Чужинець в Олондрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не випльовуй. Хто ти є?

— Джевік Тіомський!

Позад нього спалахнуло світло; хтось загукав до нього з дому. Батько встав, і я прикрив собі очі від світла рукою. Один зі старих стояв у дверях, тримаючи ліхтар на ланцюзі.

— Що там таке? — гукнув він тріснутим п'яним голосом.

— Нічого. Хлопчисько не міг заснути, — відповів батько, підіймаючи мене за лікоть.

— Нічні страхи?

— Так. З ним вже все добре.

Він поплескав мене по плечу, скуйовдив мені волосся. Тіні рухалися над нами, хмари на бігу затуляли місяць.

Глава друга

Метр Лунре

Вчинки батька були для мене здебільшого незрозумілі, оскільки в них він керувався власними таємними й заплутаними, наче лабіринт, розрахунками. Він жив у іншому світі — світі інтриг, домовленостей, контрактів, таємного скуповування землі по всьому острову. Багато в чому він був світом у собі, цілком як замкнена сфера. Безперечно, у власних очах його рішення були абсолютно логічними — навіть те рішення, яке спонукало його, патріотично налаштованого острів'янина, привезти мені вихователя з Бейна: метра Лунре, олондрійця.

День розпочався так, як зазвичай розпочиналися дні, коли очікувалось повернення батька додому з подорожей: будинок прикрашений квітами, зроблено чималі запаси кокосової настоянки. Ми стовбичили біля воріт, помиті й напахчені, зодягнені у все найяскравіше, мама теребить спідницю, в дружини мого батька почервонілі очі. Джом, що підріс і поширшав у плечах, тихенько собі постогнував, а я нервово довбав п'ятою сандалі кам'яну плиту. Ми видивлялися в глибокій блакитній долині перший знак появи валки, та перш ніж ми її побачили, почулися дитячі вигуки: — Жовта людина!

Жовта людина! Ми перезирнулися в сум'ятті. Мама закусила нижню губу; Джом кувікнув на знак тривоги. Спочатку я подумав було, що діти мали на увазі мого батька, чия золотава шкіра, кольору шкурки нічної мавпи, була рідкістю на островах; але, звісно ж, тіомські діти добре знали мого батька і ніколи б не привітали члена ради таким невихованим вереском. А тоді згадав єдину «жовту людину», яку бачив на своєму віку: це був олондрієць, ворожбит і цілитель, який колись, ще як я був дитиною, навідався у Тіом; він носив на очах два шматочки скла, прикріплені дротиками до вух, і блукав горами Тінімавета, відрізаючи по шматочку від дерев. Пізніше я дізнався, що той цілитель написав схвально зустрінутий трактат «Про лікарські властивості соку молодого кокоса» і помер як шанований чоловік у своєму рідному місті Дейнівел; але на той момент я був певний, що це він повернувся зі своїм мішком деревних зрізів.

— Ось вони, — промовив напруженим голосом Павіт, старший над челяддю. Це справді були вони: вервечка вершників, що петляла поміж дерев. Показався плетений парасоль мого батька, його нерухома, статечна фігура, а поруч з ним — інший чоловік, високий та худий, верхи на острівному мулі. Завзятий дитячий вереск докотився до села раніше за валку, отож вона просувалася як святкова процесія, виманюючи людей з їхніх осель. Коли вони наблизилися, я побачив, що батькове обличчя сяє гордістю, а в його поставі помітно нову бундючність, властиву старим королям острова. Чоловік, який їхав біля нього, виглядав незграбним через свої довгі ноги, очей не підводив і впирався поглядом поміж вуха свого повільного мула. Він був не жовтий, а радше блідо-брунатний, кольору сирого кеш'ю; своє срібне волосся обтинав так коротко, що воно нагадувало шапочку. Цілителем-збирачем листя він не був, а був зовсім незнайомою людиною, зі срібними бровами на гладко виголеному обличчі та довгими тонкокостими руками. Коли він спішився перед домом, я почув, як мама шепоче:

— Захисти нас, Боже-з-Чорно-Білим-Хвостом, од того, хто не походить з цього світу.

Батько зліз з мула і, усміхаючись, велично ступав до нас. Мені здалося, що я вловив його запах — запах риби, морської хвороби і поту. Ми стали навколішки й звернули погляди додолу, до голої землі, бурмочучи ритуальні вітання й чекаючи, поки він торкнеться наших голів своєю м'ясистою долонею. Відтак ми повставали — й не могли не витріщатися на чужинця, який стояв перед нами зніяковіло, з напівусмішкою, вищий, ніж будь-хто довкола.

