Чужинець в Олондрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Забирайся, — промовив.

Я не знаю, чи був він жорстокий. Я знаю, що він був могутній; я знаю, що він любив владу і не зносив непослух. Я не знаю, чому він спровадив для мене вихователя з чужої країни лише для того, щоб поглузувати з мене, з мого вихователя і з моїх уподобань. Я не знаю, що воно таке — оте, що спало всередині його підступного розуму, що зрідка прокидалося, аби на коротку мить наповнити його очі тінню скорботи. Я не знаю, що воно таке було, що врешті накинулось на його серце і вбило його, що повалило його з ніг просто посеред райських полів, кинуло в буяння перцевої стихії.

Ранок був холодним і ясним. Добігав кінця сезон дощів, і вітер, що зветься Кіон, плив над нами верхи на своєму незримому змієві. Жмутки листя на помаранчевих деревах обважніли й блищали від вологи, а Джом стояв під ними і струшував гілки, аби зібрати собі на волосся ще більше роси. То саме його голос ми почули — голос, невиразний через надмір слини в роті, радше белькотіння:

— В патіо осел!

То саме його голос змусив нас бігти, вже знаючи правду, а правда полягала в тому, що копитних тварин в доми не вводили, за винятком випадків смерті. Я добіг до входу і побачив маму — вона вже обм'якла, підтримувана слугами, пронизливо кричала й билася в їх руках, метляла головою з боку на бік, волосся звисло їй на обличчя. Повітря повнилося її тваринним виттям, що не змовкатиме сім днів. У центрі патіо, під орнаментом світла й тіні, стояв осел, що його тримали на мотузках два запилюжених батькових наймити з тих, що працюють в полі. На спині в осла дибилося щось: намет, великий мішок ямса, туша слоненяти… тіло мого батька.

Тіло було прив'язане мотузками, перехняблене у сидячій позі, одягнене в жовті штани, на ногах мало шкіряні сандалі, прикрашені дрібними червоними пацьорками. Але церемоніальна патериця з гоноровим блазенським атрибутом з яструбиного пір'я залишилася покинутою десь на полях, оскільки ніхто з наймитів не смів її торкнутися. Я таки приніс цей скіпетр додому, дорогою вся його гладенька довжина спочивала на моєму плечі, а коли ми поволі піднімалися на пагорб назустріч Тіому, надбіг вітер, дихаючи дощем; останнім йшов товстий білий мул, який був гордістю батька і якого наймити покинули, бо ж саме на його спині сталася смерть. Діставшись додому, я пройшов через арку в руїни патіо, де кожне тінисте дерево було зрубано, а кожен горщик розбито об камінь. Постояв якусь хвилину, тримаючи патерицю в руках; довкола слалася тепла імла. Із задніх кімнат чувся звук ритмічного лементу.

Цей лемент наповнював мої вуха сім днів і сім ночей, аж поки не перетворився на щось звикло-монотонне, як шалене сюрчання цикад. Слуги пішли в село, щоб привести одинадцять професійних плакальниць — жінок у лахмітті, з розпущеними патлами, що голосили, метляючи головами взад-вперед. Їх прибуття полегшило мамине становище, бо вона геть захрипла і виснажилася жалобою, адже ненастанно лементувала відтоді, як побачила батькове тіло. Плакальниці сиділи в сплюндрованому патіо, по п'ять чи шість нараз, клячали серед розбитих горщиків, землі, поламаних квітів і шалено побивались, а ми тим часом у своїх кімнатах одягалися в найошатніший одяг, напахчували волосся і розмальовували обличчя блакитною крейдою.

За кілька хвилин перед тим, як ми вирушили на погреб, я проходив повз мамину кімнату, і там був чаві, якийсь старий чоловік, рідковолосий, у понищеному бурями шкіряному плащі. Він присів біля мами, — а вона лежала на ліжку долілиць, — і його тонка брунатна долоня спочивала на її волоссі. Я призупинився, стривожений, і почув, як він каже:

— Годі вже, дочко. Ось він і пішов. Легка і холодна, мов змійка.

Я поспішив далі коридором, почуваючись винним і переляканим, наче отримав знак. Незабаром мама з'явилася, невпізнанна під шаром крейди. Мені важко сказати, чи полегшив його візит мамине горе, бо вона була схожа на витесану з каменю фігуру. Що стосується чаві, то він таємно покинув дім, і я більше його не бачив.

Жінки ячали, їхні голоси змішувалися з різкими звуками рогів, а ми проходили через село повільно, зовсім повільно, під набіглими хмарами, ми, сім'я мого батька, вимащені наблакитно, штивні як опудала, з порожніми, позбавленими виразу обличчями і в камізельках, рясно розшитих бісером. Ми сунули запилюженими вулицями, в какофонії жалоби, а слідом йшла челядь і несла на ношах величезний труп. Метр Лунре був з нами, у своєму олондрійському костюмі, в тому самому, що дав привід сільським дітям назвати його «плащоносною ящіркою». Його обличчя, не розмальоване, мало вираз задуми; він не сумував, лишень потис мені руку і сказав:

— Тепер ти став смертним…

Він усі сім днів просидів з нами в долині, біля зруйнованого міста, міста Джаджетанет, що кришилося, прикрите туманами, де ми посадовили батькове тіло на одному з древніх каменів і спостерігали, як провалюється його плоть, прана дощами. «Куди піду я, щоб зустріти світанок? — співали наймані співаки. — Не вколов він ногу терниною, не залишає він сліду кривавого». Батькова джат лежала поруч нього, пузата, як він сам, аж блискуча від багаторічного запопадливого пещення маминими руками; лиш пір'я обвисло.

