Таємниче полум'я цариці Лоани: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як видається, у дитинстві я проводив чи не кожне літо у Соларі, укупі з великодніми і різдвяними канікулами, а також усіма календарними святами, і період між сорок третім і сорок п’ятим, коли ми ховалися від бомбардувань, що саме розпочалися в місті. У тій хаті й досі мають зберігатися всі дідові речі, а також мої шкільні підручники і дитячі іграшки.

— Але я не знаю, де вони ділися, бо, здається, ти не хотів їх бачити. Ти завжди дивно ставився до того будинку. Дідусь помер від горя, дізнавшись, що твої батьки розбилися на машині. Це сталося десь приблизно у той час, коли ти випускався з ліцею.

— Ким були мої батьки?

— Твій тато працював у фірмі, що займалася імпортом, з часом він став нею керувати. А твоя мама була домогосподаркою, як це личило всім взірцевим панянкам того часу. Врешті, твій батько назбирав на машину, то була «Лянча», а потім сталося нещастя. Ти ніколи багато не розповідав про цю історію. Ти саме вступав до університету, аж тут ви з Адою, твоєю сестрою, вмить втрачаєте всю свою родину.

— У мене є сестра?

— Є. Молодша. Її взяли на виховання материн брат із жінкою, адже саме вони стали вашими опікунами. Проте Ада рано вийшла заміж, їй тоді було лише вісімнадцять, — за типчика, який зразу ж таки переїхав разом з нею в Австралію. Ви бачитеся з нею дуже рідко, лише коли вона заїжджає в Італію на річницю батькової смерті. Твої дядько з тіткою продали ваш будинок у Мілані, а також майже всю землю у Соларі. За отримані від продажу кошти ти міг утримувати себе протягом навчання, але, отримавши стипендію на навчання у коледжі при університеті, ти дуже швидко відділився від родини дядька і переїхав до Турина. Відтоді ти неначе забув про Солару. І лише я, народивши Ніколетту і Карлу, змусила тебе їздити туди на літо. Адже повітря там надзвичайно корисне для дітей. Я надірвала всі сили, поки відновили те крило будинку, у якому ми наразі мешкаємо. Але ти все одно повертався туди знехотя. Хоча дівчата просто обожнюють те місце. У тому будинку минуло їхнє дитинство, тож нині вони разом з малечею проводять там увесь свій вільний час. Отож, ти приїздив туди заради дочок, лишався там на кілька днів, але навіть ногою не ступав у місце, яке вважав святилищем: у твою кімнату, яка лишилася незмінною, у батьківські покої, кімнату дідуся й бабусі, горище. В іншій частині будинку, з огляду на кількість тамтешніх кімнат, могли б мешкати три родини і навіть не підозрювали б, що там живе ще хтось. Якийсь час ти прогулювався місцевими пагорбами, а потім завжди з’являлася якась нагальна справа, що змушувала тебе повертатися до Мілана. Та тебе можна зрозуміти. Смерть батьків немов розділила твоє життя навпіл, на життя до катастрофи і після неї. Можливо, маєток у Соларі нагадував тобі про той світ, що вже безповоротно зник, тож ти зовсім обірвав з ним зв’язок. Я завжди намагалася розділити твоє сум’яття, навіть попри те, що іноді через ревнощі я починала думати, що це все лише відмовки і що ти повертаєшся до Мілана зовсім з інших причин. Та пусте, не будемо ятрити старі рани.

— Чарівлива усмішка. Але чому ти зважилася піти заміж за людину, яка сміється?

— Тому що в тебе була прекрасна усмішка, ти і мене смішив. Коли я була ще зовсім малою, я без угаву торочила про одного свого однокласника на ім’я Луїджіно. Щойно я поверталася зі школи, тільки й мови було, що Луїджіно зробив те, Луїджіно зробив се. Мама запідозрила, що він мені не байдужий, тож якось спитала, чому я так його уподобала. А тому, що Луїджіно мене файно смішить, відповіла я.

Я швидко вчуся. Я навчився розрізняти пахощі окремих домашніх страв, адже лікарняна їжа геть уся пахла однаково. Я дізнався, що коли намастити варене м’ясо гірчицею, виходить дуже смаковита річ, але разом з тим м’ясо має дуже волокнисту структуру і застрягає поміж зубами. Я вчився (згадував?), як користуватися зубочистками. Я міг пошарудіти у своїх лобних долях, вимести сміття... Паола дала мені дві марки вина на дегустацію. Спробувавши, я сказав, що друге незрівнянно краще за перше.