— Дивіться-но, жовта людина! — не вгавали діти. — Він схожий на плащоносну ящірку!

І справді, своїми вузькими штанями і високим коміром з брижами він нагадував це створіння. Батько звернувся до нього і з перебільшеною недбалістю вимовив кілька іноземних слів, які, здавалося, плинно лилися йому з рота, проте були, як я пізніше дізнався, грубим каліченням північної мови, але на той час сповнили мене благоговінням упереміш із синівською гордістю. Чужинець відповів йому напівпоклоном і потоком мелодійної мови, що змусила мою маму поцілувати кінчики пальців, аби відвернути зло. Відтак батько вказав на мене жестом неприхованої гордості, і чужинець звернув свій пронизливий, зацікавлений, ласкавий погляд на мене. Очі в нього були з прозеленню, кольору морів, де стаються корабельні катастрофи, кольору недозрілих кавунів, кольору лишайника, кольору скла.

— Ав маро, — промовив батько, вказавши на мене, а потім на себе.

Олондрієць поклав руку на серце і низько вклонився мені.

— Вклонись йому, — звелів мені батько. Я незграбно скопіював поклін чужинця, чим викликав бурю веселощів серед дітлахів, що нас оточували. Батько кивнув, задоволений, і знову заговорив до чужинця, жестом запрошуючи його увійти в прохолоду оселі. Ми рушили слідом за ними у патіо, де чужинець вмостився у плетеному кріслі, випроставши свої довжелезні ноги; вираз обличчя мав приязний і дещо приголомшений.

Він приніс в наш дім нову атмосферу: він приніс Тетчі, Вітер Чудес. Вночі він сидів у просякнутому вологою патіо, і жаровня кидала мерехтливе світло на його обличчя. Він просиджував зі старими, розмовляв з ними своєю мовою, що дзвеніла тисячею фонтанів, а його довгі пластичні руки відкидали фантастичні тіні. Батько перекладав те, що запитували старі: Чи чужинець — ворожбит? Чи збирається він збирати кору й листя? Чи може він викликати свою джат? Не обійшлося без вибухів сміху, старі шкірилися й показували пеньки колишніх зубів, напосідалися на чужинця, аби пив нашу міцнющу домашню настоянку і палив наш тютюн. Він догоджав їм, як міг, хоча від кокосової настоянки кривився, а грубий тютюн, загорнутий у листок, викликав у нього напад кашлю. Це страшенно сподобалося старим, але батько прийшов йому на допомогу, пояснивши, що до мешканців півночі треба бути поблажливим, бо ж вони вузькогруді. В ті дні ми не могли добрати, чи не є наш гість, бува, свого роду неповноцінним: він рішуче віддавав перевагу гарячому фініковому сокові перед настоянкою, яку так полюбляли старі; на сніданок їв лише фрукти і дуже зблід, уздрівши свинячий шлунок; після пообіднього сну виглядав виснаженим, а ще пив надто багато води. Втім, його присутність привнесла збудливу атмосферу, що наповнила дім наче світло, атмосферу, що запахла святами, парфумами та квітами тедіет і притягала нескінченний потік цікавих енергійних візитерів, які приносили чужинцеві частунки: запечений в цукрі ямс, мідії в олії.

Мій батько надимався, мов гарбуз: його геть розривало від власної значущості, прецінь він був єдиний, хто міг розуміти знаменитого чужинця.

— Наш гість втомився, — оголошував він з урочистою, драматичною інтонацією, після чого родичі й гості мали смиренно відійти з патіо. На його вустах постійно грала нещира, вдавано бадьора усмішка. Він голосно просторікував на вулиці. Його ввели до найвищого кола радників, і він носив тепер патерицю з яструбиним пір'ям. Найчудовішим у всьому цьому було те, що він, здавалося, втратив здатність впадати у гнів та ігнорував неприємності, через які раніше тупав ногами, немов буйвіл. Служники підхопили його настрій: жартували й усміхалися, виконуючи свою роботу, ба навіть дозволяли Джому цупити арахіс і медові соти через задні двері кухні. Навіть дружина мого батька була зачарована даром північного гостя — родзинками: вона прислуговувала йому з натягнутою подобою посмішки, у волосся почепила олондрійський шаль.

Моя мати найстійкіше опиралася святковій атмосфері в домі. У ніч по прибутті чужинця вона у своїй кімнаті спалила черепок сушених трав: за їдким димом я визначив, що то було листя, яке охороняє від привидів-леопардів. Слідом йшли дражливі дими проти кажанів, прокази і падучої хвороби, а також ті, що, як кажуть, мають звільняти людські житла від довгопалих духів. Після нічних чувань над глиняними черепками вона бродила домом з виснаженим і страдницьким виразом на обличчі, а тіло мала геть мляве. Дружина мого батька, з усієї сили красуючись в кульчиках з бейнськими перлами, скаржилася, що моя мама осоромить всіх нас своїми забобонами, але я думаю — вона в глибині душі потерпала, що чужинець і справді свого роду привид і що мама прожене його, а з ним і новий статус нашої родини.

