Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Навіть не знаю, хто це такий, — пробурмотів Шобер і зник у натовпі.

Якраз тоді він збирав інформацію про відомих українських діячів, які знайшли притулок у Відні. Начальство хотіло знати їхні плани. Шобер склав список у формі таблиці: ім’я, де мешкає, чим займався в Україні і до якої партії належав, особиста характеристика, зв’язки, можлива небезпека. Список зайняв шість сторінок. Для більшої зрозумілості Шобер латинізував українські імена — Андрій став раз Андреєм, раз Андреасом, Михайло — Міхаелем, Григорій — Ґреґором, Микола — Ніколаусом, Іван — Йоганном, Осип — Йозефом. Лише Липинський чомусь залишився із вистражданим Wiaczesław. У графі навпроти нього зазначалося: колишній посол, пішов у демісію через незгоду з політичним курсом УНР, хворий, небезпеки не становить, місце проживання поки що невідоме.

Спостереження за ним було негайно знято.

Липинський справді дуже захворів. На останні гроші він виїхав на лікування до санаторію і вже там хотів поміркувати, що робити далі. Повернутися в Україну він не міг, бо був би відразу розстріляний за роботу в уряді гетьмана Скоропадського. Залишатися за кордоном не мав за що. Дружина озвалася з Кракова і просила грошей — вони з донькою мало не голодували. Липинський пообіцяв щось придумати. Тим часом у залах Штадт-парку у Відні відбувся раут української преси на честь нового посланника УНР при австрійському уряді, який «висловив надію на близьку перемогу української справи».

«Люди всі без виїмки здаються мені божевільними, — написав Липинський колишньому видавцеві «Ради» Євгенові Чикаленку, який саме втратив усі свої гроші й маєтки і незабаром теж переїхав до Відня, — але, може, я помиляюся, і це я божевільний, а не вони? На що ще можна сподіватися? України більше не існує».

«Недержавних свиней не переробити у державних орлів, — написав він. — Нація четвероногів, хамів і руїнників».

Слово «четвероноги» Липинський вигадав сам, як і слово «безвласнодержавність». Своїми неологізмами він хизувався у розмовах з покоївкою Фін Юлі.

Тотальне відчуття поразки засипало все навколо: вулиці, людей, яких Липинський зустрічав, його самого. На смак поразка була — як дрібний пісочок. Липинський набрав її повен рот і ночами скреготав зубами, намагаючись виплюнути, натомість прокушував собі до крові зсередини щоки. Часом над ним брали гору напади неконтрольованого ридання, і в такі миті Липинський видавався собі нікчемним хробаком, невдахою, який програв усе, що мав. Ось вона була в руках — його мрія, не рай на землі, та все ж своя, незалежна держава, але її вихопили з рук і розтоптали ті, хто ніколи не розумів її цінності.

Університетський товариш Липинського Микола Шемет, офіцер армії УНР, отримавши наказ стріляти у повсталих земляків біля Лубен, застрелився сам.

Липинський шкодував, що, плекаючи відразу до зброї (як і до парасольок), не притримав у своєму розпорядженні якогось пістолета. Куля в скроні допомогла би також і йому нарешті вгамувати цей нестерпний внутрішній біль, який повертався кожного ранку, щойно Липинський розплющував очі, і тримав у тісних обіймах, аж доки свідомість знову поринала у важкий, «камінний» сон.

«Хотів стати каменем, а стану піском, — казав він собі. — Безславно розсиплюся, щезну в найдрібніших шпарках часу, і ніхто про мене не згадає, бо про невдах забувають найпершими. Ніхто не розкаже, як сильно я рвався до перемоги і чим заради неї пожертвував, але обов’язково знайдуться ті, що напишуть, як голосно я плакав і якою короткою буде тиша по моїй смерті».

— Пане посланнику! — окликнув Липинського незнайомий голос, коли той саме вибирався до санаторію на лікування. — Пане Липинський!

Невисокий скулений чоловічок майже зовсім без волосся на голові, але з густими рудими вусами стояв біля виходу. Розлючений портьє даремно намагався його позбутися.

— Я вже казав, що тут немає на що чекати, що пан уже не посланник!

— Хто ви? — звернувся Липинський до рудовусого.

— Михайло Петрович Савур-Ципріянович, — безнадійно відрекомендувався той. — Секретар. Працював у канцелярії міністерства освіти при уряді Директорії. Нас евакуювали з Києва повним складом.

— Які мови знаєте?

— Знаю німецьку, французьку і російську.

— А українську знаєте?

— Це моя рідна мова.

— Навідайте мене в санаторії Ґутенбрунн у Бадені через місяць. Програв у політиці, то, може, напишу щось путнє. Якщо дійдемо згоди — будете моїм секретарем, я якраз шукаю. Багато платити не зможу, але все ж ліпше, ніж нічого.

Ципріянович подякував. На очі навернулися собачі сльози відданості, але він змахнув їх рукавом потертої сюртучини. Двері готелю розчахнулися від сильного подуву вітру, і Липинський вийшов надвір, прикривши обличчя руками. Там на нього чекав екіпаж. Станція Відень залишалася позаду. Попереду вже проглядала безлюдна вигоріла пустеля.

Через багато років, у липні 1927-го, у цьому ж готелі на Рінгу, 1 відбудеться ще одна мимовільна зустріч. Липинський проїздом з Берліна до Штирії зупиниться в знайомих стінах, щоб перепочити. Він якраз заноситиме свої речі, коли вулицею у напрямку будівлі парламенту замарширують озброєні до зубів поліцейські частини. Статечний чоловік спостерігатиме за процесією через вікно вестибюлю.

— Неспокійно, дуже неспокійно, — скаже Липинському стурбований портьє. — Невідомо, що буде.

Врешті знадвору почнуть доноситися панічні крики і гучна стрілянина. Чорний густий дим повалить з боку площі Марії Терезії. Статечний чоловік, який Липинському когось страшенно нагадуватиме, й далі незворушно впиватиметься поглядом у події за вікном.

— Палац Юстиції горить! — кричатимуть звідти. — Стріляють! Багато вбитих!

Якийсь спритний гонець забіжить до готелю і передасть статечному чоловікові записку. Той швидко її прочитає і сховає в кишеню добре скроєного, дорогого піджака. Ще хвильку постоїть, ніби паралізований. А тоді безсило опуститься на оббиту червоним атласом канапу і приречено розридається. Липинський подасть йому свою хустинку.

— Дякую, — скаже чоловік. — Нерви підводять.

На бездоганній кар’єрі триразового канцлера і багатолітнього начальника віденської поліції Шобера тоді проступить незмивна пляма крові. Попри численні застереження він дасть дозвіл на застосування зброї під час масової демонстрації незгодних з несправедливим вироком суду. Загине вісімдесят дев’ять невинних людей.

— Ви надовго у Відні, пане Липинський? — несподівано поцікавиться Шобер, висякавшись і витерши сльози. Липинський енергійно закиває головою: