Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— В костюмі Аполлона. Та тільки Пот заперечує проти туніки.

— А я уберуся бандитом, — перебив містер Тапмен.

— Ким? — стрепенувся містер Піквік.

— Бандитом, — лагідно повторив містер Тапмен.

— Алеж ви не маєте наміру, містер Тапмен, — сказав містер Піквік, пильно дивлячись на свого друга, — ви ж не маєте наміру вбратись у зелену бархатну куртку з талією в два пальці?

— Навпаки, маю намір, — задерикувато відповів містер Тапмен. — А чому б ні, сер?

— Тому, сер, — почав уже хвилюватись містер Піквік, — що ви занадто старий, сер.

— Занадто старий! — вигукнув містер Тапмен.

— А якщо вам потрібні ще інші причини — маєте: ви занадто товстий, сер.

— Сер, — сказав містер Тапмен, і його обличчя побагряніло, — це вже образа, сер.

— Сер, — тим же тоном відповів містер Піквік. — Бачити вас в убранні бандита, в зеленій бархатній куртці з дводюймовою талією буде для мене образа, вдвоє більша.

— Сер, — сказав містер Тапмен, — ви — грубіян.

— Ви самі грубіян, — відповів містер Піквік.

Містер Тапмен ступив крок чи два наперед і обміряв містера Піквіка поглядом. Містер Піквік повернув цей погляд, та ще й загострив його, пропустивши крізь скло окулярів, і дихав викликом. Містер Снодграс і містер Вінкл закам’яніли, дивлячись на таку сцену між двома такими людьми.

— Сер, — по короткій паузі сказав містер Тапмен низьким, глухим голосом, — ви назвали мене старим.

— Назвав, — ствердив містер Піквік.

— І товстим.

— Повторюю свої слова.

— І грубіяном.

— Бо ви й є грубіян.

Впала жахна мовчанка.

— Моя прихильність до вашої особи, сер, — сказав містер Тапмен тремтячим голосом і засукуючи рукава, — моя прихильність до вас велика… дуже велика, але такого я попустити не можу.

— Виходьте, сер, — відповів містер Піквік. Під впливом збуджуючого характеру цього діалогу героїчний муж став у позу людини, розбитої паралічем, гадаючи, певно, як могли думати двоє свідків, що така має бути позиція для захисту.

— Як! — скрикнув містер Снодграс, раптом знову відчувши спроможність говорити, яку він втратив був через безмежне здивування, і кинувся між двох противників, наражаючись на небезпеку дістати по стусану від кожного. — Як! Містер Піквік, на вас дивиться цілий світ. А ви, містер Тапмен, з нами разом осяяний світлом його безсмертного імени… Сором вам, джентльмени, сором!

Незвичайні зморшки, що їх гнів поклав був на лагідне обличчя містера Піквіка, в міру того, як говорив його молодий друг, зникали, як зникають під гумкою сліди від чорного олівця.

— Я погарячився, — сказав містер Піквік, — занадто погарячився. Вашу руку, Тапмен!

Чорні тіні зійшли з обличчя містера Тапмена, коли він сердечно стиснув руку своєму другові.

— Погарячився і я, — признався він.

— Ні, ні,— перебив його містер Піквік. — Провина виключно моя. Отже, ви надягнете зелену бархатну куртку?

— Ні, — відповів містер Тапмен.