Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Побуде ще трохи в мене? — зрадів старий.

— Мн-н.

— Це добре. Бо ми багато чого ще не встигли. А коли приїдеш по неї?

— Км-м-м.

— Я так і знав, — сказав Кміта.

Розділ ХІV,

у якому запорожці відпускають послів до Москви, царевичу сідлають трьох коней із двома пістолями на кожному, а воєвода Ромодановський виносить суворий присуд Сіркові

Вранці кошовий знов закликав до себе старшин, курінних та послів і повідомив Чадуєву й Щоголєву, що запорожці вирішили відпустити їх додому. Чадуєв замість того, щоб уклонитися Сіркові й усьому товариству в ноги, раптом надув щоки: вони ж прийшли на Січ забрати самозванця, а не поговорити й вернутися до Москви без нього. Щоголєв, почувши, що їх відпускають, ожив, збадьорився і теж заспівав старої: ми ж, мовляв, по ошуканця прийшли, а не відсиджуватися під арештом у грецькій хаті.

— Про царевича забудьте, — сказав Сірко. — Якщо не хочете накликати лиха, то їдьте з Богом і більше нікому не кажіть, чого ви тут з’явилися. Бо з вами ще поїдуть і наші люди.

Запорожці вирішили разом із Чадуєвим та Щоголєвим відпровадити до Москви і своїх посланців, аби вони розповіли государеві з перших вуст усю правду про царевича, а не ті брехні, що розпускають бояри. Симеон Олексійович також напише листа до батенька, запорожці напишуть свого, і тоді нехай цар сам скаже козакам, як їм бути, а вони повернуться на Січ і перекажуть його волю всьому товариству.

— А вашим розумом ми жити не будемо, — сказав Сірко. — Ми свій маємо.

Наступного дня було скликано козацьку раду, куди московських послів не допустили. Писар Яковина зачитав листи, писані до царя Олексія Михайловича від усього низового товариства та окремо від царевича Симеона. Такі ж листи було написано й до гетьмана Самойловича, щоб потім хитрий попович не казав, що хтось водив його за носа і він нічого не знав.

По тому запорожці обрали посланців, які поїдуть до царя разом із москвинами, — підписаря Перепелицю та значних військових товаришів Процика Золотаря й Трохима Троцького. І тільки після цього покликали Чадуєва й Щоголєва в курінь до Сірка й сказали, що можна вирушати в дорогу. Козаки навіть нагодували послів та їхніх ратних людей, аби їм веселіше їхалося. Але й тут вийшла затримка. Від’їхавши зо три версти від Січі, Чадуєв і Щоголєв зогляділися, що вслід за ними не їдуть запорозькі посланці, як було домовлено. Посли вже чекали на якусь нову каверзу від козаків, але обійшлося.

Невдовзі Перепелиця, Процик і Троцький наздогнали їх, щоправда, з чудними новинами. Вони сказали, що їдуть без листа царевича, бо той в останню хвилину розгнівався: чому кошовий і запорожці не дозволили йому попрощатися з послами, адже він хотів не лише з ними побачитися, але й провести в дорогу? У гніві царевич пошматував свого листа.

Чадуєв і Щоголєв зметикували, що тут щось не те. Запорозькі посланці, швидше за все, заховали того листа, щоб, уловивши слушний момент, вручити його цареві, інакше бояри зроблять так, аби лист до государя не потрапив. І чому вони затрималися в Січі? Що тут іще за хитрість?

Відповідь Перепелиці, Процика й Троцького приголомшила послів. Виявляється, кальниболотські гайдамаки Іваник, Тхорик і Вовкотруб осідлали для царевича трьох коней із двома пістолями на кожному[54], аби він таки наздогнав послів і попрощався з ними, як личить зневаженому царевичу. Страшно подумати, що то було б за прощання. Лише завдяки Сіркові вдалося зупинити кровопролиття.

Приостроживши коней, вони рушили далі, але Чадуєв зі Щоголєвим весь час оглядалися, чи не наздоганяють їх гайдамаки. І не даремно. Невдовзі далеко в степу позад них з’явилися три чорні цятки. Вони дедалі більшали, і незабаром стало зрозуміло, що до них зближаються три вершники. Сотник Чадуєв спершу хотів подати команду «В галоп!», та, спохопившись, що біля нього десяток ратних людей, наказав спішитися й зайняти оборону. Ратні люди позіскакували з коней і залягли, тримаючи напоготові мушкети й запалені ґноти.

Коли вершники вже були зовсім близько й мала пролунати команда «Агонь!», сотник Чадуєв в останню мить упізнав гетьманського осавула Черняченка-Чорного. Поруч з ним гуцали його джура Гурко Наливайченко та давній приятель послів Карпо Вишенька. Усі троє поверталися до свого гетьмана Самойловича.

На зворотному шляху московські посли обминули містечка Келеберду й Кишеньку, хоча їхали вони понад Дніпром і Ворсклою. Спочити та погодувати коней зупинилися в Кобеляках, де за земляними валами стояла мурована фортеця. Тут обійшлося без лихих пригод, козаки кобеляцької сотні Полтавського полку навіть почастували подорожніх юшкою з пузатих, переповнених кашкою карасів. Риболовля в нерест була заборонена, але осавул Черняченко-Чорний сказав, що карася ловити не гріх, бо його розвелося стільки, що вже задихаються річки.

Справді-бо, Ворскла, посмугована білою піною, знемагала від нерестових гульбищ. Чадуєв і Щоголєв, смакуючи гарячою юшкою під ласкавим квітневим сонечком, разом подумали, що жити на світі гарно, особливо ж після того пекла, яке вони перетерпіли на Січі.

— Студно мнє прєд тобой, Васілій, — сказав розчулений Семен Щоголєв. — Поклябнулся малєнько, одпущ. Слова государєва нє брусні[55].

— Тому ґлаз вон, кто давішнєє помяня, — поблажливо відповів сотник Чадуєв. — Чай я нє брат твой, поді?[56]

Із Кобеляків вони подалися прямо на Переяслав, де московських послів уже виглядав сам гетьман Самойлович. Він зустрів їх із розпростертими обіймами і пообіцяв, що зухвалий глум та ослушенство запорожців відгикнеться їм неминучою карою.

У Переяславі сотник з піддячим відчули ще більшу полегшу, адже саме в цьому місті малороси на чолі з їхнім вождем Богданом Хмельницьким присягали на вірність Москві. Тому посли насамперед зажадали, аби їх провели до Свято-Успенського собору, де відбувалося це присягання. Вони, сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв, хочуть помолитися та скласти подяку Богові за те, що вирвав їх із пазурів харцизників-запорожців. Тих гультяїв, котрі двадцять літ тому відмовилися присягати московському цареві.

Гетьман Самойлович, знітившись, запропонував послам помолитися в Покровській церкві. Чому ж не в Успенській? — не зрозуміли його москвини. Зніяковівши ще дужче, гетьман сказав, що Свято-Успенський храм згорів невдовзі по тому, як відбулася Переяславська рада. Тоді вже й сотник Чадуєв та піддячий Щоголєв почулися ніяково, бо після тої ради скоїлося чимало лиховісних пригод. Узяти хоча б і головного царського посла боярина Василія Бутурліна, як виявилося згодом, великого здирника і хабарника. Ще по дорозі до Переяслава його почали переслідувати підозрілі невдачі. Ні сіло ні впало з гетьманської булави, яку цар Олексій Михайлович передав Хмельницькому разом із грамотою, хоругвою та шапкою, щезли найбільші коштовні камені. Поки замість них вставляли нові, чи не фальшиві, десь поділася й шапка з дорожезною золотою брошкою, всіяною перлами і самоцвітами. Хто її поцупив — невідомо, хоча підозра падала й на самого боярина Бутурліна. Але тоді посол Бутурлін ще був у царській милості, йому багато чого прощалося за наполегливість у переговорах із малоросами. Непохитним він був і в Успенському храмі, коли гетьман Хмельницький та його старшини раптом зажадали, аби Бутурлін також присягнув від імені царя Олексія Михайловича на вірність Гетьманщині. Боярин, криво всміхнувшись на таку простоту, пояснив гетьманові, що московський цар своїм підданим не присягає. А якщо тут є маловіри, то вони мусять затямити істину: царське слово перемінним не буває. І навіть найменший сумнів у правдивості государевого слова заслуговує суворого осуду.

