У неї справді відпала потреба мати когось поряд, але й відлюдькуватою вона не була. Просто Тасіта здолала ще одну умовність.
— Як тобі робота? — Мати турботливо викладала ряд гречаників на тарілці для дочки.
— Кумедна, — осміхнулась піддослідна. — Багато цікавих людей можна побачити. Головне не заглиблюватися в їхні проблеми. Не давати їм розповідати про те, що їх привело. Не співпереживати. Звісно, я роблю все, що в моїх силах. Але, коли не виходить, вони дивляться такими очима, ніби це я в усьому винна.
Мати стурбовано глянула на неї. Про це слід було подумати раніше. Чи підходить така робота для людини з нестабільною психікою та вразливим серцем?
Тасіта не мала вигляду людини, яка сильно страждає. Вона з насолодою набила повний рот млинцями з гречки й заплющила очі. Вона виглядала цілком задоволеною своїм життям. Примарна хвилинна радість.
Уже ввечері я могла переконатися в правдивості своїх суджень. Піддослідна налила бокал вина й забилася в куток, пихкаючи димом у пітьму. Удома можна не ховати своїх монстрів.
24.01
Людей було мало. Можливо, через холод. А може, понеділок — важкий день.
Від нічого робити Тасіта почала складати літачки з уже непотрібних резюме.
Коли до кабінету зайшла Світлана Анатоліївна, на неї дивилася ескадрилья з дванадцяти гостроносих паперових літаків.
— Перевтомилася, напевно? — саркастично зауважила жінка.
— Я думаю запустити їх усі, коли покину цю роботу… — Тася зосереджено майструвала тринадцятий літак.
У всіх літачків були різні крила: для плавного польоту, стрімкого, з розворотом… Вона на славу потрудилася над кожним з них.
Жінка звичним рухом дістала пляшку дешевого коньяку. Хотіла було одразу відпити, та її зупинила простягнута рука піддослідної.
— Я не взяла склянку.
— Давайте так… — Тася зробила чималий ковток, не відриваючи очей від нового літачка.
— Ти збираєшся звільнятися? — дещо здивовано запитала гостя.
— Ні. — Дівчина трохи затягнула з відповіддю, її погляд був зосереджений на паперовому виробі. — Але ж і не до віку мені тут працювати… Я стану відомою художницею.
Світлана Анатоліївна насмішкувато пирхнула.
— Ти? Запам’ятай, рідна, раз втрапивши на таку роботу, втрачаєш усі свої мрії. Можеш забути про всі творчі плани. Ти до них не повернешся. Та й навіщо? Хороша робота, гарна зарплатня. У тебе окремий кабінет. Скоро ти почнеш цінувати це більше за малювання. Мистецтво нині не в ціні. Не популярне.
Тася різко підняла очі на неї. Її погляд ніби обпік жінку.
— Я тут тимчасово. Я чекаю свою музу.
— Довго ж тобі доведеться чекати, — насмішкувато зауважила жінка.
Тасіта пропустила крізь вуха слова колеги. Звісно, інколи дуже хочеться підвищити голос, накричати на того, хто насміхається й не вірить.
Але дівчина добре пам’ятала, як виглядають ці дріб’язкові істерички, які чекають тільки одного слова, погляду, жесту, щоб накинутися на свого ближнього. Вони виглядають смішно, обмежено й просто нікчемно.
От звернути увагу на щось навсправжки серйозне, на те, що стосується не тільки тебе, підвищити голос, щоб присікти очевидну несправедливість, — це інша річ. А коли тебе змішує бруд із брудом, це не варте того, щоб опускатися до незначущого й непотрібного конфлікту.
Тася ніколи не була учасницею сварок між подругами:
— Уявляєш, вона мені не зателефонувала й сама пішла на дискотеку…
— Про мене завжди забувають, коли дають роздруківки!
— Ні, ну ти скажи, хто не правий: я чи та курва, яка не сказала мені про днюху?