Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Без найменшого сумніву, спричинилася, — вкинув слово чоловічок.

— Преса — могутня зброя, сер, — вирік Пот.

Містер Піквік цілком приєднався до цього зауваження..

— Але я ручуся, сер, — сказав Пот, — що ніколи не зловживав своєю колосальною владою. Ручуся, сер, що ніколи не скеровував могутньої зброї, яка була в моїх руках, ні проти священного лона приватного життя, ні проти особистої репутації. Ручуся, сер, що всю мою енергію… нехай скромну, а я знаю, що вона скромна… я присвячував… щоб запроваджувати принципи тих… які…

Бачачи, що видавець газети плутається, містер Піквік прийшов йому на поміч і промовив:

— Звичайно.

— А як, сер, — сказав Пот, — а як, сер, — дозвольте спитати вас, безсторонню людину, — як ставиться громадська думка в Лондоні до моєї суперечки з "Незалежним"?

— О, цікавість, безумовно, дуже збуджена, — відповів містер Піквік з лукавою усмішкою, імовірно випадковою.

— Суперечка, — продовжував Пот, — триватиме, доки мені вистачить здоров’я, сил і невеличкого таланту, яким мене обдаровано. Від цієї суперечки, сер, — хай вона паморочить усім голови й збуджує всі почуття, не даючи змоги віддаватись обов’язкам буденного життя, — від цієї суперечки, сер, я не відмовлюсь, доки не знищу „Ітонсвілського незалежного". Я хочу, щоб мешканці Лондона й мешканці цілої країни, сер, знали, що вони можуть звіритись на мене… що я не покину їх, що я вирішив змагатися до краю, сер.

— Поведінка ваша надзвичайно благородна, сер, — сказав містер Піквік, стиснувши великодушному Потові руку.

— Ви, сер, я бачу, людина чутлива й розумна, — промовив містер Пот, ледве переводячи дух після такої патріотичної декларації.—Я надзвичайно щасливий, що познайомився з такою людиною.

— А мені,— відповів містер Піквік, — дуже приємно чути таку вашу думку. Дозвольте, сер, познайомити вас із моїми товаришами, членами клубу, який я мав честь заснувати.

— Буду вельми радий, — сказав містер Пот.

Містер Піквік вийшов і, повернувшися з своїми приятелями, належним способом представив їх видавцеві „Ітонсвілської газети".

— Тепер, любий Пот, — сказав маленький містер Перкер, — треба улаштувати тут наших друзів.

— Я гадаю, ми могли б спинитися в цьому готелі,— сказав містер Піквік.

— Тут немає жодного вільного ліжка.

— Неприємна штука, — зауважив містер Піквік.

— І навіть дуже, — ствердили його супутники.

— Є один план, який, мені здається, легко було б здійснити, — сказав містер Пот. — В готелі „Павича" я бачив два вільні ліжка, а від імени місис Пот можу запевнити, що вона буде щаслива дати в себе пристановище містерові Піквіку і одному з Його друзів, якщо двоє інших джентльменів з слугою не проти того, щоб улаштуватися в „Павичі".

Містер Піквік відмовлявся, він ні в якому разі не погоджувався турбувати люб’язну дружину містера Пота. Містер Пот настійливо повторював свою пропозицію. Нарешті вирішили, що це — єдиний прийнятний вихід. Так і зробили. Пообідавши всі разом у готелі „Ітонсвілський Герб", наші герої розлучилися: містер Тапмен і містер Снодграс пішли до готелю „Павича", а містер Піквік і містер Вінкл — до містера Пота. Перед тим вони умовилися зібратись усім завтра ранком у ратуші і взяти участь в поході, який проводжатиме вельмишановного Семюела Сламкі до місця виборів.

Сім’я містера Пота складалася з нього самого та його дружини. Усі, кого геніальність піднесла на горду висоту, мають звичайно якунебудь хибу, надто дивну в порівнянні з їхньою натурою в цілому. Якщо в містера Пота була яка хиба, то хіба та, що він занадто покірливо ставився до примх своєї дружини.

Місис Пот того вечора була в найкращому настрої. Містер Вінкл встиг чималою мірою завоювати її прихильність, І вона, не вагаючись, довірливо сказала йому, що містер Піквік — „привабний старенький".

Містер Тапмен і містер Снодграс давно вже спали в найвіддаленіших закутках „Павича", коли двоє друзів розпрощалися з гостинними господарями й пішли до своїх спалень.

Звуки барабанів, сурм і мисливських рогів, гамір юрби, тупіт коней розлягались по вулицях вже на світанку, а випадкові сутички між прихильниками ворожих партій пожвавлювали готування до виборів і надавали їм приємної різноманітності.

— Ну, що, Сем, — звернувся містер Піквік до свого слуги, який з'явився на порозі спальні, коли він закінчував уже туалет, — все кипить, я чую.

— Інтересна гра, сер, — сказав Сем. — Наші зібрались біля „Ітонсвілського Герба" і кричать так, що аж тремтить усе.

— Вони, здається, здорово віддані своїй партії, Сем?

— Я такої відданості не бачив ще ніколи.

— Енергійний народ, правда?