Таємниче полум'я цариці Лоани: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Лікар казав, що епізодична пам’ять, та, що у мене вирубилася, пов’язана з емоціями. Ймовірно, бомбування Багдада мене неабияк схвилювало.

— Ще б пак. Ти завжди був переконаним прихильником миру, і ці події тебе добряче підкосили. Дві сотні років тому Мен де Біран[39] виділив три види пам’яті: ідейна, почуттєва і пам’ять на звички. Ти пам’ятаєш ідеї та звички, але не спроможний згадати відчуття — те, що було тобі найдорожче.

— Звідки ти знаєш стільки цікавинок?

— За освітою я психолог. Та зажди хвильку. Ти сказав, що твоя пам’ять «вирубилася». Звідки ж тобі відомий цей вислів?

— Бо так кажуть.

— Звісно, але так кажуть про фліппер, китайський більярд, а ти дурієш, тобто дурів через той фліппер, як мала дитина.

— Я знаю, що таке фліппер, але гадки не маю, хто я, тямиш? У Паданській низовині тумани. До речі, ми зараз де?

— У Паданській низовині. Ми мешкаємо в Мілані, і за ясної днини з вікон нашого дому видніється туман у парку. Ти мешкаєш у Мілані, ти — букініст і маєш букіністичну крамничку.

— Наді мною висить прокляття фараона Тутанхамона. Мало, що маю прізвище Бодоні, та до всього ще й охрестили Джамбатіста. Звісно, по-іншому і бути не могло.

— Припини, все склалося якнайліпше. Поміж антикварів тебе поважають. Певна річ, ми не мільярдери, але живемо гідним життям. З моєю допомогою ти помалу одужаєш. Святий Боже, як згадаю, що ти міг би більше й не прокинутись, а ці лікарі — справжні чаклуни, з того світу тебе витягли. Любий, можна я привітаю тебе з поверненням? Видається, що ти бачиш мене вперше в житті. Та гаразд, якби я тебе зараз зустріла вперше, я б усе одно стала тобі за дружину. То як, згода?

— Ти така ласкава. Ти мені потрібна. Ти ж бо єдина людина, яка може розповісти мені, чим я жив останні тридцять років.

— Власне, тридцять п’ять. Ми познайомилися в Туринському університеті. Ти вже випускався, а я була наївною першокурсницею, що заблукала коридорами Палаццо Кампанья. Я спитала, де розташована якась аудиторія, а ти миттю вчепився і заволодів серцем беззахисної ліцеїстки. Потім одне за інше, я була ще надто юна, а пізніше ти три роки жив за кордоном. Ми зійшлися, гадаючи, що на випробний термін, а скінчилося тим, що я завагітніла, і ти, як чесний джентльмен, зі мною побрався. Ой, вибач, забула, ми були разом ще й тому, що насправді шалено кохали одне одного, і тому, що тобі кортіло стати татусем. Тримайся, татусю, я змушу тебе згадати все до цяточки, от побачиш.

— Гаразд, якщо лишень це не змова і моє ім’я насправді не Фелічіно Ґрімальделлі[40], я не ведмежатник, і ви з Ґратароло мені тут не возите попа в решеті. Хіба я знаю, може, ви агенти таємних служб і маєте на меті створити мені нову особистість, щоб послати шпигувати по той бік Берлінської стіни, як у «Досьє “Іпкресс”»[41]...

— Стіну давно знесли, а від Імперії Рад лишилася сама згадка на папері.

— Святий Ісусе, опусти на мить очі долу і глянь, що вони виробляють. Гаразд, я пожартував. Вірю. А хто такий Брольо і який стосунок він має до страккіні?

— Який ще Брольо? Страккіні — це сорт м’якого сиру, так його називають у П’ємонті, а в Мілані він зветься крешенца. А чому ти згадав цей сир?

— Мені спало це на гадку, коли я чистив зуби. Зажди. Був колись такий художник — Брольо. Малював картини, але на такі заробітки не міг звести кінці з кінцями, та працювати не бажав, казав, що має нервовий розлад. Хоча, маю підозру, що то був привід, щоб сидіти на сестриній шиї. Врешті, друзі допомогли йому знайти роботу в якійсь сироварні, що робила і продавала сири. Щодня він проходив повз величезний штабель загорнених у напівпрозорий воскований папір сирних головок і не міг устояти перед спокусою через свій невроз (принаймні так він казав), тож одну по одній він давив головку за головкою, і страккіні хлюпаючи витікав з пакетів. Після того, як він зіпсував таким чином із сотню головок, чоловіка звільнили. «У всьому винен невроз», — виправдовувався він, стверджуючи, що чавити сир — чварк — було для нього некерованою звабою. На бога, Паоло, що ж це, коли не дитячі спогади! То я не втратив згадки про своє минуле?

Паола зайшлася реготом:

— Вибач, та мені це лише щойно спало на гадку. Звісно, цю сміхоту ти знав з дитинства. Але ти так часто розповідав її, що вона стала частиною твоїх бувальщин. Тож ти повсякчас смішив своїх покупців цією історією про сир страккіні і художника, а ті потім переповідали її іншим. На жаль, ти пригадав не особистий досвід, а звичайнісіньку історію, яку повторював багацько разів, перетворивши її на загальновідомий факт, щось на кшталт «Червоного капелюшка».

— Паоло, ти стаєш для мене незамінною. Я щасливий, що маю тебе за дружину. Дякую, що ти є, Паоло.

— Божечки, ще місяць тому ти б назвав такі слова «заяложеним паскудством із телесеріалу».

