Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У жодному разі, дорогий пане, проїздом на одну ніч. З моїми легенями жити у Відні — чисте самогубство. Тут такі вітри…

Закашляється.

— А Ви, добродію, звідки мене знаєте?

Але Шобера вже ніде не буде. Випрану і попрасовану хустинку зі своїми ініціалами Липинський знайде в номері того ж вечора після вечері.

XVI

2011

Бомчик сміється і їсть

Двері зачинилися за мною і настала повна тиша. Хто я і що роблю в цьому світі? Чи мій світ обмежується моїм тілом? Відстанню, на яку простягається мій зір? Моєю квартирою (ну добре, не моєю, винайнятою)? Чи він узагалі є, мій світ? Чи він існуватиме далі, якщо я заплющу очі, втрачу свідомість, умру?

Я лежала в повній тиші і слухала свій страх зникнути. Він шалено гупав усередині, вибивався назовні, але я міцно зціплювала зуби і притискала руками плато грудей, щоб не сталося розколу. Мій страх не мав права звідти вирватися.

Я — крихітна жива істота, яка раптом почала смертельно боятися жити. Світового простору мені зненацька стало забагато, як забагато себе в ньому, свого тіла, яке я мріяла зменшити до розміру перлини і надійно заховати в мушлі на океанічному дні. Замкнутися. Вимкнути світло. Вимкнути нестерпну тишу.

Тіло взяло гору над розумом. Тепер я розумію, що так і задумувалося — я надто довго на нього не зважала. Доведене до відчаю, тіло перейшло на автономний режим і повністю перебрало контроль наді мною всією. Воно рятувало нас обох, як уміло. Шепотіло запамороченням, болем у скронях, нудотою, коли я пробувала висунутися зі своєї мушлі, бо там, надворі, небезпечно, не варто ризикувати, всередині є все необхідне.

Але дечого у сховку все-таки бракувало. Мені бракувало їжі. За тиждень самотнього життя я виїла всі запаси і почала голодувати. Їсти хотілося страшенно. Я запихала в себе все, що бачила, аж доки живіт не надувався, як баскетбольний м’яч, і я робилася знеможеною і сонною. Якщо страх захищав мене від небезпечного світу, то їжа захищала мене від страху. З повним животом боялося менше.

В неділю прийшли батьки і принесли у двох літрових слоїках ще теплі вареники з картоплею і вчорашні голубці, теж з картоплею, политі шкварками, мої улюблені. Я, майже не розжовуючи, наминала гостинці, а батьки беззвучно за мною спостерігали, ніби прийшли подивитися на атракціон у зоопарку.

— Ми вважаємо, — нарешті почала мама, — що тобі треба перестати грати якогось кіна і взятися за розум.

— Взятися за розум неможливо, — безтурботно відповідала я з повним ротом, не надаючи сказаному особливого значення. Але для мами це був сигнал розпочинати атаку.

— Ми про все знаємо! Знаємо, що ви більше не разом і ти тепер живеш сама. Але ти ж стала інвалідом! Не виходиш з дому! Скажи нам, — її голос став ніжним і турботливим, — що сталося? Ми допоможемо, тільки поговори з нами.

Батько не витримав і вийшов до вітальної кімнати. Він по змозі уникав високих емоційних вібрацій.

— Я сама не знаю, що зі мною, — сказала я мамі, але вона недовірливо відмахнулась рукою, мовляв, знаєш, знаєш, просто викаблучуєшся.

— В мене почалися такі приступи, ніби серце от-от вибухне або я просто задихнуся… Не знаю, як інакше пояснити.

— То піди до лікаря!

— Лікарка була тут, сказала, що я здорова.

— То значить ти здорова!

— Я не здорова.

Мама голосно видихнула своє безсилля.

— Ти натякаєш, що в тебе проблеми з головою?

Їй було соромно, я бачила.

— Не знаю. Можливо.

— Хочеш, я поговорю з Ніною (це мамина сусідка, працює медсестрою в обласній психіатрії). Може, вона порадить якісь добрі таблетки. Тепер усі п’ють якісь таблетки.

— Не треба.

— Якщо ми утримуємо тебе, то можемо дещо за тебе вирішити.

Я повернулася до вареників і голубців. Батько повернувся на кухню.

— Дивися, не їж так багато, бо станеш, як дід Бомчик.