Піддослідна хитає головою на знак згоди. Забирає пляшку. П’є.
— Свого часу це були нікому невідомі хлопчаки з вулиці. Їм подобалося шокувати, вражати, дивувати. Вони були бунтівниками. Серед хіпуючого населення Великобританії, яке носило кльош і довге волосся, вони різко виділялися штаньми-дудочками й короткими зачісками. Виступивши тільки двічі на сцені, вони змінили моду. Молодь почала стригтися й перешивати свої штани, звужуючи їх донизу. Вони змінили світосприйняття цілої країни й моду в тому числі.
— Ти цікаво розказуєш. Я цього не знала…
— А ти знаєш, хто такий Жар?
— Ні. — Вона ще з більшою цікавістю втупилася в мою піддослідну.
— Це один український музикант. Він заробляє на життя вуличною грою й не бажає щось змінювати. Він щасливий уже від того, що займається улюбленою справою. Йому достатньо складати пісні в стилі регі. А знаєш, якого слова він не знає?
Катрина запитально підняла очі.
— «Мода».
Тасіта забрала в неї своє вино. Дістала зі «своєї» шухляди резюме й простягнула його дівчині.
— Ти не відповідаєш стандартам нашої фірми. До того ж на те, що ми можемо тобі запропонувати, не варто витрачати свій час. Я не шукатиму роботу для тебе.
— Але ж…
Вона жалібно подивилася на Тасіту. Та сіла назад у крісло й злегка посміхнулася їй.
— Піддайся моді. Або борися так, як тільки можеш. Стань однією з тих, про кого я тобі сьогодні розповіла. Стань особливою або насолоджуйся тим, що тобі до вподоби.
Катрина Мазур завмерла на хвилю, просто стояла й дивилася на піддослідну. Сотні думок промайнули в її голові. Вона була розгублена, здивована, трохи налякана і… натхненна.
— Я… Здається, я зрозуміла…
Дівчина невпевнено посміхнулася радісною посмішкою й вийшла.
— Немає нічого смішнішого за моду, — згодом пояснила мені піддослідна, запалюючи цигарку. — Колись усі сміялися з великих рогатих окулярів. А зараз це модно. Навіть якщо немає проблем із зором, такий аксесуар доповнює певний образ. Знаєш, та дівчинка могла стати жертвою цього. Якби я дала їй ті адреси, що надходили до нашого ресурсу, вона б зав’язла в умовностях світу. Замість цього я підштовхнула її стати тією, хто зможе щось змінити. Або ж залишатися щасливою з тим, що має зараз. Я дала їй привід боротися за те, що вона вважає по-справжньому цінним. У неї є потенціал, талант, молодість. Далі — вибір за нею.
— А ти? — питаю.
— Я? — видихає дим у вікно. — Я ще не готова. І не впевнена, що колись буду готова. Але мені й не потрібне таке життя. Я не хочу стати ще одним гвинтиком, за рахунок якого тримається вторована система. Я не бажаю вливатися в те, що називається здоровим суспільством. Зрештою, законодавцями моди стають ті, хто має власну думку, фантазію. Ідею.
1.02
Увечері Жар зустрів її з роботи. Вони знову пішли до бару. Але заклад цього разу обирала Тася.
Їй подобався один невеличкий паб, розташований не в самому центрі міста, але з приємною атмосферою. Інтер’єр тут був оформлений в англійському стилі: столи були з добротного дерева, диванчики, оббиті м’якою тканиною, тішили око пастельними кольорами. Паб розміщувався в підвальному приміщенні, тому вікон тут не було. На стінах висіли портрети відомих рок-музикантів, блюзових та джазових виконавців. Музика імпонувала інтер’єру.
Коли Тасіта з Жаром завітали до пабу, їх зустріла музика гурту «Morphinе». Приємний чарівливий вокал і незвичний музичний супровід (джаз змішаний з блюзом і легким роком).
— Непогано… — Жар із цікавістю роззирався довкола.
— Я б додала в аннали місцевого ді-джея декількох виконавців російського року.
— А хіба їх тут немає? Дивися, он там. То хіба не Кіпєлов? — Він кивнув на постер, що висів на стіні біля бармена.
— Та я не про постери — про музику. Тут не почуєш ані Цоя, ані Єгора Лєтова. А жаль. — Дівчина сіла за стіл і насмішкувато почала роздивлятися хлопця. — Мені здається, ти сьогодні перестарався…
— Що? — Він перехопив її погляд і відразу зрозумів, що вона має на увазі. На ньому було два светри, а зверху ще й чорна сорочка. — А… Я насправді дуже мерзлякуватий. Не люблю холод.
Піддослідна посміхнулася.
— Ого! Перший раз бачу в тебе таку посмішку. — У нього теж розтягнулися губи.