Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Граф Липинський — поляк, пане Міністре, — поштиво зауважив Шобер. — Про нього я звітував вам минулого тижня.

— Граф? Поляк? Чого ж йому так пече українська Галичина?

— Я спробую дізнатися.

— Прошу, дізнайтеся. Але пишіть коротше, Шобер, я не маю часу читати ваші романи.

Шобер і граф Буріан ззовні були схожі як дві краплі води. Різнилися хіба тим, що один, пихатий і зверхній аристократ, завершував свою кар’єру, ще про це не здогадуючись (за кілька місяців Австро-Угорщина впаде, і він потоне разом із нею в ганебному минулому), інший же, виходець зі скромної багатодітної сім’ї, свою кар’єру тільки розпочинав. Звичайний поліцейський, Шобер тричі обійматиме посаду Федерального канцлера молодої Австрійської республіки.

«Справою українців» він від самого початку опікувався особисто. На весь закордон це була, мабуть, єдина людина, яка досконало розумілася на українській політиці і надавала їй хоч якогось значення. Між рядками сухих деталізованих доповідей Шобера у міністерство читалася неясна прихильність до об’єкта спостереження, можливо, просто через те, що безнадійна затія завжди красиво виглядає. Утворення української держави виглядало красиво, шкода тільки, що мало хто оцінив її тонку естетику.

У доповідях уже новому, республіканському, начальству Шобер писав, що відхід німецьких військ із Києва залишив гетьмана Скоропадського наодинці з революційними силами, і вже через кілька днів після падіння Австро-Угорщини війська отамана Симона Петлюри (журналіст, освіти військової не має, особисті характеристики нейтрально-негативні) захопили Київ і проголосили відновлення Української Народної Республіки. Уряд УНР назвали Директорією, а її першим головою призначили Володимира Винниченка (письменник з радикальними поглядами, освіти військової не має, лояльний до більшовизму, особиста характеристика: істерик). Українська монархія впала, не протривавши й року, її місце заступила українська анархія.

Спостерігаючи за посланником Липинським, Шобер бачив, як той усе більше зіщулюється і гнеться, ніби дерево, в якого через надмірну спеку розм’як і сплавився стовбур. Від звістки про зміну влади в Україні Липинському на шиї зробився боляк, який почав наривати, і під час невеликої операції лікарі встановили гангрену. Довелося різати аж до самого горла. Місяць після того пацієнт просидів забинтований в готелі і нікуди не виходив, а оклигавши, знову зайнявся дипломатичною роботою, хоча держави, дипломатом якої він був, більше не існувало.

Він приймав гостей, шукав гроші, паспорти і візи для різних делегацій, місій та політичних утікачів, що їх із кожним днем прибувало до Відня все більше. У Львові після швидкого перевороту утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, але наступ польських військ незабаром змусив її уряд здавати місто за містом, щоби врешті теж опинитися в екзилі у Відні. Амбасада ЗУНР орендувала кімнати в Zita-Hof’i на Маріягільфештрассе, а диктатор Петрушевич (приватна адреса: VIII. бецірк, Лаудонґассе, 28/8) ще довго плекав наївні мрії і вів переговори з можновладцями сусідніх країн, сподіваючись виторгувати у них допомогу в боротьбі з поляками. Галицька армія, що раніше виступала єдиним фронтом з УНР, несподівано знайшла порозуміння з денікінцями, а Директорія УНР натомість — можливо, з помсти — спробувала виторгувати підтримку поляків ціною Галичини. Жертвуючи західними територіями, Петлюра сподівався врятувати хоч якісь. Між галицькими та наддніпрянськими елітами розгорівся неймовірний скандал, який поклав край єднанню українських земель.

Пізно ввечері знеможений Липинський повертався у свої готельні апартаменти, і портьє запопадливо допомагав йому з верхнім одягом, шепочучи на вухо, що і в приватних покоях на нього чекають якісь незнайомці, мабуть, теж щось проситимуть.

— Будьте обережні, пане посланнику, ці люди не назвалися. Можливо, то більшовики приїхали сюди, щоб вас убити. У них такі смішні шапки, як у монголо-татар.

