Тася похапцем набурмосилась. Останнім часом вона стала якоюсь життєрадіснішою. Навіть обличчя стало якесь добріше. Я думаю, через те що в її голові блукало менше похмурих думок. Тож вона й сама не помітила, як почала посміхатися частіше. У пабі музика сприяла розслабленню.
— Віскі, — замовила Тасіта офіціантці, яка підійшла до їхнього столика.
— Зелений чай. З жасмином.
Піддослідна прикрила повіки. Після роботи в неї трохи гула голова. Сьогодні було ще двоє клієнтів з «її» папки. Один усе-таки змусив дати йому «непотрібні» адреси. Другий же надихнувся словами Тасіти: «Гончар? Дуже оригінальний вид творчості. Ви могли б стати по-справжньому відомим. Особливим. Чи багато ви знаєте людей, які б займалися глиною. Раджу вам зробити якомога більше робіт і продати їх за солідні гроші через інтернет. Я дам номер свого знайомого, який вам допоможе. Існує чимало людей, які захочуть мати вдома ручні глиняні вироби. Адже кожна ваша річ — оригінальна й неповторна. Це по-сучасному називається ексклюзив. Спробуйте так заробляти гроші. А якщо не вийде, ви завжди зможете повернутися сюди. От тільки не до мене. Я не займаюсь невдахами».
Вона знову мимохіть посміхнулася, згадавши як маленький сухий бородатий чоловік вихопив у неї своє резюме й сказав: «Ми більше не зустрінемося. А якщо зустрінемося, то тільки на моїй власній виставці!».
— Гарний настрій? — Жар підсунувся до неї ближче.
— Нормальний. — Дівчина повернула голову в той бік, звідки мали принести її віскі.
Невдовзі вони вже насолоджувалися кожен своїм замовленням.
— Тобі не здається, що ти забагато п’єш? — Жар розмішував цукор у чашці.
— Знаєш, зелений чай з цукром — це збочення. — Вона підперла підборіддя переплетеними кистями рук.
— А? А… ну… я люблю так. — Він здивовано зазирнув у власну чашку.
Тася вирівнялася й поклала лікті на підлокітники. Взяла склянку з віскі.
— Алкоголь рятує мене. У мене не все добре з психікою. Якби я не пила, мабуть, збожеволіла б. До речі, мені не обов’язково треба напиватися до риз. Я приймаю рівно стільки, щоб розслабитися. Хоча, коли бувають приступи сильної депресії, відчуження, ненависті, я справді п’ю багато. А взагалі, знаєш, що написала одна не дуже талановита поетеса:
Пробачте за мої тремтячі руки,
За те, що я курю і п’ю.
Все бачити — це найстрашніші муки.
А я всього лиш правдою живу.
— Цей вірш про людей з тонкою організацією душі. Тих, які беруть близько до серця події навколишнього світу. У моєму випадку… Мені дійсно непросто терпіти сірість, однаковість, упорядкованість світу. Я глибоко переживаю через пригноблення талановитих неординарних людей. Тяжко зношу наказовий тон. І зовсім не переношу, коли хтось намагається керувати моїм життям чи розповідає мені про те, що зі мною буде в майбутньому. Я не багато п’ю. Я ще тримаюся в рамках дозволеного суспільними нормами. Межа ще далеко. Ти теж хочеш щось сказати мені про алкоголь?
Жар задумливо колотив ложечкою чай.
— Але ж часом ти взагалі не п’єш?
Тася стенула плечима й кивнула.
— Значить, просто потрібно обмежити тебе від потрясінь і дати можливість творити. Тобі треба відчувати, що твої полотна комусь потрібні. Так?
У піддослідної здивовано розширилися зіниці. Вона відвела погляд убік.
— Так не буває. Неможливо уникнути розчарувань. Неможливо втекти від реального світу. Навіть наркоман виринає зі своєї ейфорії для пошуків нової дози.
— Але можливо змінити ставлення до цього, — упевнено заперечив хлопець. — Сприймати довколишній світ простіше. З гумором.
— Твій позитив мене доконає, — буркнула Тасіта й замовила ще віскі.
— Ти боїшся, що я правий?
— Я просто боюся, — спокійно відповіла. — Боюся стати такою, як усі. Боюся, що в мене з’явиться сім’я, діти і це зупинить все моє протиборство. Боюся, що не зможу звільнитися від роботи. Боюся, що колись усе ж викину свої полотна. Боюся, що перестану бути собою. Боюся, що не зможу взяти до рук пензлика, бо мені на думку більше не спаде щось геніальне, я не зможу вигадати нову картину, написати новий ескіз.
Її очі стали порожніми. Монстри гарячково забігали всередині по запліснявілих кутках.
Жар швидко взяв Тасіту за руку.