— Скоріше б він уже виходив, — нетерпеливився старий. — Джо, Джо!
Гладкий хлопець, що під збудним впливом ранку спав тільки трохи більше як на три чверті, з’явився в отворі дверей.
— Піднімись, постукай до джентльмена і скажи йому, що ми з містером Піквіком будемо в гайворонячій алеї. Покажи йому дорогу. Чуєш?
Хлопець подався виконувати доручення, а господар, озброївшись на взірець Робінзона Крузо двома рушницями, пішов із саду.
— Ось тут! — сказав він, спинившись через десять хвилин у алеї. Оповіщення було зайве, бо безнастанне крюкання несвідомого гайвороння досить ясно вказувало на місце його перебування. Старий джентльмен поклав одну рушницю на землю й зарядив другу.
— А он і вони! — сказав містер Піквік. Віддалік замаячіли постаті містера Тапмена, містера Снодграса й містера Вінкла. Гладкий хлопець, не зовсім певний, кого саме треба кликати, розсудливо покликав їх усіх, щоб уникнути помилки.
— Швидше! — гукнув містер Вордл, звертаючись до містера Вінкла. — Такий митець, як ви, давно б уже мусив бути тут, хоч вас нашою дичиною й не здивуєш.
Містер Вінкл відповів силуваною усмішкою і взяв вільну рушницю, скрививши гримасу, яка, певно, була б у метафізичного грака, пригніченого передчуттям близької гвалтовної смерті. Гримаса та мала визначати радість, але чомусь навдивовижу нагадувала смуток.
Старий джентльмен кивнув головою, і два обшарпані маленькі хлопці, що урочистою ходою прибули сюди під командою Джо, зараз же полізли на дерева.
— Що роблять ці хлопці? — спитав містер Піквік, починаючи хвилюватись; йому спало на думку, що зубожіння землеробів, про яке він багато читав, примушує сільських хлопчиків шукати випадкового й небезпечного заробітку, пропонуючи свої послуги, як живі цілі для малодосвідчених спортсменів.
— Тільки виганяють дичину, — відповів, сміючись, містер Вордл.
— Що?
— Ну, як казати звичайною англійською мовою — лякають граків.
— О! Тільки це?
— Безперечно. Це вас задовольняє?
— Цілком.
— Дуже добре. Можна починати?
— Прошу, — сказав містер Вінкл, радий і такій відстрочці.
— Тоді відійдіть трохи. Починайте!
Хлопець скрикнув і струснув гілку, де було гніздо. З півдюжини молодих граків, жваво розмовляючи про причини цього переполоху, піднялись угору. На відповідь старий джентльмен випалив з обох стволів. Один грак упав. Решта розлетілась.
— Підбери його, Джо, — звелів містер Вордл.
Ідучи підбирати грака, хлопець усміхався. В уяві його снувався невиразний образ пирога з граками. Ідучи з птахом назад, він сміявся — грак був дуже ситий.
— Ваша черга, містер Вінкл, — промовив господар, знову заряджаючи свою рушницю. — Стріляйте!
Містер Вінкл виступив наперед і націлився. Містер Піквік і Піквікці мимоволі присіли до землі, боячись, що їм може зашкодити град з гайвороння, який неминуче падатиме після спустошливого пострілу їхнього друга.
Урочиста пауза… шум… від ляскання крилами… ледве чутно клацнуло.
— Алло! — скрикнув старий джентльмен.
— Не стріляє? — запитав містер Піквік.
— Осічка, — пояснив містер Вінкл, блідий, певно, з досади.
— Дивно, — сказав старий джентльмен, беручи рушницю. — Вона ніколи не давала осічки. Дозвольте, я ніде не бачу пістона.
— Чорт бери! — скрикнув містер Вінкл. — Це ж я забув покласти пістон.