— Хіба ви колись бачили монголо-татар, мій друже? — півжартома запитував Липинський.

— Не бачив, але десь так їх собі завжди уявляв.

Гості голосно реготали, з одягу мали на собі деколи по дві норкові шуби, у торбах дзенькотіло прихоплене з України столове срібло, на жіночих шиях і пишних грудях важніли по кілька золотих ланцюжків з величезними золотими хрестами. Тривало «велике переселення народів», масовий «ісход» української демократії закордон.

Прибульці поводились у голодному Відні, як великі сеньйори, тринькаючи по готелях і рестораціях державні гроші і забавляючись так, що українців почали вважати за якусь багату націю, десь таку багату, як американці, але значно менш культурну. За ними закріпилася настільки погана слава, що віденські готелярі якийсь час узагалі відмовлялися приймати в себе осіб з українськими паспортами.

Нова революційна влада вважала Липинського проклятим дідичем і польським «мерзавцем», але не чіпала, чи то визнаючи професійні якості, чи просто не маючи часу перебирати кадрами, по горло зайнята безперервними війнами з більшовиками, денікінцями, поляками і внутрішньоукраїнськими отаманами. Київ, як та жінка легкої поведінки, переходив з рук у руки загалом більше десятка разів, і кожне нове захоплення закінчувалося кривавими зачистками попередників. Бували дні, коли кияни не знали, за ким місто — своїми, білими чи червоними. І завжди знаходилися ті, що вітали прихід чи перших, чи других, чи третіх.

Врешті уряд УНР був змушений у січні 1919 року повним складом евакуюватися з Києва і більше туди ніколи не повернувся. Останній потяг із рештками української інтеліґенції, так чи інакше задіяної у змаганнях за незалежність, залишив столицю трохи більше, ніж через рік, у червні 1920-го. Цей потяг їхав довго і повільно, кожен кілометр долав з неймовірними труднощами, перечікуючи обстріли на знищених вокзалах і де-не-де відбудовуючи руками самих пасажирів поруйноване залізничне полотно. У вагонах іноді бракувало підлоги, не кажучи вже про вікна чи постіль; секретарі, видавці і письменники з жінками і дітьми, страждаючи від голоду і спраги, на вимушених зупинках носили з навколишніх сіл мисочками воду і випрошували у недовірливого населення шматок хліба. Селяни, виснажені нескінченними бойовими діями, вже нікому не довіряли, а слово «петлюрівці», яке раніше збуджувало в них найщиріші патріотичні почуття, тепер викликало страх і осуд, бо петлюрівці завжди відступали, а за ними приходили більшовики, які завжди розстрілювали.

У Відні з’явився ще один посланник зі словом «український» в титульній назві — посланник Української Соціалістичної Радянської Республіки Юрко Коцюбинський. Син уже покійного знаменитого українського письменника Михайла Коцюбинського у комісарській шкірянці нишпорив австрійською столицею і переконував розгублених українських емігрантів повертатися додому допомагати розбудовувати проголошену в Харкові Українську Радянську Республіку — натепер, як він казав, єдину легітимну в Україні. Націонал-комунізм багатьом дійсно почав здаватися не такою вже й страшною альтернативою, тим паче, що колишні українські керманичі давно повтікали до Австрії і мешкали або у Відні (як голова Центральної Ради Михайло Грушевський, приватна адреса: VI. бецірк, Кьостлерґассе, 10), або ж на Земмерінґу, колишньому цісарському курорті, як письменник Винниченко. Вони вважали російський більшовизм найближчим союзником навіть тоді, коли цей «союзник» в’їхав до Києва на панцернику з написом «Смерть украинцам!» і їх самих витурив до екзилю. Тепер українські керманичі пахкотіли сигарами у віденських каварнях, продовжуючи розвивати соціалістичні ідеї перед гуртом недосвідчених студентів, «младєнцев», як іронізували місцеві журналісти.

Про Винниченка журналісти писали, що «не буде жаль, як більшовики повішають його як політика, бо як політик він багато шкоди наробив Україні, але буде жаль його як письменника, бо письменників в Україні мало». «Шановному професорові, — відгукувалася преса про колишнього метра української історіографії Грушевського, — практичніше просвіщати буржуазну Європу з Herrenhof’а світлом соціалізму, аніж зносити його на власній шкурі».

Herrenhof — каварня у Відні на Герренштрассе. Тут опівдні збиралося ліве крило української еміграції. Їхні опоненти — демократи-самостійники або ж особи без чіткої ідеологічної позиції — засідали годиною пізніше через дорогу в каварні Central. В одній з лож «Централки» Віктор Піснячевський (лікар-бактеріолог, журналіст, поганий зір, особиста характеристика: харизматичний холерик і скандаліст; приватна адреса: VI. бецірк, будинок з майолікою на Лінке Вінцайле, 40/38) збирав редакцію щойно заснованого ним тижневика «Воля». У ці години українська мова повністю заглушувала на Герренштрассе німецьку. Піснячевський керував у «Централці», немов якийсь урядуючий прем’єр. Усі, що хотіли з ним аудієнції, дожидаючи своєї черги, попивали за сусідніми столиками гидку на смак каву з червоним мокрим цукром.

У першому номері тижневика Піснячевський, високий, худющий, з тонкими вусиками і в пенсне, гострий підборіддям і на язик, писав до своїх читачів, таких самих емігрантів, як він сам:

«Далеко на чужині, в дні «печали і скорби», в «дні розсіяння» починаємо ми свою нелегку роботу. Багато української інтеліґенції розвіялося по цілому культурному світові. Одні по добрій волі, другі по неволі живуть тут і там, копаються в роботі і, як бджоли з квіток, збирають людський досвід до власного вулика. Але прийде час визволення. Здіймуться бджоли і великими роями полетять в рідну пасіку».

У Відні тоді почало виходити більше десятка подібних періодичних видань. Їх можна було разом з українськими книжковими новинками придбати у книгарні Ґольдшмідта на Волльцайле, 12 у першому бецірку. Кожна політична сила, кожна амбасада на захоплені під час відходу з України гроші видавала якусь газетку, в якій вела полум’яні інформаційні війни з опонентами. На сторінках цих газет народжувалися, розвивалися і вмирали ідеї, яким ніколи не було суджено здійснитися чи стати хоч трохи корисними. Самі бджоли рідної пасіки більше ніколи не побачать.

Навесні 1919-го Липинський зважився на коротку останню подорож до Галичини, щоб поговорити з вищим керівництвом УНР (тим, яке ще не втекло) і на власні очі побачити, що взагалі коїться. Станиславів залишився фактично єдиним містом під українською владою. Тут у готелі «Уніон» Липинський зустрівся з полковником Болбочаном, якого отаман Петлюра вже багато місяців тримав під домашнім арештом через підозри у підготовці заколоту проти себе. Липинський натомість вважав Болбочана одним із найкращих і найбільш фахових українських військовиків, яких у молодій українській армії насправді було обмаль.

Арештант на знак протесту написав відкритого листа, в якому звернувся до керівництва УНР зі словами: «Ми боремося з большевизмом, увесь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд йде йому назустріч! Ви не можете розібратися в найпростіших життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани і керівники великої держави».

Військовий польовий суд на початку червня виніс Болбочану смертний вирок і за згодою отамана Петлюри вирок виконали двома пострілами з нагана в голову. Липинський на той час уже повернувся до Відня. Звістку про вбивство полковника він отримав телеграмою у вестибюлі готелю «Брістоль». Там якраз було багатолюдно, в’їжджала якась велика делегація, тому мало хто помітив, як Липинський, на мить втративши рівновагу, присів на оббиту червоним атласом канапу біля вікна і приречено розридався. Незнайомий чоловік підійшов до нього і мовчки подав хустинку. Липинський витер сльози і висякався.

— Дякую, дорогий пане, нерви геть чисто зіпсувалися. Залиште адресу, і моя покоївка надішле вам хустинку випраною і попрасованою.

— Не потрібно надсилати, — відповів незнайомець, — залиште собі.

Глянувши на свого добродія, Липинський здивовано вигукнув:

— Ви надзвичайно подібні до міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Буріана!