— «Шрами прикрашають чоловіка». У цьому щось є, — киває.
— Я люблю життя. Люблю себе випробувати. Коли думка з парасолькою прийшла в мою голову, я вже не могла від неї просто так відмовитися. І зважати на багнюку, імовірність порвати одяг чи відчути біль. Я просто мала це зробити. І знаєш, що?
— Що?
— Це було весело. — Її губа тріскається від посмішки й заюшується кров’ю.
11.04
Ранок. Тася стоїть біля вікна з цигаркою й телефоном у руках, спостерігаючи за світанком.
— …так… слухаю. — Чутно, як хлопець солодко позіхає.
— Подивись у вікно.
— …Тася? — невпевнено запитує Жар, намагаючись прогнати від себе сон. — Це правда ти?..
— Ні. Спочатку встань і виглянь у вікно.
Чується шарудіння і ще декілька сонних позіхань.
— Так. Дивлюсь.
— Ти бачиш, як устає сонце?
— Ні. У мене вікна виходять в інший бік… А що?
— Просто… так гарно. — Тасіта затягується.
— Я не раз зустрічав світанок раніше…
— Я теж. Але він був не такий гарний, як зараз.
— Правда? А який же?
— Тоді мене не хвилювала його краса. Зазвичай я була п’яна і в чужій квартирі. Мене сушило. І поряд був хтось, кого я не вважала близьким. А якщо була кохана людина, то було не до світанків. А цей… він просто неймовірний.
— Чому?
— Сонце таке яскраве, але не сліпуче. Небо так і хочеться зобразити на полотні, хоча й розумієш, що таку красу не передати жодним малюнком і не спіймати жодною світлиною.
— Ти любиш небо…
— Але я не люблю сонце.
Мовчанка.
— Знаєш, що зараз бачу я? Я бачу безлюдну вулицю, якою зрідка проїжджають машини. Заспаного двірника. Декілька замерзлих від очікування тролейбуса людей на зупинці. І дерево, на якому з’явилися бруньки, що скоро вибухнуть зеленню листя. А небо… воно й тут рожеве.
Піддослідна всміхається.
— Ти не питаєш, чи я малюю.
— Я знаю, що малюєш.
Він знову замовкає.
— Я скучила за тобою.