Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ура! — і розлігся новий рев, як буває в звіринці, коли слон подзвонить на сніданок.

— Хто такий цей Сламкі? — спитав містер Тапмен.

— Не знаю, — у тон йому відповів містер Піквік. — Тихо! Не питайте. В таких випадках завжди краще робити те, що й натовп.

— А коли є два натовпи? — припустив містер Снодграс.

— Приєднуйтесь до велелюднішого, — порадив містер Піквік.

Цілі томи не можуть сказати більше.

Вони увійшли в готель. Натовп розступився перед ними, оглушливо вітаючи їх. Найперше треба було знайти притулок на ніч.

— Чи немає у вас вільних ліжок? — спитав містер Піквік, прикликавши коридорного.

— Не знаю, сер, — відповів той. — Боюсь, що в нас повно, сер. Зараз довідаюсь, сер. — І він побіг, а через хвилину повернувся — запитати чи джентльмени належать до Голубих.

Містерові Піквіку та його компаньйонам обидва кандидати були байдужі, отже відповісти на запитання було нелегко. І от у дій скруті містер Піквік згадав про свого нового друга — містера Перкера.

— Ви знаєте джентльмена, Перкера на прізвище? — спитав він.

— Безперечно, сер. Це — уповноважений вельмишановного містера Сламкі.

— Він — Голубий, я думаю?

— О, безумовно, сер.

— Тоді і ми Голубі,— заявив містер Піквік, але, спостерігши, що слуга підозріло поставився до його досить безпринципної заяви, вийняв свою візитну картку і попросив передати її містерові Перкеру, якщо той дома. Слуга вийшов і, зараз же повернувшись, запросив містера Піквіка до просторої кімнати на першому поверсі, де за великим столом, заваленим книгами й паперами, сидів містер Перкер.

— А, дорогий сер! — промовив чоловічок, ідучи назустріч містерові Піквіку. — Дуже радий, дуже радий вас бачити. Сідайте, прошу. Ви таки зацікавились нами й приїхали подивитись на вибори, га?

Містер Піквік відповів ствердно.

— Гарячий буде бій, — сказав чоловічок.

— Дуже щасливий чути це, — потер собі руки містер Піквік. — Я страх як люблю бадьорий патріотизм хоч би в чому він виявлявся. Отже, кажете, буде бійка?

— Та ще й яка! — запевнив чоловічок. — Ми зайняли на цей час усі ресторани в місті й залишили противникові самі пивниці. Ловка політика, дорогий мій сер, що й казати.

— А що ви думаєте, які будуть результати виборів?

— Трудно сказати, дорогий мій сер. Сумнівна річ, — відповів чоловічок. — Агенти Фіцкіна заховали тридцять три голоси у каретному сараї „Білого Оленя", — У сараї? — здивувався містер Піквік, вражений цим другим, таким майстерним, проявом політики,

— Вони зачинили їх і триматимуть там до слушного часу, — пояснив чоловічок. — Це вони зробили, щоб перешкодити нам перейняти їхні голоси, А тепер, якби нам і пощастило перетягти їх до себе, користі ми від того не мали б ніякої, бо всі п’яні. О, то моторні хлопці — агенти Фіцкіна! Нема що й казати — моторні! Ну, та й ми маху не даємо, — конфіденціально додав чоловічок, помовчавши трохи й стишуючи голос до шепоту. — Ми влаштували вчора увечері чай — двадцять п’ять дам, дорогий мій сер, — і кожна з них пішла додому з зеленим зонтиком.

Із зонтиком! — здивувався Піквік.

— Факт, дорогий сер, факт. Двадцять п’ять зелених зонтиків по сім з половиною шилінгів штука. Всі жінки люблять хороші речі, і зонтики матимуть на них величезний вплив. Ми забезпечили собі голоси їхніх чоловіків і половини їхніх братів… Це куди краще, ніж панчохи чи фланелеві вироби або подібні дурниці. Моя ідея, сер, цілком моя ідея. Град, дощ чи сонце, а ви не пройдете й півдюжини ярдів, не зустрівши дюжини зелених зонтиків.

Тут чоловічка напали веселощі, і тільки з’явлення третьої особи припинило його сміх.

То був високий, худорлявий чоловік із піскуватого кольору волоссям на голові, що почала вже лисіти, і з обличчям, де урочиста самоповага мішалася з повним бездонної глибокодумності поглядом. На ньому був довгий коричневий сюртук, чорний суконний жилет і темного кольору штани. На жилеті теліпався в нього лорнет, а на голові він носив капелюх з дуже низьким верхом і широкими крисами. Новоприбулого представили містерові Піквіку, як містера Пота, видавця „Ітонсвілської газети". Після кількох вступних зауважень містер Пот повернувся до містера Піквіка і урочистим тоном сказав:

— Наша боротьба, певно, дуже цікавить столицю, сер?

— Думаю, цікавить, — відповів містер Піквік.

— І я маю підстави гадати, — промовив Пот, поглядом просячи підтримки в містера Піквіка, — я маю підстави гадати, що до цього до певної міри спричинилася моя стаття в останньому суботньому номері.