Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На цьому місці розповіді я теж завжди розплакувалася. Вираз обличчя продавця був привітний і співчутливий. Він підійшов до баби Соні, і та ще більше притислася до стіни, ніби хотіла врости, вмуруватися в неї назавжди. Іноді кімната була порожньою, іноді в черзі стояли кілька сусідів, новоспечених комуністів, вони стискали в руках рятівні талони на хліб.

Хтось спокійно зауважив: «Ця дівчинка колись тут жила».

Можливо, тоді ж прозвучало й прізвище бабиного батька, бо це логічно, якби, впізнавши дівчинку, хтось назвав прізвище цілої родини. Наприклад: «Це донька Такого-то, вони тут колись жили». Але баба Соня ніколи не могла пригадати більше, ніж я описую. Її батько назавжди залишився безіменним. І вона сама завжди була безіменна, просто «тамта», «звідтам», силачка Соня. Викинуте з гнізда голубине яйце, яке чудом не розбилося.

Чоловік у робі відрізав їй півбуханки білого батона і випровадив надвір. Здається, навіть погладив по голівці. Здається, йому справді було її шкода. Силачка разок відкусила, а решту скарбу заховала в пазуху. Йшла кудись, не знала куди, але опинилася на цвинтарі, де була могила її матері. Тої, яка дуже добре співала і померла, коли бабі Соні виповнилося вісім місяців. За одними розповідями, могилу вкривала могильна плита, за іншими — нічого, просто насип голої землі і залізний хрест. Неподалік санітарна служба копала велику яму, в яку скидали зібраних по околицях померлих від голоду.

Баба Соня лягла на плиту (чи голу землю) долілиць і, здається, дуже сильно кричала. Її не чіпали, бо той, хто ще мав силу кричати, санітарів не цікавив. Баба Соня так кричала, що назавжди зірвала собі голос, який мусив бути таким самим гарним, як і материн. Відтоді вона говорила тихо, майже нечутно, швидше хрипіла, як старі дерев’яні двері. Малою я боялася її голосу.

«Якби тоді так не кричала, могла би так само», — любила повторити баба, на повну котушку відкручуючи радіо з піснями своїх кумирів Анни Герман, Анатолія Солов’яненка чи Ніни Матвієнко.

«Эхо любви» почало підніматися з глибин мого тіла, пробуючи вирватися назовні. Щоб відволіктися, я затято шурувала шваброю паркет, не забуваючи захоплювати третину з попередньої сесії. «Мы до-олгое эхо друг дру-у-уга», — співала в мені Анна Герман, і серце калатало в такт її витонченому голосу. Все дужче і дужче. Власне, баба Соня тільки один раз проговорилася, що, можливо, не кричала тоді, лежачи на могилі, а співала. Вона звідкись знала кілька пісень і хотіла заспівати ними себе до смерті, щоб нарешті з’єднатися з ніколи не знаною матір’ю. Ввечері прибігла зграя голодних псів і роздерла бабі Соні пазуху з хлібом. Половинка білого батона миттєво зникла в пащі головної суки. Чому вона не роздерла за хлібом дівчинку? Невже пожаліла?

Минув цілий день. Потім другий. Потім третій. Сонце вставало і сідало за тополі, а баба нікуди з могили не йшла, бо не мала куди. Вона так завжди й казала, намагаючись раціонально пояснити поведінку кількарічної дитини: «Не мала куди». Коли я питала, чи вночі було холодно і страшно, баба відповідала, що не знає.

«Пам’ятаю, що дуже кричала, — вкотре нагадувала вона. — І що сонце сідало за тополі. І так тривало багато днів. Я нічого не їла, тільки спала і кричала». А потім звідкись з’явилася незнайома дівчинка і забрала її з того цвинтаря. Рятівниця сама ще була дитиною, мала років дванадцять. Вони йшли, взявшись за руки, геть, і баба Соня раз по раз оглядалася, немов шкодувала, що залишає таку затишну обжиту місцину.

Через десять років, у Другу світову, бабину хату, довжеленні стодоли, інтернат, базар, кладовище — все спалять німці. Від населеного пункту, назви якого я не знаю, не залишилося абсолютно нічого, тільки суперечливі спогади однієї сироти. Тепер вона лежала в кімнаті, яка колись належала мені, в квартирі моїх батьків, і марила. Геть чисто змаразміла, силачка Соня відчайдушно трималася за життя, бо це вона вміла найкраще, вижити було сенсом усіх її без кількох дев’яноста років. Мати що їсти. Мати дах над головою. Зробити все, щоб тебе не вкинули до ями і не закопали разом з усіма. Відмиваючи підлоги, даремно все життя відмиватися від трагедії. Розводи все одно проступали.

— Уявляєш, вона вже нічого не пам’ятає, — сказала мені мама зі здивуванням, бо бабу Соню взагалі важко було уявити без її спогадів. — Тата називає то Романом, то Віктором, мене ніби зовсім не бачить, але дуже багато їсть і сила все ще при ній. Коли ми ненадовго залишили Соню одну, вона пробила палицею діру у вхідних дверях… Ми мусимо вдягати їй памперси.

Тоді я спитала маму:

— А як ти пережила те, що з нею сталося?

Мама насторожилася:

— Що ти маєш на увазі?

— Пампушки і дєтдом.

Мама знизала плечима:

— А що тут переживати. Так було і все. Не з нею однією. Такі були часи. Страшні. Але вона вижила.

— Але вона стала калікою.

— Чого це калікою?! Як ти можеш так говорити? — мама аж почервоніла.

— Б’юся об заклад, вона ніколи не говорила тобі, що любить.

— Говорила, — мама відвернулася. — Просто хто тоді думав про любов?

— А ти ніколи не говорила, що любиш мене.

Мама ще більше розчервонілася, вигукнула щось нерозбірливе і, розлючена, вибігла з квартири. Вона приходила оцінити моє нове помешкання. Я не стала бігти слідом, підготувала відро води, відчинила вікна і почала мити підлоги. Вода (мити, митися, змивати) завжди була моєю найбільшою потребою.

І десь на середині підлоги, між диваном і книжковими полицями, це нарешті сталося. Серце раптом перемістилося в горло і запульсувало з неймовірною силою. Груди стиснуло так, що я більше не могла набрати в легені повітря. Страх небаченої досі сили охопив мене і паралізував, швабра з тріском упала на підлогу. Я вслід за нею. Нічого не бачила, нічого не чула, тільки пульсування серця в горлі. Час зупинився.

Кінець настав і почав тривати вічно. Я не могла дихати, не могла кричати. Баба Соня все викричала до мене. Її трагедія трималася за живих і не хотіла завершуватися. Не хотіла нас, її бранців, звільнити.

«Нехай вона нарешті помре», — прошмигнуло в голові, але я не розуміла, чиєї саме смерті бажала. Її чи своєї власної. І чи принесла би ця смерть якесь полегшення.

Мій третій золотоволосий чоловік повернувся від товариша і радісно повідомив з порога, що до весілля все готово. Ми скромно розпишемося в колі найближчих друзів. Тільки ми і двоє свідків, як планувалося. Він не на жарт стривожився, заставши мене розпростертою в калюжі брудної води.

— Треба негайно їхати до лікаря!

Я підвелася, ніби нічого не сталося, тільки неймовірна слабкість у всьому тілі підтверджувала, що напад не був витвором моєї уяви.