Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви називали мене дурисвітом.

— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше.

Це була їхня остання зустріч.

На службу Липинський повертався у переповненому вагоні. Всюди в проходах і навіть на даху потяга сиділи військові, переважно дезертири, які зі зброєю в руках залишали фронт і тікали додому. Коли поїзд занадто розганявся чи робив крутий поворот, хтось на даху неодмінно втрачав рівновагу і беззвучно падав на колії, нікого своєю смертю не дивуючи.

— Ви чули?! — збуджено вигукували пасажири, що зуміли втиснутися до потяга на миргородській станції. — У Петрограді революція! Цар зрікся престолу!

Здійнявся немислимий ґвалт.

— Кінець війні! — дехто у вагоні не міг стримати сліз.

— Свобода!

— Свобода!

Був лютий 1917-го. Ейфорія розносилася повітрям, наче якась небезпечна запаморочлива бацила. У Києві теж колобродило. Зусиллями переважно лівих автономістських кіл там було створено Центральну Раду, що стала своєрідним першим українським парламентом. Головою заочно обрали заарештованого ще на початку війни професора історії Михайла Грушевського. Тепер він поспішав до Києва із заслання, щоб приступити до виконання обов’язків.

Настав час діяти, Липинський не сумнівався. На двірці у Полтаві на нього чекав Сергій Шемет — суконний фабрикант, симпатичний патріот із дворянського роду Шеметів-Кежгайлів герба Лебідь.

— Треба організовуватися в політичну силу! — заявив він. Молодший брат Шемета Микола вчився разом з Липинським у Кракові, а пізніше, у 1905-му, був ініціатором першої української газети «Хлібороб». За цю газету царська реакція посадила в тюрму, але не Миколу, а Володимира Шемета — найстаршого з трьох братів, після якої в того розвинулася гостра форма манії переслідування. Тепер Володимир лікувався в клініці для душевнохворих. Микола несподівано пішов в офіцери і воював на боці царської армії, а Сергій Шемет, симпатичний патріот, інженер і суконний фабрикант, активно зайнявся політичною діяльністю.

Це був чоловік високого зросту і надзвичайно прямої постави, ніби йому замість хребта вмонтовано дубову дошку, і нещасний, навіть якби захотів, зігнутися не міг. Шиєю майже не рухав, головою не вертів і ніколи її не опускав, а щоб подивитися, як фаетон, проїжджаючи повз, захляпав поділ його пальта, Шемет складався в поясі мало не на дев’яносто градусів, тільки щоб залишити загорнуту в ошатний білий комірець шию прямою. Очі мав маленькі, зуби великі — взагалі чимось нагадував гризуна — і це вже потім, зважаючи на його гризливий характер, говоритимуть, що зовнішність ніколи не обманює.

Тепер Шемет переконував Липинського стати членом новоутвореної партії демократів-хліборобів.

— Наскільки мені відомо, — сказав він, — наші з вами, В’ячеславе Казимировичу, погляди щодо безумовної самостійності України повністю збігаються.

— Так, — відповів Липинський, — але залежить, якими шляхами до цієї самостійності йти. Демократи, як ви себе називаєте, ще ніколи і ніде не збудували на порожньому місці держави. Тільки сильна українська монархічна влада зможе зараз утримати наш край від хаосу.

— І де накажете шукати українського монарха? Може, позичити в німців чи австрійців?

Липинський поки що не мав відповіді на це запитання. Він довго обмірковував пропозицію і врешті погодився написати партійний статут, на полях якого вишкрябав олівцем чотири слова: «Честь, дисципліна, ідейність, благородство». Ніхто не зрозумів призначення тих слів.

— Перш ніж займатися громадською роботою, треба побороти дух внутрішньої руїни, — казав він більше собі, ніж однопартійцям, — приборкати внутрішній дикий степ.

Липинського раптом обійняв неймовірний спокій. Температура тіла нормалізувалась, світ циклопів знову перетворився на світ нормальних людей, які прагнули змін. Настав час дій, вирішив він, тепер або ніколи. Давня мрія стати свідком того, як постає держава, мала от-от здійснитися. Липинський не міг і не мав права стояти осторонь.

Трагедія особистого життя відступила на самий край душі, у тартарську безодню, куди за давньогрецькими віруваннями поскидувано повсталих велетнів. Липинський все рідше туди заглядав, а на часті запитання про дружину відповідав лаконічно: «Одним Бог дає родинне щастя, іншим — ні. Мені не дав».

