Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дід Бомчик, батьків батько, коли помирав, важив сто п’ятдесят кілограмів. Як на справжнього товстуна — не так і багато, але багато, як на діда Бомчика. Він замолоду був щупленький і невисокий, я ще бачила фотографії, на яких дід, худий як тріска, обіймає рябу корову, свою багатолітню улюбленицю. За цією коровою Бомчик доглядав, як за царівною, говорив з нею, доїв її, чесав хвіст і спеціальною щіткою — живіт і шию, чистив від засохлого гною литки, давав у великій мисці полизати сіль (не знаю навіщо), навіть грав їй на гармоніці, коли ніхто не бачив. Корова вмерла ще до мого народження, випадково об’ївшись мокрої конюшини. Бомчик пробував пробити їй шилом здутий шлунок, щоб випустити гази, але було запізно. І в шлунок Бомчик теж не потрапив. Довелося кликати різника, щоб докінчив справу. Коров’яча царівна пішла на м’ясні закрутки, і мій батько їв їх наступні півроку без найменших докорів сумління.

Бомчик відтоді мав ще багато різних корів, але більше ніколи з ними не фотографувався.

І почав стрімко набирати вагу.

Цей процес ніяк не був пов’язаний з коровами, просто я згадала його худим на тій одній-єдиній фотографії з легендарною Рябою. На ній дід був одягнутий у брезентовий пастуший плащ з капюшоном, бо йшов дощ. Надворі стояла пізня осінь — ця блаженна мить перед затяжною зимою, коли кожен наступний день на пасовиську може виявитися останнім, якщо за ніч випаде сніг. Тоді, в очікуванні неминучого снігу, корови пасуться найсумлінніше.

Я пам’ятаю, як одного разу засніжило з самого ранку, коли ми з дідом і коровами якраз були в полі. Корови поволі вкривалися білим серпанком, немов хребти далеких гір. В ущелинах коров’ячих хребтів снігу збиралося більше, але тварини спокійно паслися далі. Їхній спокій розливався всюди навкруги. Ми з Бомчиком сиділи на розкладних кріселках неподалік, накрившись однією спільною цератою з ромашками, якою ще донедавна був обгорнутий стіл у літній кухні, і насолоджувалися ідилією.

— А чого дід Бомчик став такий грубий? — несподівано спитала мама. Вона ніколи особливо Бомчика не любила, бо вважала його несерйозним. Дід справді часто кепкував з усіх і з неї також, кажучи, що «невістка — то є чужа кістка». Цієї фрази мама так ніколи свекрові й не вибачила.

— Бо він почав багато їсти, — сказав батько.

Але це було лише півправди.

Перед тим, як почати їсти, Бомчик багато сміявся.

Він сміявся так голосно, що іноді аж дзеленчали шибки у домі, який він збудував своїми руками у 50-х (того ж року в селі заснували колгосп). Коли Бомчик сміявся надворі, йому підвивали всі сусідські пси і голосніше, ніж звичайно, квоктали кури. Він не соромився широко роззявляти беззубий рот, коли сміявся: його пластмасові зуби тоді грілися у горнятку на підвіконні літньої кухні. Кухня з глиняною долівкою — її він теж збудував сам. На пофарбованому в голубий колір підвіконні ще цокав чудернацький червоний годинник, який показував чудернацький тутешній час. У різні пори року час відрізнявся від загальноприйнятого по-різному. Взимку я знала, що пів на дванадцяту насправді означає пів на другу. О літній четвертій по обіді, тобто насправді о п’ятій, дід Бомчик сміючись виганяв худобу (деколи в нього також були й кози, і навіть одна вівця), мені ж залишав на підвіконні кілька гривень на морозиво собі й на «Ватру» — йому. Чи тоді ще ходили купони, а «Ватру» вже вилучили з обігу і розпочалася ера «Прими» без фільтра?

Одне літо й одну зиму ми мешкали з ним удвох, і це були найвеселіші часи мого життя. Я сміялася разом із Бомчиком. Місцеві називали мене Бомчиковою.

Своє прізвисько дід отримав саме через смішки і небилиці, які він «бомкав» усюди, де міг. Здавалося, він ніколи не говорив правди, але, можливо, правди й не існувало. Свою недовіру до всього, що люди вважають правдивим, я успадкувала він нього.