Оскільки батько займав високе становище, жалобну церемонію пошанували увагою: присутніми були більшість тіомців, а деякі прибули навіть з Пітота. Зелений пологий схил, що вів до зруйнованого міста, вкривали люди — сиділи схрестивши ноги на матах під широкими парасолями. Втомлені служники ходили поміж них, носячи тарелі з їжею, і ритуальними жалобними фразами просили не відмовити у прийнятті поживи. Люди відвертали голови і з різним ступенем запалу наполягали, що не можуть їсти; та зрештою прийняли все, що їм дали. — Нехай це відійде од мене, — казали ми, ковтаючи кокосову настоянку, висмоктуючи мідії зі скойок, олія стікала нашими підборіддями.

Перед нами здіймалися древні руїни Джаджетанет Бажаної, міста настільки старого, що ніхто не міг згадати, хто ж це був — отой, що її бажав; міста привидів, населеного попелом мертвих, де вологі тумани скрадалися попід стіни і задума не поспішала зникати. Вночі, коли запалювали багаття і жалоба сягала апогею шаленства, а жінки із заплутаним волоссям імітували смертні муки, Джаджетанет здіймалася над нами, масивна, затуляючи собою зірки, Вона, душа втрати, яка знала, що це таке — бути забутим. Плакальниці пронизливо верещали. Батькове тіло лежало на кам'яній брилі, оточене запаленими смолоскипами, в золотих штанях і розцяцькованих бісером сандалях. Чи його руки все ще пахли перцем? Я уявив собі, як він інспектував фільварок, а в той час в його ребрах вже чигала смерть, згорнувшись для кидка.

І раптом, крізь завісу хмільного напою, я усвідомив, що не плакав, і визнав напругу в своєму серці таємним екстазом свободи. Дивлячись на розмиті плями нічних вогнищ, я примірявся до того, що має статися, летів усе нижче, немов шпак у Країну Гітар. Я затремтів з хвилювання, коли на брилі крихкого каменю батькову джат злизав спалах полум'я; я відчув у собі той момент, коли попрошу маму, аби дозволила мені попрощатися, і легким галопом з’їду в потонулу під дощами долину, прямуючи на північ. У мені був той момент, і ще багато інших моментів: момент торкання тімені дружини мого батька, коли вона, стоячи на колінах і плачучи, благає мене не викидати її з дому; урочистий момент нюхання тютюну зі старими з села; момент, коли я пакую свою торбину, а довкола лампи кружляють нетлі. Моя мандрівка вже була там, як оте слово, що чекає бути написаним. Я бачив тихий, мокрий ліс і порт Дініволім. А ще корабель, який забере мене звідси, яскравий як місто, а за ним, як світло, що піднімається з моря, — прозорий берег півночі.

Єдина річ, яку я не передбачив, — це те, що Лунре, мій іноземний метр, одмовиться від шансу повернутися зі мною в країну, де народився. Він безмірно вразив мене, коли зі скупою суворою посмішкою похитав головою і сказав:

— Ах, Шеве, цей шлях одрізано. «Я закинув свій шолом у море».

— Поет Равхатос… — пробурмотів я, заціпенілий. — Покинув війни… усамітнився в глиняній хатині в Келевейні…

— Ти був гарним учнем, — відповів Лунре. Я подивився на нього. Він стояв у тіні, похилившись, і його постать чітко вимальовувалась на тлі вхідної арки; позаду яснів город. Випадковий промінь упіймав один кульчик з блакитним камінцем, срібну брову, спокійну зелень ока, відтінок виразу: зрікаюся, рішуче.

— Я все ще ваш учень, — такою була моя відповідь.

Він засміявся і зробив легкий, непевний жест, відкривши одну бліду долоню сяйву, що линуло з городу.

— Можливо, — сказав він. — Я все своє життя був учнем Вандоса, і я вірю, що ваші чанаві схильні не відпускати своїх учнів.

Його зуби зблиснули у посмішці; але, побачивши мій сумирний понурий вид, м'яко додав:

— Я буду тут, коли ти повернешся.

Я кивнув, вкотре визнавши присутність таємного залізного стрижня в серцевині мого метра, адамантової жили, яка жодного разу не піддалася моєму дотику. Я примружився й закусив губу, перевівши погляд на сонце. Відтак запитав:

— Хай так… але що вам привезти з Бейна?

— Ох! — Він протяжно, судомно зітхнув. — Ох! Мені? Не привозь мені нічого…

— Що? — Я зірвався на крик. — Нічого? Ніяких книжок? Є безмір речей, яких вам хотілося!

Він знову посміхнувся, через силу: