13.04
— Ні-ні! Сьогодні ти мене не звабиш, сонячна днино. — Тася тицяє пензлик до рота, усміхається. — Ти не витягнеш мене шукати пригод і насолоджуватися твоїм теплом.
Зі сміхом витягує пензлик і, вмочивши його у фарбу, гарним різким рухом обляпує стіну за своєю спиною. На ній лишається яскравий жовтий слід.
— Я маю малювати тут, добровільно прийнявши ув’язнення. — Вона вмочує пензлик в іншу фарбу — і на стіні з’являються ще й фіолетові бризки. — Ні-ні! Сьогодні в мене душа літає в небі й без тебе, моя весняна добра днино!
І знову повертається до картини.
Час, вимушено проведений в закритому приміщенні, може бути цілком виправданим, наприклад, коли читаєш книжку, малюєш в альбомі чи на полотні. І коли не відволікаєшся на телебачення, радіо, інтернет. Читаючи, ти пізнаєш глибини самого себе, розвиваєшся, думаєш і починаєш бачити світ далеко за стінами, що оточують тебе. І краще розуміти його красу.
Однак іноді люди відверто марнують час. Обплетені мережею дротів, вони занурюються у віртуальний світ і застрягають удома, хоча їм дозволено вільно пересуватися. Адже навколо них цілий світ. Ці «домашні в’язні» нагадують Тасі людину, яка замість свіжого овочевого салату навіщось їсть гниле яблуко.
Але ж і вона, Тасіта, — «домашній в’язень». Проте це не надовго.
— Я вільна, — говорить мені ввечері, — виринати зі світу штучних фарб у світ справжніх.
Сонце вже сідає за обрій, коли Тася заходить до парку.
Вона зупиняється посеред доріжки й вдихає вечірнє повітря. Воно пахне весною. Потім задерши голову, задивляється на галузки дерев, освітлені ліхтарями.
— Які кольори!
Спогади й мрії поєднуються в ціле.
— Як гарно бачити й відчувати запахи! Раніше я сприймала все якось по-іншому. Зараз, коли більше немає моїх монстрів, навіть кольори стають яскравішими. Мені більше не хочеться плакати. Я більше не ненавиджу людей. І мрії стають такими близькими, ніби до них можна доторкнутися. Тільки простягни руку — і зловиш своє щастя.
Вона сідає на лаву.
— Знаєш, коли я була нещасною, увесь світ був мені щось винен. Хотілося просто напитися й нічого не робити. Потай я мріяла про своє щастя, але боялася його.
Тася торкається дерева.
— Але зараз мені вже краще. Хоча все ще страшно, — тулиться до стовбура всім тілом. — Зараз є майбутнє. Таке, яким я хочу створити його для себе.
14.04
Завішені від світла вікна. Свічка біля полотна, від якої мерехтять химерні тіні на стінах.
Губи піддослідної скривлені болем, перемазані кров’ю й фарбою.
Перед нею стоїть інше полотно. Не те, яке вона малювала протягом останніх тижнів.
На картині переважають чорні й сірі кольори. Здається, що з полотна ось-ось виповзе щось. Темне й страшне. Схоже на те, що колись було в Тасіті.
— Інший вихід… — шепочуть губи. — Завжди є інший вихід.
Вона малює якось по-іншому. Рвучко, гарячково. Не так, як зазвичай.
— Є інший вихід для болю…
Похмура й страшна своєю реалістичністю картина відбивається в її потемнілих очах.
— Не алкоголь, не наркотики, не бійки…
Як зачарована, Тася опускає пензлик в чорну фарбу знову й знову.
Так триває доволі довго. Аж поки приходить ніч. Тасіта кидає малювати і йде на кухню.