудзичком, була вдягнена у сукню із сором’язливо-маленьким декольте. У чоловіка на голові був бездоганний проділ і, може, трохи забагато брильянтину, прикметний ніс і щиросердна усмішка. Та я їх не впізнав (може, вони були акторами? — та ні, замало ґламуру і театральності, ймовірно, вони були молодятами), але відчув, що мене неначе щось стисло під ложечкою і — не знаю, як це назвати, — легеньку нудоту.

Паола це зауважила і мовила:

[43] А чорне, біле Е, червоне І... (фр.) — перші рядки вірша Артюра Рембо «Голосні».

[44] Цитата з есе «Аден, Аравія» французького філософа і письменника Поля Нізана (1905—1940).

[45] Одного ранку, прокинувшись після неспокійного сну,.. — початок «Перевтілення» Франца Кафки (пер. Є. Поповича).