— Чому ти не живеш із батьками?
— Вони розлучилися, коли я був зовсім маленьким. Суд залишив мене матері. Але ми з нею ніколи не ладнали. Тож я жив у різних друзів десь років з п’ятнадцяти. Потім у гуртожитках із сусідами. Останнім часом заробив грошенят, тож я винайняв окрему кімнату. Потрібен був простір для творчого процесу.
— Не ладнали? — Дівчина здивовано дивиться на нього.
— Так. Мама хотіла, щоб я вступив до університету й здобув освіту, а я тоді був геть не готовий до цього.
— Займався музикою?
— Пив. Курив траву. Читав Ніцше і вважав себе великим філософом.
— Ти?! — У Тасі цигарка випадає з рук. Вона швидко дістає іншу й тицяє її до рота. Жар спокійно спостерігає за її діями.
— Так… Я ж казав тобі, що був не таким, як зараз.
— Складно повірити… — хитає головою піддослідна.
— Ага.
Вони мовчки дивляться одне на одного й сміються.
— А зараз? Як ти спілкуєшся з мамою? І з батьком?
— Тато зник одразу після суду. Я так і не бачив його. Але думаю, він любив мене. Адже намагався отримати опікунство. А мати… Вона вийшла заміж. Знаю лише, що в мене десь є братик. Йому зараз має бути років шість. Бачив його одного разу. Не схожий ні на мене, ні на маму. А може, й схожий… не знаю. Випадково бачив їх разом у парку.
Він сумно всміхається:
— Вони мали щасливий вигляд.
Тасіта прихиляється до нього спиною.
— Не хотів з нею поговорити?
— Спочатку хотів, а потім подумав: «Навіщо? Вона ж мною не цікавиться». Навіть трохи злився. Потім стало байдуже. А зараз… Я навіть радий за неї. Вона не була поганою мамою. Швидше, я був поганим сином. Не вийшло зі мною, то може, хоч малий виросте в нормальних умовах. До того ж…
Жар стискає Тасіту в обіймах.
— У мене тепер нова сім’я.
Дівчина сполохано починає видиратися з його рук.
— Стоп! Ніяка не сім’я! Просто ми живемо разом і спимо!
Він сміється.
— Спокійно. Я ж тобі не пропоную зараз виходити заміж. До того ж із тебе вийде жахлива дружина.
— Це ще чому? — смішно настовбурчується.
— Готувати не вмієш, прибирати не любиш, дітей не хочеш. А заміжжя боїшся, як самого пекла. П’єш. Про цигарки взагалі мовчу…
— То що ж ти робиш поряд з такою, як я? — відвертається ображена.
— Насолоджуюся теплом твого усміху й розважаюся твоїми вибриками.
Тепер так. Тася й не помічає, що її паніка переходить в образу. Може, вона нарешті вирішила, що бути з кимось це не так уже й погано? Відчувати себе потрібною й піклуватися про когось іншого. Не бути самотньою. Не відрікатися почуттів. Не відштовхувати від себе людей.
Це майже одужання.