— А ось це мене спантеличує. Я пам’ятаю все, відколи прокинувся, пам’ятаю все про Юлія Цезаря, але боюся думати про те, що буває опісля. До сьогоднішнього ранку я й не думав про те, що стається опісля. Я переймався лише тим, що було раніше, в минулому, яке я не міг пригадати. Але зараз, коли ми так близько підійшли до... чогось такого, я бачу, як усе оповило туманом не лише позаду, але й попереду. Хоча ні, попереду — то не туман, я просто почуваюся так, неначе у мене налилися ноги і я не в змозі йти далі. Наче перед стрибком.
— Стрибком?
— Так, для того, щоб плигнути, ти маєш зробити стрибок уперед, але для цього треба відійти назад і розбігтися. Якщо не повернешся назад, не стрибнеш уперед. Отож, щоб сказати, що я робитиму далі, я маю знати багато чого з того, що робив раніше. Ти збираєшся щось зробити, щоб змінити те, що було раніш. Зараз, коли ти сказала, що мені треба поголитися, я знаю, що так і є, бо, проводячи рукою по підборіддю, відчуваю, що воно колюче, тож треба зголити щетину. Так само, коли ти кажеш, нам слід пообідати, я згадую, що востаннє їв сьогодні вранці: суп, шинку і печену грушу. Розпланувати гоління чи обід — це одне, а от розпланувати своє майбутнє життя — це зовсім інша річ, розумієш? Я не розумію, що таке перспектива, бо мені бракує чогось із «ретроспективи». Що, якась тарабарщина?
— Ти маєш на увазі, що ти більше не відчуваєш, що живеш у часі. Ми невіддільні від часу, у якому живемо. Колись ти дуже любив вислови святого Августина про час. Ти завжди казав, що він — найрозумніша людина на світі. Сьогоднішні психологи з його слів також дізнаються багато корисного. Ми маємо триєдиний зв’язок з дійсністю: очікування, увага й пам’ять, і жоден з цих елементів не може існувати без інших двох. Ти не можеш звернутися до майбуття, бо втратив свою минувшину. Тож те, що тобі відомі вчинки Юлія Цезаря, не стане тобі у нагоді у пізнанні того, що ти маєш зробити сам.
Паола зауважила, що я зціпив зуби, тому змінила тему:
— Упізнаєш Мілан?
— Уперше бачу. — Та коли ми виїхали на площу, я зауважив: це Кастелло Сфорцеско[50], а ондечки далі — Домський собор, а там — «Таємна вечеря» й «Картинна галерея Брера».
— А що ти знаєш про Венецію?
— У Венеції є Великий канал, міст Ріальто, собор Сан-Марко і гондоли. Я знаю все, що зазвичай пишуть у путівниках. Навіть попри те, що я зроду не був у Венеції, а в Мілані прожив більш як тридцять років, для мене Мілан усе одно, що Венеція. Чи Відень: там є «Кунсісторішез Музеум», «Третій чоловік»[51], Гаррі Лайм, який на колесі в Пратері[52] розповідає про те, що швейцарці винайшли годинник із зозулею. Хоча брехня то все: це винахід баварців.
Ми приїхали додому. Гарне помешкання, балкони дивляться у сад. Гадаю, я справді побачив «поколихування верховіть». Правду кажуть, що природа прекрасна. Ймовірно, я заможний чоловік, адже наша квартира обставлена старовинними меблями. Я гадки не маю, куди мені йти, бо не пригадую, де у нас вітальня, а де кухня. Паола познайомила мене з Анітою, нашою хатньою робітницею з Перу. Бідолашна не знає, радіти поверненню хазяїна чи вітати мене як гостя. Метушиться, веде мене до лазнички і повсякчас торочить: Pobrecito[53] el senor Yambo, ау Jesusmaria, ось свіжі рушники, пане Ямбо.