— Поговори зі своєю нянькою, — просила вона мене. — Вона робить дурня з твого батька. Подивись на неї! В неї таке «пізньоранкове» лице, наче на похороні.

Я спробував поговорити з нею, але вона лише подивилася на мене печально і запитала, чи ношу я під спідньою сорочкою шворку із заговореної шкіри. Я намагався захистити чужинця, мовляв — він людина і нічого більше, хоча й іноземець, але вона прошила мене таким темним, пильним поглядом, що мої слова застрягли мені в горлі.

Олондрієць пробував, з властивою йому незграбністю, заспокоїти маму, знаючи, що вона дружина господаря, проте його зусилля незмінно зазнавали невдачі. Вона уникала його тіні, цілувала пальці кожного разу, коли чула його розмову, і відмовилася од його родзинок, злякано скрикнувши:

— Вони схожі на мавпяче лайно!

Одного разу, в патіо, я побачив, як він наближається до неї, на що вона поквапливо впала на коліна, як ми всі це робили в перші дні, будучи незнайомими з його звичаями. Я вже помітив, що північного гостя обурює ця острівна традиція, отож заховався при вході, щоб побачити, як він поведеться з моєю мамою. Він навчився торкатися слуг, кладучи їм руку на тім’я, аби змусити їх підвестися, але, схоже, не бажав робити те ж саме з мамою, яка терпляче клячала; і справді, як я тепер знаю, на його збентежений олондрійський розум моя мати посідала високе становище господині цього дому. Розігралася сумна комедія: північний гість вклонився, поклавши руку на серце, але мама не бачила цього, бо дивилася вниз, у землю. Очевидно, він хотів попросити про щось, але, зовсім не знаючи нашої мови, не мав інших засобів, аби дати себе зрозуміти, окрім жестів та виразу обличчя. Він прочистив горло і зобразив своїми довгими руками дію пиття, але мама, все ще дивлячись у землю, не бачила цього і залишилася нерухомою. На це олондрієць зігнув удвоє своє довжелезне тіло і знову зобразив пиття, намагаючись перехопити її погляд, який був пильно прикутий до кам'яних плит. Побачивши, що мама у вкрай скрутному становищі, я вийшов зі свого сховку. Мама втекла, а я приніс нашому гостю глиняний кухлик води.

І все ж чужинцю був притаманний дух наполегливості, бо через дружбу з Джомом він переконав мою матір: хоч і не походить з цього світу, та принаймні доброзичливим таки є. З перших же днів Джом, цей юнак з тужливим голосом сутінкової пташки і маленькими очицями звірятка, якнайкраще почувався в товаристві чужинця. Джом був сином своєї матері: носив шкіряні шворки під одягом, залізні амулети на зап'ястках і маленьку сумку з насінням сезаму на талії, і мама так пропахтила його одяг і волосся димом смалених трав, що ми думали — нашого гостя здмухне назад у море, щойно він підійде до брата. Втім, Джома схвилювала присутність чужинця і він шукав будь-якої нагоди поговорити з ним — з усіх нас лише брат не знав, що гість не зможе зрозуміти. А чужинець завжди зустрічав його з посмішкою щирого задоволення, тиснув йому руку, як це роблять олондрійці з рівними собі й з близькими. У зеленому шатрі тінистих дерев, вкритих майже прозорим блакитним цвітом, обидва співрозмовники розмовляли мовою гортанних звуків і жестів, а ще красномовного вигинання брів. Джом навчив північного гостя перших слів мовою кідеті, а були це слова «дерево», «помаранча», «папуга», «зяблик» і «шпак». Брат був зачарований довгими, витонченими руками чужинця, його золотими й срібними перснями, його кульчиками з блакитними каменями в прожилках, а ще — як і ми всі — мелодійністю його вимови та достоту крокодилячими очима: ще одним із перших вивчених Лунре слів було «зелений». Одного вечора Лунре приніс зі своєї кімнати дерев'яний сюрчок, яскравої барви, з трьома маленькими дудочками, схожими на флейти із західного Естінавета. На них він умів імітувати закличне цвірінькання співочих пташок півночі: музику, яка розповідає про виноградники, оливкові дерева та священні ріки. Коли забриніла ця дивовижна музика, брат заплакав і запитав: