Піддослідна обпирається спиною об стіну, штовхає ногами підлогу. Ніби намагається звестися.
— Напевно, потрібно було вилити все це… Щоб не повертатися.
Я простягаю до неї руку, щоб пожаліти. Але вона сахається мене, немов отруйної змії.
— Тільки не треба мене жаліти. І не варто думати, що я жалію себе, — хитає головою й перекидає пляшку догори дном, вливаючи в горло дешеве вино. — Це хвилинне. На один день. Не бійся. Я не повернусь. Не все відразу.
Повільно підіймається, тримаючись за стінку рукою. В очах їй трохи двоїться. Але ні сліз, ні суму в них немає. Біль є. Але без жалощів до себе.
— Пам’ятаєш? Колись ми говорили про монстрів у мені? Ті, що лізуть у хвилини відчаю й несуть біль і сльози? Я тепер знаю, хто вони. Тільки: тс-с-с-с! Нікому!
Підходить до полиці й намацує цигарки.
— Мені приснився сон… — закурює. — Раніше там були мерці. Їхні нутрощі. Часто в снах я вбивала їх. Не знаючи, хто вони: хто ці люди. Але мені страшенно подобалося їх убивати. Я насолоджувалася цим солодким відчуттям. Тим, що мені було страшно і… весело.
Видихає дим, опускаючись на підлогу.
— Так от. Мені наснився сон, що монстри вилізли з мене. Стало так легко й добре, хоча я й злякалася. Вони були по- справжньому страшні. І кожен з них мав моє обличчя.
Цмулить. Мовчить, збираючи п’яні думки докупи.
— І хоча вони були такі страшні, але я більше раділа, ніж боялася. Вони ж вийшли! Вийшли… так… але не пішли. Вони оточили мене й почали всотуватися в моє тіло. Обплітати його слизькими руками, лапами з кігтями. Вони терзали мене, лишаючи цілою.
Допила вино.
— І тепер я зрозуміла, у чому тут річ… Я розставила всі крапки. Я почала мріяти, думати, творити, повністю ігноруючи своє минуле. Воно пішло й не повернеться — це правда. Але й забувати його не треба. Тому що воно зі мною. І це воно зробило мене такою. Не варто викидати на смітник геть усе.
Закидає голову догори.
— Мої монстри — це я.
9.04
Слабкість минула — й моя піддослідна відновлює власну віру. Вона знову посміхається й малює. Немає звичайного похмілля. Її голова світла.
Тасіта відсуває штори. На вулиці періщить дощ.
— Хочу туди.
Швидко одягає свій улюблений шкіряний плащ і вискакує з під’їзду, тримаючи парасольку над головою.
Поквапливо ловить маршрутку, що їде на околицю міста. Весело посміхається промоклим пасажирам, які похмуро дивляться у вікно.
Виходить на кінцевій і, розкривши чорну чоловічу парасольку, поспіхом крокує трасою за місто. Під ногами весело хлюпають калюжі. Вона довго йде, близько години. Потім звертає з дороги на велику горбисту долину.
Тепер під ногами чвакає твань і йти стає важче.
Зрештою вона зупиняється на високій гірці, біля підніжжя якої росте кілька дерев. Краєвид неповторний, хоча довкола болото.
Перед нею розкинулися розлогі поля, над якими височіє безмежне високе небо, що саме прорвалося потоками води.
Її погляд спиняється на деревах унизу. Вона помічає, що з гори туди стікає брудний потічок.
— Цікаво. Хтось так робив? — зі сміхом говорить сама до себе, опускаючи розкриту парасольку на землю.
Ще раз дивиться вниз, сідає на шпиці, які відразу тріщать під її вагою.
— Чим не санчата? — Дощ заливає її лице.