28.01
Піддослідна дивиться на бак зі сміттям, у якому все ще лежать викинуті нею резюме. Вона вагається. Мнеться.
Прийшла прибиральниця, взялася за кошик зі сміттям. Цей порух наче увімкнув у голові Тасіти запис: «Мені достатньо просто ритмічно плескати в долоні й співати людям. Говорити їм про те, що існує краще життя. Про те, що вони можуть його зробити таким, яким забажають. Мені не потрібні мільйони. Я і так щасливий».
— Зачекайте. — Це вона звернулася до прибиральниці.
Витягла зі смітника резюме. Вони теж хочуть бути щасливими. Щоб у них хтось вірив. Щоб вони самі вірили в себе.
— Для кожного з них потрібно знайти свого Жара. Такі вміють умовити, — посміхнулась сама собі.
— Що? — Старенька прибиральниця витріщилася на неї.
— А? — Тасіта випірнула зі своїх думок і нарешті помітила жінку. — Не зважайте. Це я собі.
«Дивно, — подумала вона, — ніхто ніколи не помічає таких людей: прибиральниць, офіціантів, кухарів, садівників. Хоча вони щодня виконують роботу, яка по-своєму дуже важлива. І ніхто не хоче спускатися зі своїх небес до рівня такої людини».
— Ви щасливі? — несподівано запитала Тасіта.
— Так, — не здивувалася запитанню жінка. — Звісно, робота важка, але я люблю чистоту, і в мене чудова сім’я.
Повернувшись у свою похмуру порожню квартиру, Тасіта оглянула результати позавчорашнього побоїща й усміхнулася. Може, мені здалося, але ця посмішка була сповнена надії та мрій.
Одягнувши улюблену широку футболку й увімкнувши Рея Чарльза, вона заходилася прибирати, намагаючись зібрати шматочки зруйнованих полотен докупи. Це зайняло доволі багато часу.
Хтось щасливий, просто маючи сім’ю. Комусь для цього потрібні гроші. Дехто відчуває щастя, займаючись улюбленою справою, як Жар. Інші отримують насолоду, допомагаючи людям. Хтось бажає виступати перед мільйонною аудиторією. А комусь достатньо шматка хліба на день.
Чого хотіла Тасіта? Прославитися? Завести сім’ю? Заробити грошей? Малювати?
Поки що в неї не було бажань.
Та вона здогадувалася, що вони можуть з’явитися.
Саме тому залишок вечора вона витратила на склеювання полотен. Вони все-таки були частиною її самої. Невід’ємною частиною. І саме в них крилися її потаємні бажання.
29.01
Так приємно, розплющивши вранці очі, згадати, що не треба йти ні на яку роботу. Якби ще прокинутися пополудні. А то сьома ранку стала нормою.
«Я прийду о другій годині дня. Стоятиму, доки не вийдеш» — есемеска. Тася спогорда глипнула на екран. Дістав. Прихильники, фанати — усе це добре до певної межі. Так, вони підіймають самооцінку, але страшенно набридають.
— Я б, напевно, не пережила слави. Мене бісять навіть близькі люди. Страшно уявити, якби до них додалися ще й незнайомці. От узяти хоча б Жара — усім гарний хлопець. І розумний, і сексуальний, і талановитий, а не розуміє безглуздість власної поведінки. Невже людина не може усвідомити простих слів: «Я не хочу ні з ким бути»? Невже довкола мало дівчат? Чи-то я якось непереконливо висловлююсь? А от не вийду. Нехай стоїть.
Проте все ж прибрала в квартирі. Прийняла душ, нафарбувала свою кислу, вічно невдоволену мармизу.
— А що? Навіть перед тими, хто тобі не цікавий, потрібно мати вигляд на всі сто, — роздратовано відповіла на мої глумливі погляди піддослідна. — Така вже жіноча сутність. Ми триматимемося поряд із тими, хто нам не потрібен. Ми говоритимемо «ні», але залишатимемо надію на свою прихильність у майбутньому. Ми ненавидітимемо, але при цьому готуватимемося до зустрічі, наче нас очікує не ворог, а наречений на весіллі. Ми брехатимемо, гратимемо ролі, зраджуватимемо. Але гляньмо правді у вічі — це все відбувається лиш тоді, коли ми не закохані. Коли ж нас охоплює справжнє почуття, нам навіть на думку не спадає, що існує інший, кращий, чоловік. Шкода, мені не знайоме кохання. Я ніколи не була вірною в стосунках. Але ж врешті-решт я маю право не бажати бути закоханою, комусь віддаватися цілковито, про когось піклуватися. Мені швидше потрібно, щоб хтось піклувався про мене. Але не кохав. Мене гнітить це почуття, воно зобов’язує. До того ж чужа увага пробуджує моє дурне сумління і через нього я переймаюсь власною стервозністю.
14.05 — Жар стоїть прямо перед вікнами.
14.30 — Чекає.
15.00 — Чекає.
15.30 — Тася визирає й кричить, щоб він ішов додому. Щоки обпекло морозом.
16.00 — Піддослідна спускається й спересердя тягне усміхнене задубіле тіло до себе додому, схопивши за лікоть.
— Воно того не варте. Ти ж знаєш.