— Ми заглянемо через тиждень, — сказали батьки, спакували порожні слоїки і попід ручку вийшли в коридор. Я завжди фіксувала, коли вони торкалися одне одного. Для мене ці доторки були ознакою ніжного почуття і радісної довіри, а також безпеки, бо їхню любов я трактувала як запоруку любові до себе. Були роки, втім, коли батьки зовсім перестали практикувати доторки, уникали навіть дивитися одне на одного.

Вже на сходах мама по-злодійському докинула:

— Я таки подзвоню Ніні (медсестра в обласній психіатрії).

Двері зачинилися — і всередині знову настала тиша. Я залишилася сам на сам із собою.

Щоб якось забавитись, я згадала, що колись давно хотіла вивчити китайський внутрішній стиль кунґ-фу тайдзіцюань, і познаходила в інтернеті відеоуроки. Комп’ютер поставила на стіл, а сама посеред кімнати неоковирно повторювала за «учителем» найпростіші форми.

Якщо чесно, то це не я хотіла вивчити тайдзіцюань, а батько хотів, щоб я хотіла. Він вважав себе майстром кунґ-фу, хоча насправді був із тих самоучок, які в кінці вісімдесятих виписували радянські журнали «Техника Молодежи» чи «Боевое Искусство Планеты» і збиралися з друзями у наскрізь просмерділих чоловічим потом районних спортзалах, щоб поспаринґуватися. Я кажу «чоловічим потом», бо жінок я там ніколи не бачила.

Мама працювала у другу зміну, тому батько тягав мене малу з собою. Ми крокували, два «кунґфуїсти» — «майстер кунґ-фу» і «дочка майстра кунґ-фу» — міцно взявшись за руки, вечірніми вулицями, один високий, друга зовсім мала, високий йшов швидко, мала мусила підбігати. Ці спогади тепер надзвичайно приємні. Відтоді ми ніколи більше так не ходили.

Спортзал складався з багатьох кімнат, найбільша була повністю встелена матами, в іншій стояли тренажери і звисали зі стелі канати, тут смерділо не тільки потом, а ще й гумою і залізом. У третій кімнаті, яку, щоб не плуталася під ногами, відчиняли спеціально для мене, жило піаніно (без сумніву, для занять художньою гімнастикою). Я бренькала на ньому, поки чоловіки дубасилися і ламали одне одному кістки. Батько нехотячи зламав супротивникам раз ногу, раз руку, йому ламали ніс і двічі палець на нозі. Він завше ходив перебинтований, у синцях, з вивихнутими суглобами і розтягнутим сухожиллям.

Бомчик сміявся з нього.

— Дивисі, бо поки навчишсі, вже не буде кому битисі. Витрусив з себе всі потрухи.

Батько був худий. Бомчик був товстий. Своїм тілом Бомчик ніколи не займався. Це якось не вважалося потрібним в його поколінні. Він важко працював, а коли не працював, то сидів під горіхом і курив, а коли не сидів, то лежав у своїй крихітній кімнатці, яку називав хатчиною, і слухав радіо — решта дві кімнати в будинку, який він збудував своїми руками, називалися відповідно велика і нова. Нетреноване тіло Бомчика відігравало винятково роль акумулятора для сміху, тому з роками, коли причин сміятися ставало все менше, його тіло почало збільшуватися в розмірах від надлишку енергоресурсу.

У серванті нової кімнати Бомчик беріг шкатулку з «цінними паперами»: паспортом, військовим квитком, пенсійною посвідкою, записами «ківності» корів (коли яка була в бика, коли мала народити, коли народила) і двома орденами Леніна за сумлінну працю в колгоспі імені Леніна. Ця шкатулка завжди мене вабила, хоча вже малою я розуміла, що з нею щось не так. Тепер знаю, що саме: цінні папери в нормальних людей були би, як мінімум, паперами на землю, на будинок, на якусь власність. А Бомчик не мав таких паперів, бо ніколи не мав нічого свого. Поля, на яких він ціле життя увихався, були не його, конюшина, яку він щоранку косив, також. Навіть будинок, який він власноручно збудував, йому не належав. У 90-х, коли приватна власність повернулася в Україну, Бомчик міг приватизувати своє домашнє господарство, це коштувало б копійки, і він мав би нарешті справжні «цінні папери», але така перспектива більше Бомчика не спокушувала. Військового квитка й орденів Леніна у шкатулці йому цілком вистачало.

