Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Напрочуд. Ніколи не доводилось мені бачити, щоб люди стільки їли та пили. Просто дивно, як вони досі не луснули.

— Гарні, свіжі, добрячі хлопці, як подивишся, — сказав містер Піквік, визираючи у вікно.

— Авжеж що свіжі,— згодився Сем, — ми з двома слугами з "Павича" після вчорашньої вечері здорово обполоснули тих незалежних.

— Ви облили виборців? — жахнувся містер Піквік.

— Та ще й як! — ствердив Сем, — Вони поснули там, де впали. А ми сьогодні ранком повитягали їх одного по одному та під насос. Тепер вони всі в повному порядку. За таку штуку комітет платить по шилінгу з носа.

— Не може бути! — скрикнув украй здивований містер Піквік.

— Що з вами, сер? Хіба ви цього не знали? Так роблять завжди й скрізь! в цьому немає нічого дивного,

— Нічого? — повторив містер Піквік.

— Нічогісінько, сер, — відповів його слуга. — Увечері напередодні минулих виборів, супротивна партія підкупила служницю з „Ітонсвілського Герба", щоб вона заправила дечим бренді з водою чотирнадцяти виборцям, що там стояли.

— Що ви звете „заправити бренді з водою"? — не зрозумів містер Піквік, — Підсипала туди опіуму, — пояснив Сем. — І будь я проклят, коли вони не спали ще дванадцять годин після виборів. Одного на спробу повезли на виборчі збори сонного, та нічого з того не вийшло — мусили одвезти назад і покласти в ліжко знову.

— Оригінальні тут порядки, — зауважив містер Піквік і по цих словах зійшов до їдальні, де стояв уже готовий сніданок, і зібралася вся родина.

З сніданням не барилися. Кожен з джентльменів прикрасив свій капелюх величезним голубим бантом, зробленим гарненькими ручками місис Пот. Містер Вінкл запропонував супроводити леді на дах будинку поблизу місця виборів, а містер Пот та містер Піквік пішли до „Ітонсвілського Герба" самі. Із одного з вікон готелю член комітету містера Сламкі промовляв перед купкою з шести хлопців і одної дівчинки, щосекунди титулуючи їх „мужі ітонсвілські", у відповідь на що всі шестеро хлопців кожен раз оглушливо кричали "ура!“

Довго й голосно лунали вітальні вигуки, і велично колихався один з голубих прапорів з написом „Воля друку", коли у вікні над юрбою з’явилася білява голова містера Пота. І разючий був ентузіазм, коли вельмишановний Семюел Сламкі, власною особою, у ботфортах і в голубій нашийній хустці, підійшов до Пота й мелодраматичним жестом стиснув йому руку, мімікою висловлюючи перед натовпом свою вдячність „Ітонсвілській газеті".

— Все готово? — спитав вельмишановний Сламкі містера Перкера.

— Все, дорогий сер, — відповів чоловічок.

— Нічого не забули, сподіваюся? — питав далі вельмишановний Сламкі.

— Все зроблено, дорогий сер. Коло дверей на лицю стоїть двадцятеро добре вимитих людей, кожному з них ви стиснете руку. Серед них — шість матерів з немовлятами на руках. Кожне з них ви мусите погладити по голові й спитати в матері, скільки йому років. Особливо зверніть увагу на дітей, дорогий сер, це завжди справляє добре враження.

— Зверну, — пообіцяв вельмишановний Семюел Сламкі.

— А якби ви, дорогий сер, — закінчив обачний чоловічок, — якби ви захотіли — я кажу: якби ви захотіли, але не настоюю на цьому — якби ви захотіли поцілувати одного з них, то це було б просто надзвичайно добре.

— Може це міг би зробити хтось із членів комітету? — спитав вельмишановний Сламкі.

— Ні, цього не можна, — одказав агент, — і я думаю, що коли це зробите ви особисто, то воно дуже збільшить вашу популярність.

— Ну, нічого не вдієш, — промовив вельмишановний Семюел Сламкі,— доведеться поцілувати.

— Процесіє, стройся! — скрикнули всі двадцять членів комітету.

Під привітні вигуки натовпу оркестр, констеблі[15], комітетники, виборці, верхівці і екіпажі зайняли свої місця; двокінні коляски були напхані стількома джентльменами, скільки могло в них влізти. В колясці, призначеній для містера Перкера, сиділи містер Піквік, містер Тапмен, містер Снодграс і з півдюжини членів комітету.

Настав урочистий момент, коли вся процесія, спинившись, чекала, поки сяде в коляску сам містер Сламкі. Раптом юрба вибухнула привітними криками.

— Він вийшов, — сказав маленький містер Перкер, сильно зворушений надто тому, що з свого екіпажу не бачив, що робилося спереду.

Нові вигуки, ще голосніші.

— Він стискує руки! — скрикнув маленький агент.

Знову крики, далеко дужчі.

— Він гладить дітей по голівках! — пояснив містер Перкер, ввесь тремтячи від хвилювання.

[15] Констебль - поліцай в Англії.