— Вибач мені. Я не можу сказати нічого, що лежить мені на серці. У мене немає почуттів, самі завчені фрази.

— Бідолашечка.

— Про мене, «бідолашечка» — теж кліше.

— Йолоп, ось ти хто.

А ця Паола й справді мене кохає.

Хтозна, що впорснув мені Ґратароло, та ніч я проспав спокійно. Помалу я просинався, але, певно, ще лежав із заплющеними очима, бо чув, як Паола шепотіла, намагаючись не збудити мене:

— А чи не може це бути амнезією з психологічних причин?

— Власне, нічого не можна відкидати, — відповідав Ґратароло, — джерелом такого лиха можуть стати нестерпні переживання. Але ви вже бачили знімки, на них видно пошкодження.

Я розплющив очі й привітався. Я зауважив поряд двох жіночок і трійко діток, звичайно, для мене цілковито незнайомих, та я здогадувався, хто вони такі. Це був жах. Гаразд, жінка ще якось стерпить, але дочки, Боже, та вони ж твоя плоть і кров, а ще онучата: у них оченятка щасливо сяяли, мов сонечко, малі все силкувалися здертися на ліжко, хапали мене за руку і щебетали: «дідку, дідусю»; а я лежав колодою. Навіть туман розвіявся, мене охопило, як то зветься, «збайдужіння». Чи краще сказати «атараксія», чи як там воно зветься. Я почувався так, неначе прийшов у зоопарк і роздивляюся маленьких мавпенят чи жирафів. Певна річ, я всміхався і казав якісь теплі слова, але в душі було порожньо. Мені спало на гадку слово «вишкребений», та я не пам’ятав його значення. Тож я спитався у Паоли: на п’ємонтській говірці так кажуть, коли вичищають каструлю до лиску, а потім ще й вишкрібають її шкребком ізсередини, щоб вона стала, як нова копійка, блискучою-блискучою, як ніколи. Отже, значить, я абсолютно «вишкребений». Усі — Ґратароло, Паола, дівчата — напихали мої мізки тисячами подробиць мого життя, але вони були все одно, що поморщена, суха квасоля: каструля ходила ходором, квасоля плигала всередині, але все одно лишалася сирою, не розварюючись ані в бульйоні, ані в підливці. Ніщо не збуджувало мій апетит, не було геть нічого, що б я хотів засмакувати знову. Я сприймав усі ті речі так, немов вони були частиною чужого життя. Я пестив малят і відчував їхній дитячий запах, хоч і не міг його описати, лише знав, що цей аромат дуже ніжний. На гадку мені спало лишень: є свіжі запахи, немов дітей тіла[42]. Хоча насправді у моїй голові геть не було порожньо, в ній крутилося без ліку чужих спогадів: маркіза попишила дім о п’ятій. На пів-шляху свого земного світу Ернесто Сабато з дівчиною під руку рушає із села, Авраам родив Ісака, Ісак родив Якова, Яків родив Юду і Рокко з братами, дзвін б’є північ святу й отут я побачив маятник, на березі озера Комо сплять птахи довгокрилі, messieurs les anglais je me suis couché de bonne heure, тут створюють Італію або вбивають уже мертву людину, tu quoque aléa, солдате-втікачу зупинися ти прекрасний, браття Італії, зробімо ще одне зусилля, плуг що оре землю ще стане у нагоді, Італія готова, але не здається, битимемось у пітьмі, але скоро вечір, до серця мого троє жінок прийшли і не дише вітер, несвідомий варварський спис, до котрого простягла ти тендітну руку, не питай слова Шаленого від світла, від Альп до Пірамід подався на війну й одягнув шолома, свіжі мої слова у вечері за декілька безгрішних осмішок, завжди вільна на золотавих крилах, прощавайте гори із вод посталі, але моє ім’я — Люція, Валентино, Валентино, соловейку, Ґвідо я жадав би щоб небеса вицвіли, я знавав тремтіння зброї любові, de la musique où marchent des colombes, свіжа і світла ніч і капітан, освітлений я, о священне теля, оскільки говорить даремна річ я бачив їх у Понтиді, вже вересень з любого полину краю в інший світ, тут гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, місячна засмага скажи мені що ти робиш, на початку земля немов застигла, Licht mehr Licht über alles, «графине, що таке життя?», котилася торба з великого горба. Імена, імена, імена, Анджело даль’Ока Б’янка, лорд Бруммель, Піндар, Флобер, Дізраелі, Реміджо Дзена, Юрський, Фатторі, Страпарола та відрадні ночі, Помпадур, Сміт енд Вессон, Роза Люксембург, Дзено Козіні, Пальма Старший, археоптерикс, Чічеруакйо, Матвій Марко Лука Іоанн, Піноккіо, Жюстіна, Марія Ґоретті, Бридку задрипу в сморіднім багні, Що дряпає собі лице руками І то підскоче, то впаде у гній, Таїс-блудниця то з її речами, остеопороз, Сен-Оноре, Бакта Екбатана Персеполіс Суза Арбела, Македонський і гордіїв вузол.

[39] Марі-Франсуа Мен де Біран (1766—1824) — французький мислитель і філософ-метафізик.

[40] Гра слів: італійською grimaldello — відмичка.

[41] Перший фільм із серії про ексцентричного шпигуна Гаррі Палмера, знятий у 1965 році.

[42] Є свіжі запахи, немов дітей тіла... — перший рядок вірша «Відповідності» Шарля Бодлера із збірки «Квіти зла» (пер. Д. Павличка). З цього місця починається «потік свідомості», що складається із цитат із відомих творів та згадування різних історичних персон.