Через колотнечу із моїм поверненням з лікарні, переїзд і першу зустріч із сонцем я аж упрів. Я понюхав під пахвами. Я не дуже переймався через те, що від мене тхнуло потом, хоча не думаю, що запах був надто сильним. Принаймні так я почувався живою істотою. За три дні до того, як Наполеон повернувся у Париж, він написав Жозефіні листа, у якому просив: «Не мийся». Цікаво, а я завжди мився, перш ніж кохатися? Звісно, я не насмілюся питати про таке Паолу, тим паче, хіба я знаю, може, коли я кохався з нею, я мився, а коли з іншими — то ні, чи навпаки. Гарненько викупавшись у душі, я неспішно поголився і попшикався лосьйоном після гоління, що мав легкий і свіжий аромат. Потім зачесався. Отак, тепер я схожий на людину. Паола показала мені шафу. Ймовірно, я полюбляв вельветові брюки, жакетки з грубого сукна, вовняні краватки пастельних тонів («блідо-зелені, смарагдові, темно-зелені» — я вже знав назви кольорів, але ще не вмів їх правильно вживати), картаті сорочки. Проте я також зауважив у шафі кілька темних костюмів: для походів на весілля та на похорон. «Ти знову гарний, як і перше», — мовила Паола, побачивши мене у зручному повсякденному одязі.
Паола провела мене довжелезним коридором, уздовж якого стояло безліч стелажів з книгами. Я дивився на обкладинки і здебільшого впізнавав їх. Тобто назви мені були знайомі: «Заручені», «Несамовитий Роланд», «Ловець у житі». Вперше я почувався, як риба у воді. Я витяг якусь книжку, але перш ніж глянути на обкладинку, правою рукою взяв її за корінець, а великим пальцем лівої швидесенько прогорнув її ззаду наперед. Мені так подобався шурхіт сторінок, що я прогорнув їх ще кілька разів. Потім спитався у Паоли, чи не покажеться мені там якийсь футболіст, що вганяє м’яча у сітку. Паола всміхнулася. Здається, у дитинстві були такі книжечки, які міль проїдала до дірок. Таке собі кіно для злидарів, де гравець на кожній новій сторінці змінював положення, і якщо прогортати книжечку достатньо швидко, складалося враження, що він біжить. Я певен, що про ці книжечки знали всі. Отже, це був не особистий спогад, а констатація факту.
Книжка, яку я взяв до рук, називалася «Батько Ґоріо» Бальзака. І не розкриваючи твору, я процитував: «Ґоріо пожертвував собою заради дочок. Здається, одна з них звалася Дельфіною. Ось у гру вступають Вогрін, тобто Коллін і честолюбний Растиньяк, Париж лише для нас двох».
— Я любив читати?
— До нестями. У тебе винятково гарна пам’ять. Ти знаєш напам’ять купу віршів.
— Власних?
— Де там. Ти завжди казав, що у твоїй макітрі не плодиться жодна рима. Казав, що письменники пишуть через те, що зневажають писанину своїх колег, тож самі беруться за перо, щоб час від часу мати що почитати.
— У мене, певно, багато книг. Перепрошую, у нас.
— Тут десь п’ять тисяч. І щоразу знаходиться якийсь телепень, що приходить і питається, скільки у тебе книг і чи ти всі їх прочитав.
— І що я зазвичай на це відповідаю?
— Кажеш, що ще не прочитав жодної, інакше нащо вони тобі тут. «Хіба ви складаєте на полицях порожні бляшанки з-під консервів? Ті п’ятдесят тисяч книг, що я вже прочитав, я вже роздав по в’язницях і лікарнях». Після такого той бовдур падає лапками догори.
— Бачу, у мене без ліку книг іноземними мовами. Мабуть, я поліглот. Вірші спадають на гадку самі по собі: «Le brouillard indolent de automne est épars...[54] Unreal city, under the brown fog of a winter dawn, — a crowd flowed over the London bridge, so many, — I had not thought death had undone so many...[55] Spätherbstnebel, kalte Träume, — überfloren Berg und Tal, — Sturm entblättert schon die Bäume — und sie schaun gespenstig kahl...[56] Mas el doctor no sabta», і наостанок, «que hoy es siempre todavia...»[57]
— Як прикметно, у трьох із чотирьох віршів говориться про туман.
— Звісно, бо я почуваюся, немов у тумані. Лише не в змозі його бачити на власні очі. Але знаю, яким його бачили інші: «Швидкоплинне сонце на вечірньому прузі, кущ мімоз у білім-білім тумані...»[58]
— Туман причаровував тебе. Ти завжди казав, що народився в тумані. Безліч разів, зустрічаючи у книжках опис туману, ти робив на полях примітки. Потім ти одна за одною роздруковував кожну цитату. Гадаю, що в твоєму кабінеті десь лежить цілісінька течка, присвячена туману. Та зажди, скоро знову все огорне туманом. Хоча Мілан уже не такий туманний: у ньому тепер надто багато світла, яке навіть уночі освітлює вітрини його крамниць. Туман проковзає лише по закутках і попід стінами будинків.
— Жовтий туман, що треться спиною об вікна, жовтий дим, що тицяє носом у шибки, вилизуючи своїм язичком закутки надвечір’я, вагається побіля застоялих водних стоків, чекає, поки спаде йому на спину чорна кіпоть димарів, і, зникаючи за рогом дому, віддається сну...[59]
— Цей уривок і я знаю. Ти завжди нарікав, що тепер туман уже не той, що в дитинстві.
— Дитинство. А чи є тут полиця, на якій я зберігаю свої дитячі книжечки?
— Вони не тут, а в Соларі, у нашому заміському будинку.
Настав час дізнатися історію будиночка в Соларі, а також моєї родини. Я народився у 1931 році, саме під час різдвяних вакацій у Соларі, бо лікарі неправильно вирахували термін. Неначе малюк-Ісус. Мамині батьки померли ще до того, як я з’явився на цьому світі, а бабуся по батьковій лінії зникла, коли мені було п’ять рочків. З нами лишився татів батько, і ми були для нього єдиним, що він мав на сьому світі. Дід був дивакуватою особистістю. У місті, що в подальшому стало мені рідним, він мав крамничку, ба навіть комору, напхом напхану старезними книжками. Це були зовсім не старожитні чи цінні примірники, котрі збираю я, а звичайні пошарпані книжечки і багацько речей дев’ятнадцятого століття. Та над усе він полюбляв подорожувати, тож частенько відбував за кордон. У той час закордонною можна було назвати подорож хіба що у Луґано чи щонайбільше у Париж або Мюнхен. Там він викуповував у вуличних торговців не лише книги, а й кіноафіші, статуетки, листівки, старі журнали. У ті часи не було так багато пошановувачів ностальгічних спогадів, як тепер, розповідала Паола, але він мав кількох пристрасних колекціонерів, а може, збирав усі ті речі для власного задоволення. Звісно, заробіток був куценький, але він мав з того втіху. А десь у двадцятих роках чоловік отримав у спадок від прадіда будиночок у Соларі. Не будинок — палац. Одне горище — як печери у Постойні[60]. Він мав також чималий шмат землі, котрий здавав орендарям, і з того непогано жив, продаючи поодинокі книжки без зайвого клопоту.
[50] Кастелло Сфорцеско — колишня резиденція правлячої родини Мілана. Наразі у замку розташовані декілька музеїв та галерей.
[51] Фільм 1949 року британського режисера Керрола Ріда.
[52] Мається на увазі одне з найстаріших в Європі коліс огляду.
[53] Pobrecito — бідолашний; Jesusmaria — Матір Божа (ісп.).
[54] «Де туман гойдається, як ладан між веж» (фр.) — рядок з роману Жоржа Роденбаха, що цитувався на початку.
[55] Місто-примара, у коричнюватім тумані зимового світанку, Лондонським мостом сунули нескінченні вервечки люду. — Не уявляв, що смерть забрала так багато (англ.) — рядок з поеми T. С. Еліота «Безплідна земля».
[56] Осінній туман і холодні мрії простяглися над горами й долинами (приблизний переклад з нім.) — початок вірша Генріха Гейне з циклу «Нова весна», зі збірки «Нові вірші» (1831).
[57] Pero el doctor по sabta que hoy es siempre todavta. — Мудрець не знав, що сьогодні завжди донині» (ісп.) — з вірша іспанського поета Антоніо Мачадо (1875—1939).
[58] Рядок з вірша «Туман» італійського поета Вітторіо Серені (1913—1983).
[59] Т. С. Еліот, «Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока».
[60] Печера у Постойні — печера у словенському місті Постойна. Найбільша карстова печера в світі, відома своїми сталактитами й сталагмітами.