За таку стійку та мудру дипломатію Олексій Михайлович пожалував бояринові Бутурліну розкішну шубу з соболями на оксамиті, окремо чотири сороки[57] соболів, золотий кубок та сто п’ятдесят рублів на додачу до його платні. На зниклі камінці з гетьманської булави і вкрадену шапку цар поки що заплющив очі. Але, на відміну від неперемінного слова царя, мінливими були його милість і гнів. Уже через рік, коли боярин Бутурлін на чолі московського війська пішов разом із Хмельницьким супроти ляхів, хабар[58] повернувся до нього озаддям. Невдала облога Львова і недолугий похід на Тернопіль розлютили Олексія Михайловича вкрай. Дізнавшись, що сучий син Васька Бутурлін брав посули[59] з мешканців міст за «щадящу осаду» та займався крутійством з військовою казною, государ швидко згадав і щезлі камінчики на булаві для Хмельницького, і вкрадену шапку. Він негайно викликав боярина до Москви. Відчуваючи, що цього разу замість щедрого жалування йому відрубають голову, Бутурлін ще в дорозі випив хмільного меду, приправленого скупою дрібкою миш’яку. Навіть для самогубства жмикрут пошкодував достатньої дози отрути і через таку заощадливість дуже довго корчився в судомах, аж поки захлинувся блювотиною. Не пішло йому на користь приєднання Гетьманщини.

Може, й Хмельницького отруїли невдовзі по тому братанню? — думали московські посли, б’ючи поклони в Покровській церкві.

Услід за гетьманом Богданом вони не могли не згадати і самозванця Тимошку Анкудінова, авантурника, якого колись пригрів біля себе Богдан Хмельницький. Більшого пройдисвіта світ не знав. Урядник московських приказів, піддячий, він наробив стільки боргів та афер, що мусив тікати з Московії. Замітаючи сліди, Тимошка Анкудінов спалив свій дім разом із рідною жінкою Акуліною, яка необачно пригрозила вивести його на чисту воду. Аферист, обійшовши брехнею весь світ, із православного перекинувся на католика, потім був протестантом, мусульманином, іудеєм, хоча достеменно невідомо, за якої саме віри він погодився на обряд обрізання. Видаючи себе за царевича Івана, сина московського царя Василія IV Шуйського, шахрай з неймовірною легкістю входив у довіру королівських дворів, найвищих державних сановників і самого турецького султана. Був-бо неперевершеним златоустом, лицедієм і віршописцем. У Трансільванії князь Ракоці доручив Лжеівану домовлятися з Богданом Хмельницьким щодо військового союзу супроти Польщі. Так Тимошка Анкудінов прибився до гетьмана, який швидко розкусив ошуканця, але вирішив якомога довше потримати його біля себе. У Москві дізналися, де пробуває самозванець, і цар Олексій Михайлович звернувся до Богдана Хмельницького з вимогою видати злочинця. Гетьман, хоч і шукав прихильності государя, несподівано знехтував його волею. Ті, хто зичив Московії смути й занепаду, завжди хапалися за самозванців, як за месій. Мав тут свої міркування й Хмельницький, проте Лжеіван як прийшов, так і щез, опинившивсь аж у Голштинії. Та його й там вистежили московські шпиги. Голштинський герцог врешті-решт видав Тимошку Анкудінова Москві, і його стратили так, як страчували всіх самозванців, — четвертували.

І хай Чадуєв та Щоголєв поки що впіймали на Запорожжі облизня, вони були впевнені: така ж люта смерть чигає і на самозванця Симеона. Молячись у Покровській церкві, вони просили Бога, щоб це сталося якомога швидше.

У храмі враз потемніло. Чи не всю пройму дверей затулила огрядна постать у чорній киреї.

[54] Так у документі, хоча тут не зовсім зрозуміло, як це — пістолі на конях? Напевно, з царевичем поривалися поїхати і двоє кальниболотських гайдамаків.

[55] Соромно мені перед тобою, Василю. Похитнувся я трохи, даруй (москов.). Словосполучення «слово государеве» в ті часи серед москвинів означало «донос». Очевидно, Щоголєв просить Чадуєва, аби той не доносив на нього.

[56] Хай тому, хто згадує давнє, видеруть око. Хіба ж я не брат твій? (москов.)

[57] Чотири сороки — за тодішніми мірками чотири рази по сорок.

[58] Слово «хабар» на той час у москвинів означало «удача».

[59] Хабарі.