Завмерши на мить і відчуваючи приплив адреналіну, що наповнює її всю, Тася відштовхується і з вереском летить униз.
Багнюка бризкає з-під неї й обдає весь одяг, усе обличчя й волосся, набивається в рот. Тася не припиняє радісно репетувати, швидко зісковзуючи вниз. Та на півдорозі парасолька повністю ламається й вислизає з-під неї. Тасіта котиться далі вже без неї. Вона боляче б’ється об каміння, що трапляється їй на дорозі. Уже й не кричить, стуливши рота. Тільки тихо сміється крізь стулені губи. Її спуск закінчується сильним ударом об дерево, їй добряче забиває дух.
Тася скулюється, тримаючись за ребра. Я хвилююся, думаючи, що вона щось зламала, але, здається, ні, усе обійшлося — вона сміється. Правда, з перервами, але дуже весело. Ледве сідає.
Щока зчесана. Губи розбиті до крові. До того ж вона вся в багні, а одяг у багатьох місцях порвався.
— Круто. — Вона підіймає голову до неба, усе ще тримаючись за ребра. — Відчуваєш себе живою.
І знову сміється.
— Зараз би сюди полотно…
10.04
Сашко тримає піддослідну за підборіддя.
— Побилася?
— Ага. З купою багнюки, камінням і деревом, — насмішкувато зводить брови дівчина, криво посміхаючись розбитими губами.
Хлопець здивовано поглядає на неї з-під лоба, закурює цигарку. Тасіта сидить перед ним на стільці, підібгавши під себе ноги. На ній тільки довга простора футболка, що сягає майже колін, а на колінах улюблений шкіряний плащ. Вона зшиває його докупи, ставлячи на нього латки.
— Я сплавилась на парасольці по потічку з багнюки й дощової води.
— Ти… що? — витріщається на неї Сашко.
— На парасольці по багнюці, — хапається за губу. Їй боляче сміятися. — З гірки. Унизу було дерево — воно мене й зупинило.
Він глибоко вдихає в себе дим.
— Чого я тільки від тебе не чув… Чим ти мене тільки не дивувала… І розповідями про Віру… І вихваляннями про свої бійки… Але й досі ти не перестаєш мене дивувати. Де це ти знайшла таку гірку? У парку?
— Ні… За містом. Там є дуже гарна долина.
— Ти що навмисно їхала кудись, щоб це зробити? Мене б це не здивувало…
— Та ні. Ідея спала на думку раптово. Уже там.
— Ти могла сильно поранитися. Зламати щось… — Він похитує головою. — До того ж це боляче. Ти б мала здогадатися, що так буде.
— Я знала, — спокійно заперечує Тася. — Але хотіла цього, бо коли тобі боляче чи коли ти хворієш, то саме тоді й починаєш найбільше цінувати життя. Усвідомлювати, як сильно ти його любиш. Ніхто не вміє так насолоджуватися життям, як людина, що знає про наближення смерті. Я навіть почала трохи розуміти мазохістів…
— Вони ж психічно хворі!
— Не знаю… Дивись, усі кажуть, що це нормально слухати інстинкт самозбереження. Нормально не втручатися в конфлікти, бійки. Нормально боятися ночі й того, що вона може принести з собою. Але ж ніхто не любить слабаків? Боягузів? Їх зневажають. Жінки оминають слабаків. Мені здається, що люди, які страшенно бояться болю й ніяк себе не випробовують, — це теж по-справжньому психічно хворі.
— Говориш таке… — похмурішає Сашко. — Як у гарячці.
— Дослухай. Я так думаю, тому що той, хто боїться болю, боїться жити й того, що в житті може статися. Такі люди зазвичай люблять стабільність і спокій. Їм потрібна звичайна робота. Ними не керують амбіції. Вони ніколи не ризикують. Але ж не такі люди творять історію.
— Ну… У твоїх словах є логіка, але вона якась… ніби перевернута догори дриґом. Це щось ненормальне…
— Але ж ти не можеш не погодитися?
— Я помічав, що дівчатам більше подобаються «погані» хлопці. Ризикові.
— Так що ж тоді нормально? Боятися болю чи шукати його? Йти добровільно на нього, намагаючись отримати те, що тобі потрібно. Нехай то буде слава, незалежність чи щось інше. Ван Ґоґ не дарма відрізав собі вухо…