Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але вона не виходить надвір, — втрутився чоловік. — Як я не прошу, не виходить уже місяць. Навіть до дверей не може наблизитися.

Лікарка нічого не відповіла, тільки показала щось коротким жестом і пішла в коридор одягатися. Мабуть, покрутила пальцем біля скроні. Такі, як я, виводять таких, як вона, з себе, бо тільки вдають хворих і думають, що весь світ їм щось винен, не можуть узяти себе в руки, ліниві слабкі істоти, іпохондрики й симулянти. Фу. Чоловік заплатив терапевтці сто гривень, і вона пішла. Вже з порога додала:

— Від нападів паніки допомагає стояння на голові. Взагалі корисно іноді подивитися на проблему в несподіваному ракурсі.

Того ж вечора стався наступний напад, у стократ сильніший. Чоловік поволі водив мене за руку квартирою, як водять немічних старців, і пробував заспокоїти, наказував дихати глибше.

— Якщо не полегшає, викличемо швидку.

— Я знаю, що не полегшає, викликай вже, — шепотіла я, але чоловік чомусь так швидку й не викликав. Тоді, очевидно, він теж перестав вірити у фізичні причини моєї недуги.

Я заповзялася читати старі газети. Все, що я робила цілими днями, — тільки мила підлоги і читала. Спершу вивчила все, що могла знайти в інтернеті, потім зв’язалася з бібліотекаркою обласного відділу — вона пам’ятала мене, ще коли я була студенткою. Посилаючись мало не на смертельну хворобу, я вмовила добру жіночку давати мені давні газетні підшивки на вихідні додому. Чоловік заходив у бібліотеку в п’ятницю за п’ять хвилин до закриття, брав газети і повертав їх у понеділок зранку. За таку авантюру бібліотекарку могли звільнити з роботи. Я запевнила, що досліджую надзвичайно важливу тему, і книжка, яку тепер пишу, буде моєю останньою. Можливо, я навіть так думала.

— Навіщо тобі цей старий мотлох? — іноді запитував чоловік, на що я відповідала: хочу зрозуміти, що таке час. Він знизував плечима. І почав стрімко від мене віддалятися. Так мій страх став між мною і всіма, хто був коли-небудь для мене важливим.

Я більше нічого іншого не могла відчувати, тільки боялася і ще деколи цікавилася. Бажання дізнатися причину, пізнати сенс того, що на перший погляд жодного сенсу не мало, було єдиним, що, крім приступів паніки, ще іноді мене займало. Я більше не відчувала любові, вдячності, ніжності, ненависті чи вини. Не було радості, не було розпачу. Ніщо більше не збурювало одновимірну систему моїх координат, хіба що цікавість. Її я не могла задовольнити в теперішньому, тож останні надії покладала на минуле, навіть якщо воно належало комусь іншому. Старі газети, випадкові історії і забуті неважливі факти служили рятівним колом.

Організація минулого була потрібна мені для важливого досліду. Так я могла з безмежної кількості розрізнених деталей вивести хоч якусь спільну закономірність, вибудувати історію історії, зрозуміти або хоча б наблизитися до розуміння таємниці, яка ще не давала з кінцями втонути у мороці підсвідомого. Час? Що це? Може, обвисла скеля, а людське життя — кволе деревце, що намагається вчепитися в неї корінням? Мерехкий вогник, що пронизує безкінечну темінь? Одинокий скрик у байдужому безголоссі?

Навіщо я взагалі є?

Питання без відповідей поверталися туди, звідки прийшли: у цілковите ніщо мого існування.

Я уявляла, як ще донедавна перспективний історик і публіцист, добропорядний сім’янин і люблячий батько, в найгарячіші роки війни всіма покинутий і забутий, безцільно блукав полтавськими околицями. У Полтаві офіцер запасу В’ячеслав Липинський опікувався кінним резервом. Білі тумани, які він, здавалося б, давно переміг, знову накрили його з головою. На Протопопівському бульварі він сотні разів перечіпався поглядом об погруддя Іванові Котляревському, те, що у 1903-му наробило серед українського громадянства стільки шуму. Тепер погруддя видавалося звичайним німим шматком металу, встановленим невідомо де, невідомо ким і невідомо навіщо.

Навіщо він, Липинський, узагалі був?

Температура тіла місяцями трималася підвищеною. Хвороба почала висушувати Липинського зсередини. «День біжу, три лежу», — писав він у вірній нагрудній книжечці, сторінки якої все частіше залишалися порожніми. Щоб остаточно врегулювати сімейне життя, Липинський передав дружині до Кракова листа, в якому звільняв її від будь-яких подружніх обов’язків перед собою і по закінченні війни, якщо доживе, пропонував офіційно розлучитися. В листі він наголошував, що від доньки в жодному разі не відмовляється, і обіцяв зробити все належне батькові, щоб Єва ні в чому не терпіла нужди. Казимира, як завжди, не відповіла. Можливо, її відповідь просто загубилася у вихорі військових подій. Один такий лист шукав адресата більше року і надійшов, коли вже було занадто пізно.

«Де ти, сину?» — запитувала Клара Ліпінська, одночасно повідомляючи, що їм із батьком довелося евакуюватись із затурцівського родинного маєтку до Житомира, а вже наступного дня після втечі будинок під знаменитими білими колонами лежав зруйнований. Казімєж Ліпінський, шляхтич з герба Бродзіч, не зміг цього пережити і помер у віці сімдесяти одного року від раптової зупинки серця.

Липинський, як тільки отримав листа, попросився у відпустку і поспіхом вирушив на Волинь. Знайшов Клару в крихітній житомирській квартирі, змарнілу, подібну до сивоволосого привида. Вона довго плакала, бо вже не сподівалася побачити сина живим.

— Я не знаю, чи радію з того, що вижив, — чесно зізнався Липинський за скромним обідом. — Не полишає відчуття, що моє життя теж уже закінчено.

— Ти не маєш права на подібні слова! — вигукнула Клара. — Бажати собі смерті непрощенний гріх.

Липинський мовчав.

— У тебе є донька, врешті, подумай про неї.

— Що є, що нема. Я не беру участі в її вихованні, ніколи не бачу, навіть не пам’ятаю, як вона виглядає, — тут Липинський лукавив, бо забути зачаєне пташине личко у себе на руках він ніколи не зміг би.

— А що твоя Україна? Американський президент Вілсон обіцяє право невільних народів на самовизначення. Незабаром може випасти добрий шанс.

— Відколи тебе цікавить Україна?

Клара подала синові його улюблений липовий чай і зауважила, що рум’янець на його щоках дуже нездоровий. Туберкульозники часто такі рум’яні.

— Перемерз на переправі, — відповів Липинський, — ніяк не можу оговтатись.

Молодший брат Станіслав снував плани відбудови зруйнованої садиби, щоб по закінченні війни займатися в Затурцях селекцією картоплі та пшениці.

— Так-так, відбудовуй, я вже маю свій маєток.

У ньому, щоправда, Липинський не був з липня 1914-го, тільки іноді отримував короткі, написані кимсь іншим цидулки від неграмотного сторожа Левка Зануди. Той лаконічно сповіщав, що на Уманщині спокійно, поля засіяли — пшеничка колоситься — урожай зібрали, будиночок чекає свого господаря. Однак їхати туди господар не поспішав.

— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.