Найдивніше, що у війську Бомчик насправді ніколи не був. Під час Другої світової війни, коли Галичину окупували німецькі війська, він ще вважався замалий — до есесів пішов старший брат. Він надсилав світлини з казарми, де їх муштрували, але не підписував, бо був неграмотний. Одну з тих світлин Бомчик теж беріг у своїй шкатулці. На ній якийсь із підрозділів дивізії вишикувався на тлі гарно вбраної новорічної ялинки, солдати всі усміхнені, хоча декотрим видана шинель і шолом були явно завеликими, вони потопали у своїх мундирах. Новий, 1944 рік, який галицькі юнаки так радісно зустрічали на світлині, не був для них щасливим. Уже за кілька місяців усі вони — разом із дідовим старшим братом — загинуть під Бродами.

А з приходом радянської влади Бомчику якраз виповнилося вісімнадцять. На комісії, яка мала визначити його фізичну підготовку і направити до війська, він склеїв дурня — трусив перед носом у лікарів рукою, примовляючи: «Рука! Видите руку?! Рука! Ади рука!». Обман вдався, і дурнуватого до війська не взяли, але відправили на шість років у Челябінськ працювати на ливарному заводі. Тут Бомчик переплавляв на зброю звезені з усього Союзу церковні дзвони. Його побратими натомість повтікали в українські повстанці і тинялися по навколишніх лісах, аж доки останню групу не викрили і не перестріляли. В селі заснували колгосп, повідбирали в людей землі й худобу, примусили задурно працювати і здавати державі з власного господарства м’ясо, яйця і молоко. Життя надовго заспокоїлося.

— У Челябінську, — розповідав Бомчик колгоспним фірманам, — я три рази денно купавсі в діжці із золотом.

— А тут три рази денно в діжці з гноєм! — сміялися фірмани, і Бомчик також сміявся. Він вичищав колгоспні стайні, перш ніж і собі доробитися до фірмана.

Живучи в нього, я найбільше любила прокидатися — те, до чого з віком охота, навпаки, пропадає. Мене будили найрізноманітніші звуки, які завжди символізували буйство світу живого. Ще не розплющивши очі, я вирізняла дзижчання мух під люстрою: вони чомусь завжди, ніби загіпнотизовані, кружляли колами навколо люстри, і раз на рік — до Великодня — мама витрушувала з плафонів-тюльпанів цілі жмені засохлих мушиних тілець. Оси і бджоли, випадково залетівши до кімнати, гуділи зовсім інакше, погрозливо, сон під таке гудіння ставав неспокійним. Кури в очікуванні знесеного яйця всідалися на бетоні просто під вікном і ліниво попіювали, поки та одна, котра щойно знеслася, кудкудакала, як навіжена. Джмелі безтурботно вовтузилися в хащах винограду під сусідським парканом, горлиці несамовито кували з вершечків електричних стовпів і всі називали їх зозулями. Ще я чула, як дерев’яна корба порипувала, й алюмінієве відро дзвінко вдарялося об прохолодне плесо, коли Бомчик набирав з криниці воду. Поривчастий вітер з простогону вдарявся об стареньку, так-сяк збиту з дощок і позеленілу від старості хвіртку, якою йшлося на город і в туалет. Коли ж приїжджали батьки, я прокидалася від дзеленчання посуду в літній кухні і постукування п’ятилітрових бутлів, які мама вже вимила содою з кропивою, заклала хроном, часником, кропом, листям смородини й вишні і збиралася напихати огірками, щоб наквасити. Огірки якраз відмокали у великій балії, щоб вийшла гіркота. Батько тим часом уже пройшовся босий по ранковій росі і займався на подвір’ї тайдзіцюань або ж крутив у руках величезну «бойову» палицю, постукуючи нею мені у вікно, щоб «дочка майстра кунґ-фу» нарешті вставала.

— Весь день проспиш, — вигукував він при цьому, а Бомчик, попоївши печених коржиків на кислому молоці, сидів під горіхом, курив і підсміювався: