А зараз ця дівчина сидить навпроти картини й посміхається.
— Немає легкої дороги до мрії. Я думаю, що скоро зможу зробити щось навіть краще за це. — Вона ніжно провела рукою краєм полотна. — Все буде.
26.01
— Ох же він і злий… — прошепотіла незнайомка Тасіті, виходячи з кабінету керівника.
Піддослідна зайшла в знайому простору кімнату. Цього разу вона не видавалася їй приємною та свіжою. У повітрі нависло роздратування. Начальник сидів за столом. Сорочка промокла наскрізь від поту.
— А, новенька… — Маленькі прискіпливі оченята буравили дівчину. — Я перевірив вашу звітність. Ваша робота мене задовольняє.
Піддослідна здивовано підняла брови.
— Правда?
— Ні! Ви абсолютно безвідповідальна особа! — Його обличчя налилося кров’ю. Він схопив купу заповнених рукою Тасіти папірців і став вимахувати ними в повітрі, немов хотів пожбурити ними в дівчину. — Що це таке? Що за влаштування інваліда без ноги на роботу кур’єром?! Ти з дуба впала?! Що це, б**, за х**?! І цей випадок не поодинокий!!! А потім мені, б**, скарги надсилають! Добросердечна дуже, б**?!
Тасіта стиха щось сказала. Її обличчя виражало абсолютний спокій, хоча всередині вона палала. Так із нею вже давно ніхто не розмовляв. Не сміли. Вона закипала гнівом. Ніхто не сміє з нею так розмовляти! Він думає, що статус роботодавця дозволяє йому так поводитися?! Усі внутрішні монстри полізли нагору. Очі наповнилися сльозами. Піддослідна терпіти не могла крику. До того ж вона звикла до спокою. Увесь час одна в квартирі. Рідко виходить на вулицю. Вряди-годи бачиться з людьми. Це для неї було як поверження ідола.
— Що? Що ти там хочеш сказати?! Виправдання, б**, уже не допоможуть! — Він швиргонув її звіти на стіл, і частина з них розлетілася.
— …не глуха…
— Що ти там булькочеш?! — злостиво вирячився начальник.
— По-перше, я не глуха. Тож, будьте ласкаві, не підвищуйте на мене голос. — Тасіта втупилася в нього ображеними вологими очима. Її тихий голос тремтів від гніву, слова застрягали в горлі. — По-друге, такі вирази не прийнятні при спілкуванні з жінкою. Тим паче з працівником. Для цього існує діловий етикет…
Керівник кілька секунд мовчки шоковано слухав. Так до нього ще ніхто не звертався. Боялися, що не виплатить зарплатню. Боялися за своє місце. Завжди вислуховували мовчки, опустивши очі. Ввічливе спокійне звернення дівчини ще дужче розлютило його. Вона дивилася просто на нього.
— Ти що, головою вдарилася?! Я для тебе маю бути богом! Я кажу — ти слухаєш! Ти ще не зрозуміла цієї схеми, дівчинко?! Хочеш працювати, б**, то виконуй, що кажуть! Мовчки! — Здавалося, його очі зараз вилізуть з орбіт. Потім він несподівано заспокоївся. Розвалився в офісному кріслі так, що тлусті бокові пруги живота перевалили через підлокітники. — Значить так. Я позбавляю тебе половини зарплатні. Ти збираєш зараз оці свої дебільні нотатки з підлоги й акуратно складаєш на мій стіл. І надалі затям: це робота, а не, б**, будинок добрих послуг.
Дівчині стало важко дихати. Вона ніколи не відрізнялася особливим терпінням до людей, які мали право нею керувати, до людей, від яких певною мірою залежала. Чи то в школі, чи то в університеті, чи то на роботі. Терпіти таких нелюдів — це не про неї.
— У мене немає богів, — процідила. — А ви могли б більш детально давати вказівки. Люди приходять до мене, дають гроші — я шукаю роботу. Така схема. Так ви мені сказали. Я так і робила.
Він зірвався з місця і підійшов до неї впритул. Від нього смерділо потом, цигарками й коньяком. Дорогим якісним коньяком. А ще нестерпно несло парфумами, ніби він цілий шкалик вилив на себе. Вона гидливо зробила крок назад.
— Он як? Я так сказав? — погрозливо прошипів чоловік. — Тоді запам’ятай, а ще краще — запиши. МИ НЕ ДОПОМАГАЄМО ТИМ, ХТО НЕ ЗДАТЕН ПРАЦЮВАТИ! МИ НЕ ВЛАШТОВУЄМО НА РОБОТУ, ДЕ ПОТРІБНО ДУМАТИ, ЛЮДЕЙ БЕЗ ВИЩОЇ ОСВІТИ!
Він сахнувся. У Тасі зараз були такі очі, що він відчув інстинктивний страх. Таких очей боялася і я. Їх злякалася й Світлана Анатоліївна. У них була безодня, пустка. Це були очі людини, якій нічого втрачати. Яка не знає дороги назад. Очі шаленця, очі серійного вбивці, очі переможця. Очі справедливості.
— Я зрозуміла, — викарбувала слова дівчина.
— Прибери й повертайся на робоче місце. — Керівник поспіхом ухопив піджак і вийшов з кабінету.
Тася опустилася на коліна, руки хаотично хапалися за звіти на підлозі. На них крапала солона вода. Руки страшенно тремтіли. Вона сіла на підлогу, притулилася спиною до письмового столу й підтягнула коліна. У руках тримала ті ненависні папірці. Хотілося зруйнувати стіни, які її оточували. У голові все ще лунав крик начальника, тремтіло все тіло. Котилися сльози. Багато сліз. Вона дозволила собі плакати. Тут її ніхто не бачив. Ніхто не міг пожаліти її, а жалощів вона не переносила.
Просидівши в такій позі хвилин п’ять, Тася встала. Поклала стос зібраного паперу на край столу і вже спокійна підійшла до шафки, де, як вона здогадувалася, мав бути коньяк. Відкривши шафку, Тася зіткнулася зі своїм відображенням: на внутрішній стороні дверцят висіло дзеркало. Спухлі очі, розмазана по обличчю туш. Червоний сопливий ніс.
Коньяк не довго довелося шукати. Вона фаталістично відкрутила кришечку початої пляшки й відпила. Смак був геть інший, ніж у того пійла, що його приносила Світлана Анатоліївна. Коньяк їй сподобався. Вона дістала хустинку й висякалася, витерла обличчя від сліз. Знищила сліди недавнього болю. Тяжко зітхнула, зробила ще один ковток і вийшла.
Та жінка, яка попередила про поганий настрій керівника, очікувала її на виході.
— Я чула, як він кричав на тебе. — Вона співчутливо поплескала Тасю по спині. — Не переживай. Він завжди такий у цей період.
Тасіта криво посміхнулася. Ніщо не тішить людину в біді так сильно, як лихо друга чи випадкового знайомця.
Далі день пройшов спокійно. Вона прийняла трьох людей. Двом холодно відмовила в допомозі. Одному відразу дала потрібну роботу, яка, відверто кажучи, була принизливою для клієнта. Він цілком міг би працювати на якійсь високій посаді. Але життя є життя. Якщо ти звернувся по допомогу в агенцію, значить, ти загнаний у глухий кут.