— Твоя сорочка з полиском. Я такого не люблю. І мені не подобаються ду′рні, — сказала ніби не до нього, а так, узагалі.
— Ду′рні?
— На вулиці мінус п’ятнадцять, а ти так легко вдягнувся. Тільки дурень так старатиметься заради дівчини, від якої годі чогось сподіватися. Окрім того, що не отримаєш взаємності, ти ще й дістанеш запалення легенів у подарунок.
Жар потер щоку, сховавши в руку посмішку. Цієї миті їхні очі зустрілися. Погляд хлопця був добрим і радісним. Тасіті перехопило подих. Він немов увесь сяяв зсередини. Було в ньому щось безкінечно хороше й щире. Складалося враження, що його ніколи не турбували такі речі, як ненависть, злоба, образа, що вони ніколи не з’являлися в його душі. Він був чистий. Його сірі очі випромінювали світло.
Офіціантка принесла замовлення й поставила перед дівчиною каву, перед хлопцем — віскі.
— Дурний стереотип, — пробубніла собі під ніс піддослідна й забрала своє віскі.
Він знову посміхнувся, уже відкрито. Хоча на вулиці було зимно, Тасіті здалося, що все довкола потеплішало.
— Що?
— Ти мила.
Тася пирхнула. Вона вже жалкувала, що погодилася сюди зайти. Досвід показував, що прив’язувати до себе людей не варто. Як правило, стосунки з піддослідною закінчувалися кепсько: вона завдавала людям болю. Рано чи пізно їй ставало нудно в їхній компанії, люди набридали їй. По-різному припинялися стосунки. Дехто переживав розрив нормально, інші — коїли з собою дурниці. Був навіть один юнак, який після розмови з нею кинувся під машину. Добре, що хоч вижив (все обійшлося лише струсом мозку).
— Чим ти займаєшся, де працюєш?
Сказати, що її цікавило його життя… ні, просто зависла пауза дратувала більше, ніж розмова.
— Я граю на бонго. Складаю тексти в стилі «регі». Виступаю на вулицях і так заробляю на життя. Літом подорожую різними містами. Того, що заробляю влітку, вистачає майже на весь рік. — захоплено почав розповідати Жар. — Узимку виступаю в деяких кафе або підробляю кур’єром.
Тасіта задумливо поколотила віскі у склянці. Ще один мрійник. Ще один горопаха, який ніколи нічого не досягне в житті. І врешті-решт опиниться перед нею зі своїм резюме. У тому довбаному кабінеті, зі своїми нереалізованими талантами. І дивитиметься на неї вже не такими осяйними очима, а втомленими, голодними, благальними. Буде все так, як у тієї дівчини, яка колись співала в її кабінеті. Буде так, як з її картинами. Бідолаха. Ще не розуміє, що з ним зробить життя.
— Знаєш, у тебе нічого не зладнається з того, що робиш. І по телевізору тебе ніколи не покажуть. І фанатів ніколи не матимеш. І якогось крутого контракту з великою компанією теж ніколи не підпишеш. Моя тобі порада — зміни діяльність. Нічого з цього не вийде, — порадила піддослідна, не дивлячись на хлопця й думаючи більше про свої поламані полотна, аніж про співрозмовника.
— А мені й не потрібен контракт чи телебачення. — Він променисто посміхнувся, гріючи руки філіжанкою з кавою. — Я вільний музикант. А те, що я за одне літо заробляю майже на рік прожиття, якраз і вказує на мій немалий талант. Мені достатньо просто ритмічно плескати в долоні й співати людям. Говорити їм про те, що існує краще життя. Про те, що вони можуть його зробити таким, яким забажають. Мені не потрібні мільйони. Я і так щасливий. Тільки одного не вистачає…
Тася якусь мить просто дивилася на нього й думала про те, що і вона могла б так заробляти своїми картинами. І вона могла б бути вільною від цього світу. Але в ній більше не було запалу й прагнення діяти. Її лякала така перспектива. Проте слова, сказані Жаром, щось зачепили в ній, і це «щось» зворушилося, потягнулося, залоскотало її монстрів — і розігнало їх по кутках темної свідомості.
— Чого тобі не вистачає?
Він рвучко взяв її за руки. Його долоні були майже гарячими від кави, а її — зледеніли від віскі з льодом.
— Когось поряд.
— І ти думаєш, що нею стану я?
— Нею маєш стати ти, — засміявся й відпустив її руки.
— Не старайся. Мені це все байдуже. Мені це не треба. Мені ніхто не потрібен. — Вона залпом допила віскі.
— Це не відміняє твого обов’язку.
Вона знову пирхнула.
— Це не відміняє того, що ти потрібна мені. Не будь егоїсткою. Стань моєю. Я тебе вилікую.
— Від чого? — Вона уважно подивилася в його теплі очі.
— Від болю, — серйозно відповів Жар.
Після бару він добився дозволу провести її додому. А біля під’їзду так спритно поцілував у щоку, що вона остовпіла. Поцілував і відразу відступив, уникаючи очікуваного ляпасу. Зі сміхом відбіг на певну відстань і прокричав звідти:
— Знаєш, у будь-якого фаната все ж теплиться надія, що зірка подивиться на нього по-іншому! Що вона помітить, який він відданий і хороший! Ти помітиш! Я обіцяю!