— Ще б пак, авжеж. Те, що ти куштував першим, — то вино, яке додають у страви, воно годиться щонайбільше для тушкування, а от друге — це «Брунелло».

— От і добре, — мовив я, — певно, що у моїй голові такий самий безлад, але моє піднебіння знається на смаках, як треба.

Цілісіньке пообіддя я обмацував усе навкруги. Згадував, як це — торкатися пальцями коньячного келиха, спостерігав за тим, як здіймається догори кавова піна у кавнику, пробував язиком мед, щоб пізнати його смак, куштував три види повидла (я надзвичайно вподобав абрикосове), проводив рукою по портьєрах у вітальні, чавив лимон, занурював руки у торбинку з манкою. Потім Паола повела мене на прогулянку. Я проводив рукою по корі дерев, почув, як шурхотить листя (то була шовковиця?) у руках, що назбирали їх[61]. Коли ми зайшли до квіткової крамнички на площі Каіролі, Паола попрохала скласти якийсь чудний букет, та навіть квіткар сказав, що такі квіти не поєднуються, але коли ми прийшли додому, я вчився розрізняти аромати різноманітних трав і квітів. «І узрів він, що все навкруги було благодать», — мовив я бадьоренько. Паола спитала, чи я відчув божественну присутність, але я зізнався, що процитував цей рядок просто так, аби цитувати. Та, безперечно, я почувався Адамом, який уперше пізнає свій райський сад. Хоча мій Адам опановував науку екстерном, але щойно я зауважив на полиці купу засобів для чищення, я враз утямив, що торкатися мого Древа Добра і Зла не слід.

Повечерявши, я вмостився у вітальні. Там стояло крісло-гойдалка, тож я інстинктивно бухнувся саме туди.

— Ти завжди сідав у це крісло, — мовила Паола, — і випивав склянку свого надвечірнього віскі. Гадаю, Ґратароло дозволив би тобі скляночку.

Паола принесла пляшку «Laphroaig» і налляла мені добрячу порцію без льоду. Перш ніж проковтнути, я посмакував віскі у роті.

— Смакота, тільки має легкий бензиновий присмак.

Паола пожвавилася:

— А знаєш, віскі почали вживати лише в повоєнні роки, на початку п’ятдесятих. Боже, спершу ж віскі смакувала лише верхівка фашистського рейху у Річчоне[62], а простим смертним — зась. А ми почали пити віскі десь років у двадцять, нечасто, звичайно, бо коштував напій недешево, але це стало чимось на кшталт ритуалу посвяти. А наші старі завжди, дивлячись на нас, питали, як можна пити щось, від чого так тхне бензином.

— Зауваж, пахощі не викликають у мене ніяких згадок про Комбре[63].

— Залежить від того, про який запах йдеться. З плином часу ти почнеш відчувати їх усі.

На журнальному столику лежала пачка «Житан», тютюн у котрих загортали в кукурудзяний папір.

Я запалив, жадібно затягнувся. Закашлявся. Я зробив ще кілька затяжок і загасив цигарку.

Розслабившись, я погойдався ще трохи, аж поки на мене не спала дрімота. Різко прокинувся від передзвону дзиґаркового маятника, мало не перекинувши пляшку з віскі. Дзиґар був просто позад мене, але перш ніж я встиг зрозуміти, що це годинник, бій скінчився, і я мовив: «Дев’ята». Я поспішив розповісти Паолі:

— Знаєш, що зі мною трапилось? Я задрімав, але мене розбудило биття дзиґаря. Перші удари я не розчув, тобто я не рахував, скільки їх було. Та щойно мені спало на думку порахувати, я відчув, що вже пробило тричі, тож я рахував «чотири, п’ять» і далі. Я усвідомив, що, сказавши чотири, далі буде п’ять, бо вже пробило тричі, не знаю як, але якимось чином я знав це напевне. Якби, почувши четвертий удар маятника, я вважав його першим, позаяк він був першим з тих, що я почув, тоді я був би певен, що зараз шоста, а не дев’ята. Гадаю, наше життя влаштоване саме так: лише викликавши у пам’яті минуле, ти можеш знати прийдешнє. Я не можу порахувати теперішній бій маятника свого життя, адже гадки не маю, скільки ударів я пропустив у минулому. Поза тим, я задрімав, бо мене протягом певного часу колисало у гойдалці. І я задрімав у певну мить, бо знав, що гойдалка заколисувала мене і раніше, а отже, був певен, що так станеться й надалі. Але якби із самого початку я не налаштувався на потрібний лад, якби почав гойдатися просто так, тоді б я не очікував, що за одним качанням буде наступне. То що, навіть для того, щоб задрімати, теж потрібно пам’ятати минуле, чи не так?

— Це зветься ефектом снігової грудки. Лавина скочується у низовину повсякчас швидше і швидше саме тому, що помалу збирає на себе сніг зі схилів. Інакше вона б не стала лавиною, а лишилась би маленькою сніговою грудочкою, яка ніколи б не скотилася вниз.

— Учора ввечері... мені було нудно, тож я почав наспівувати якусь пісеньку. Я приспівував її механічно, майже так само, як чистив зуби вранці... Я спробував згадати, звідки вона. Намагався заспівати її знову, але, щойно я почав співати її усвідомлено, мені нічого не йшло в голову, і я затих на першій же ноті. Я мугикав її досить довго, секунд зо п’ять, неначе автосигналізація чи псалом на панахиді. Отже, я гадки не мав, як співати далі, бо не пригадував попередніх акордів. Отакий я. Мене заїло на протяжній ноті, немов несправний програвач, і позаяк я не пам’ятаю початку пісні, не можу доспівати її до кінця. Я починаю запитувати себе, що я маю доспівувати і нащо. Поки я не усвідомлював своєї пісні, вона лилася сама по собі, я б сказав, з гортанної пам’яті. Де «потім» і «перше» пов’язані в єдине ціле. Я сам був довершеною піснею. Перш ніж я видавав один звук, мої голосові зв’язки вже були готові до наступного. Гадаю, саме так грають піаністи: граючи одну ноту, вони вже готують свої пальці до наступної клавіші. Не знаючи перших акордів, не заграєш останні, мелодія втрачає свою гармонійність. Лише якщо всередині нас уже лунає завершена мелодія, ми зможемо заграти пісню від початку до кінця. А моя пісня ще не завершена. Я... немов дрова, що горять у пічці. Згоряючи, вони не пам’ятають, що колись були живим стовбуром, як не могли цього пам’ятати й раніш, коли лишень їх охопило полум’я. Дрова горять, і квит. Отак і я живу у забутті.

— Гаразд, не будемо заглиблюватися у філософські роздуми, — прошепотіла Паола.

— Не будемо. А де у мене лежить «Сповідь» святого Августина?

— У тій шафі стоять енциклопедії, Біблія, Коран, твори Лао-цзи і книги з філософії.

Я попростував шукати «Сповідь». Знайшовши, віднайшов у змісті розділ, що стосується пам’яті. Певно, що я його увесь перечитав, бо, розгорнувши, побачив купу підкреслених рядків. Я блукав неозорими полями і закапелками своєї пам’яті. Коли я ходжу ними, я можу викликати з пам’яті все, що забажаю. Деякі з тих образів виринають майже миттєво, а для інших потрібне значніше зусилля волі, немов я дістаю їх із потаємних комірчин... Усі ці образи моя пам’ять зберігає у своїх незміренних печерах, у своїх потаємних і несказанних закутках, у моєму величезному палаці пам’яті я можу бачити геть усе: небо і твердь, море і, власне, себе самого... Можливості пам’яті неймовірні. Господи, її нескінченна, незміренно-складна структура вселяє майже жах. І в цьому розум, у цьому моє єство. У неозорих полях і Гротах, у бездонних печерах пам’яті, сповнених нескінченним різноманіттям речей, я зазираю до найдальшого закутка, ширяю навсібіч, і немає там зримого краю...

[61] І шелест листя у руках, що назбирали їх... — з вірша «Вечір у Ф’єзоле» Ґабріеле Д’Аннунціо.

[62] Річчоне — відомий курорт поблизу Ріміні.

[63] Комбре — вигадане місто, де герой «У пошуках утраченого часу» М. Пруста проводив літо.