Він вставав о п’ятій ранку і брався до письмової роботи. О десятій зустрічався з однодумцями чи тими, кого хотів прихилити на свій бік. У червні 1917-го в Лубнах відбувся перший з’їзд партії демократів-хліборобів, в якому взяли участь більше тисячі делегатів. По обіді Липинський уважно вивчав пресу й аргументи політичних опонентів — передовсім соціал-революціонерів і соціал-демократів, які тепер були при владі в Києві і, заграючи з революційними гаслами «Геть панів!» і «Земля селянам без викупу!», плекали надії на автономію України у складі демократичної Росії. У лояльність — нехай навіть демократичної — Росії до України Липинський не вірив. Увечері він писав листи, іноді по двадцять нараз, в яких шліфував свої політичні погляди. Більшовицький переворот поклав край автономістській українській політиці, і в січні 1918-го Центральна Рада проголосила повну незалежність Української Народної Республіки. За чотири дні після того Червона Армія зайняла Київ.

Користуючись званням офіцера, Липинський активно українізовував царські військові частини, хоча, як зауважив хтось із його сучасників, «у большевиків лозунги луччі, ніж в українців». Голота, яка до того нічого не мала, об’єднувалася в банди і робила революцію на місцях, повсюдно спалюючи маєтки поміщиків і заможних селян. Безсилля Центральної Ради тільки посилювало загальний хаос, а президента Михайла Грушевського тепер пропонували повісити на будівлі засідань замість герба.

У квітні 1918-го до маєтку Липинського наблизилася місцева більшовицька банда, їй назустріч із багнетом у руках вийшов сторож Левко Зануда.

— Вступися діду, цей маєток підлягає націоналізації.

— Щоб його націоналізувати, — сказав дід з бородою, схожою на лев’ячу гриву, — вам доведеться спершу переступити через мій труп.

— Якщо ти так цього хочеш, то прошу, — відповів один із нападників, односельчанин Григорій Вельбівець, і відтяв дідові шаблею голову. Голова пролетіла в повітрі кілька метрів. Тієї ж миті спалахнув маєток, який Липинський з такою любов’ю будував для своєї родини. Його надії вже давно були згоріли, тепер же горіли бібліотека й архів, недописана фундаментальна політична історія України, листи та їхні з Казимирою світлини, за якими, як не дивно, Липинський з часом шкодуватиме найбільше. Свою наступну книжку він присвятить «вірному другу і доброму сусіді» Левкові Зануді, що був убитий «злими і темними людьми». Часто Липинський уявляв волохату голову і як вона летить у повітрі, іноді голова йому снилася, підморгуючи виряченими очима, мовляв, нічого не бійся, я помщуся негідникам, вони ще за все заплатять. Негідники, одначе, залишилися непокараними, а односельчанин Вельбівець, пізніше активний комуніст, до кінця життя пишатиметься своїм вчинком і з кожним роком прибріхуватиме кількість метрів, на які відлетіла голова його жертви.

Влітку 1918 року німецькі війська звільнили Київ, і трохи згодом на Хліборобському з’їзді в приміщенні київського цирку було проголошено Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Цей у минулому царський генерал доводився непрямим нащадком останнього козацького гетьмана Івана Скоропадського з XVIII століття. Таким чином, український монарх знайшовся сам собою. В’ячеславу Липинському він запропонував міністерський портфель, але через погане здоров’я той відмовився, сказавши, що очолити якесь українське посольство — це максимум, на який він здатний. Кандидатуру швидко погодили, і В’ячеслав Липинський став посланником Української держави в Австро-Угорській імперії — їй якраз залишалося кілька місяців.

Він виїжджав до Відня на самоті. По той бік вікна на київському пероні ніхто не стояв, ніхто не проводжав. Мати щойно померла, просто не прокинувшись зі сну, брат відбудовував садибу. Липинський за звичкою розклав перед собою книжки, які мав намір перечитати в дорозі, здригнувся, коли до купе заглянув незнайомець і відразу ж зачинив за собою дверцята. Київські пагорби поволі віддалялися, а з ними країна, постання якої Липинський так чекав.

Уночі у вагоні було так холодно, що Липинський мусив попросити додаткову ковдру. Кашляв. Кордон минули швидко. У Львові потяг стояв годину, Липинський вийшов розім’яти ноги. У Кракові не виходив з вагона, навіть не глянув у вікно. Стояли півгодини. До Відня прибув рано-вранці. Вийшов на Північному двірці і, рятуючись від калік-жебраків, одразу взяв візника до готелю «Брістоль».