Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Серйозно? — спитав Сем.

Містер Піквік ствердно хитнув головою.

— Платня?

— Двадцять фунтів на рік.

— Одяг?

— Дві пари.

— Робота?

— Услуговувати мені та подорожувати разом зо мною й цими джентльменами.

— Знімайте об'яву! — рішуче промовив Сем. — Мене здано самотньому джентльменові. На умови я згоден.

— Приймаєте пропозицію? — спитав містер Піквік.

— Звичайно. Якщо костюми пасуватимуть на половину так, як посада, то це буде чудово.

— Ви, звичайно, можете дати рекомендації? — зацікавився містер Піквік.

— Спитайте в господині „Білого Оленя", сер.

— Можете ви прийти вже сьогодні ввечері?

— Я можу надягти костюм хоч зараз, якщо він у вас є,— живо відповів Сем.

— Приходьте на сьому вечора, — сказав містер Піквік. — Коли рекомендація буде задовільна, матимете й костюм.

Поведінка Сема, як виявилось, була бездоганна, і умову уклали того ж дня. З швидкістю та енергією, що характеризували не лише громадську діяльність, а й хатнє життя незвичайного мужа, містер Піквік зараз же повів свого нового слугу до одної з тих вигідних крамниць, що постачають джентльменам новий і приношений одяг, позбавляючи їх неприємної й нудної формальності примірювання. Ще не настав вечір, як містер Веллер дістав сірий фрак з блискучими гудзиками, прикрашеними ініціалами П. К., чорний капелюх з кокардою, рожевий смугнастий жилет, штиблети, гетри й силу інших речей, які занадто довго було б перелічувати.

— Ну, — казав до себе вбраний у нову одіж слуга, сидячи наступного ранку на імперіалі ітонсвілського диліжанса, — тепер уже я не знаю, чи я лакей, чи грум, чи ловчий, чи секретар. Якась мішанина. Та дарма. Принаймні, зміна повітря, багато побачу, мало робитиму. А це все мені дуже підходяще. Отже, хай живуть Піквікці!

РОЗДІЛ XI

Ітонсвілці, як і людність багатьох інших городків, дуже пишалися своїм значенням для держави І думали, що кожен мешканець Ітонсвіла, свідомий ролі, яку може відіграти його приклад, повинен душею й тілом віддатися одній з великих ворожих партій, — Голубим або Жовтим.

Голубі були завжди проти того, що обстоювали Жовті, а Жовті були завжди проти того, що обстоювали Голубі. Через те, хоч би де зустрічалися Жовті і Голубі — на громадських зборах, на базарі чи на ярмарку — лунали суперечки й міцні слівця. Якщо Жовті пропонували зробити новий дах над ринком, Голубі збирали мітинг і провалювали цю справу; якщо Голубі пропонували встановити новий водопровідний насос на головній вулиці міста, Жовті всі були проти як один, вражені такою страховинною затією. В місті були Голубі крамниці і Жовті крамниці, Голубі готелі і Жовті готелі, навіть у церкві були місця — Жовті і Голубі.

Містер Піквік з властивими йому прозірливістю й мудрістю вибрав найцікавіший момент для відвідання городка. Історія не знає зразків такої напруженої передвиборчої боротьби. Вельмишановний Семюел Сламкі, з Сламкі-гола, був кандидатом Голубих, а Гораціо Фіцкіна, есквайра, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, його друзі висунули обстоювати інтереси Жовтих. „Ітонсвілська газета" застерігала ітонсвілців, що тепер на них звернуто очі не самої Англії, а й цілого цивілізованого світу, а „Ітонсвілський незалежний" владно запитував, чи й на цей раз ітонсвілці будуть свідомими громадянами, якими були завжди, абож виявлять себе низьким, рабським знаряддям у руках людей, негідних імени англійця та щастя бути вільними. Ніколи ще це місто не хвилювало таке зворушення.

Було вже поночі, коли містер Піквік і його компаньйони злізли, з допомогою Сема, з імперіала ітонсвілського диліжанса. Великі голубі прапори маяли у вінках готелю „Ітонсвілський Герб", і на кожній віконниці висіла об’ява, де велетенськими літерами сповіщалося, що комітет вельмишановного Семюела Сламкі перебуває тут щодня. На вулиці стояла юрба цікавих і дивилась на охриплого джентльмена на ганку, що, надсаджуючись і червоніючи з напруги, промовляв на користь містера Сламкі. На жаль, силі його доказів чимало перешкоджало безперестанне гупання в чотири здоровенні барабани, що їх комітет містера Фіцкіна примістив на розі вулиці. Поруч із промовцем стояв заклопотаний маленький чоловічок. Він від часу до часу скидав з себе капелюх і, вимахуючи ним, запрошував натовп гукати „хай живе!", що й виконувалось з великим піднесенням.

Не встигли Піквікці зійти з диліжанса, як їх оточила купка чесних і незалежних виборців, що тричі вигукнула „ура!“ на їх честь, і вигук цей, підхоплений усією юрбою (це ж зовсім не необхідно, щоб натовп знав, чого він кричить), роздувся в оглушливий переможний гук, який спинив навіть червоновидого на ганку.

— Хай живе! — заревла юрба наостанку.

— Ще раз! — верескнув маленький оратор на ганку, і натовп гримнув знову так, ніби легені в усіх були з заліза й криці.

— Хай живе Сламкі! — ревли чесні незалежні.

— Хай живе Сламкі! — повторив містер Піквік, скидаючи капелюх.

— Геть Фіцкіна!

— Звичайно, геть, — озвався містер Піквік.