Чужинець в Олондрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Назад, на острови. У ніздрі богів.

— Бідний мій Стене. Ти справді віриш у те, що спалена в моїй каюті дрібка сушеного кропу завадить богам розтрощити цей корабель, якщо їм цього захочеться?

Він знову стенув плечима. Відтак витягнув з рота дрібну кістку.

— Послухай, — я взявся його переконувати. — Дме Кавім. Він дме на північ і нікуди не звертає! Ну і як дим зможе рухатися назад?

— Вітер зміниться.

— Але коли? До того часу наші молитви зникнуть, їх поглинуть хмари і вони випадуть дощем над Олондрією!

Його очі нервово забігали. Врешті-решт, він не був готан, не належав до того нещасного класу, який живе без джат: вдома у нього була джат, неодмінно в одній із задніх кімнат його міцної глиняної хатини, скромна фігурка з дерева або глини, але не менш потужна, ніж моя власна. Звісно ж, не можна було брати з собою джат на північ до Олондрії: загубити свою джат у морі було б найбільшим з лих. Вважалося, що спалений кріп мав зробити богів прихильними і таким чином можна було вберегти свою джат від шкоди; але я був вражений думкою про те, що мій батько вірив у такий забобон. Та й Стен також: він так зажурився, аж його залізні риси зм'якли. Він виглядав таким нещасним, що я мимоволі засміявся.

— Добре. Я попрошу кріп. Але не зізнаюся, для чого він мені. Вони подумають, що взяли на облавок вантаж з безумців!

Я підвівся, зняв свою торбину зі спинки стільця і пішов од Стена: подерся крутими сходами на палубу. Не встиг я вигулькнути на сонячне світло, де високі щогли здіймалися, наче ліс голих дерев, — вітер одразу кинувся шарпати мені волосся. Я попрямував до краю лискучої палуби і нахилився над поруччям. Оскільки вітер був сприятливим, усі гребці зібралися на палубі, раби й вільні люди разом; татуювання на тілах рабів палали, немов орнаментовані прикраси, на руках красувалися обручі з ретельно обробленого олова. Вони сиділи в тіні вітрил, граючи в нескінченну гру лондо, складну й захоплюючу вправу на вдачу. На дошках під ними було крейдою нанесено знаки, і на них вони кидали маленькі шматочки слонової кістки, спочатку торкаючись ними до своїх голів на пошанування Куїдви, Бога Оракулів. Деякі йшли ще далі: вони молилися до Ітнессе, Богині Моря, або до Ангела Мирхавлі, захисниці кораблів, чия вкрита золотом статуя височіла, мріючи, на носі судна. Ангел був сумним і суворим, зі справжнім людським волоссям і дерев'яною чашею в ногах; молячись, морці плювали в цю чашу і називали це «жертвуванням прісної води». Коли котрийсь з чоловіків біг виконати цей ритуал, вимащені крейдою підошви його босих ніг так і блискали, а решта гравців реготали і всіляко ображали його, вправляючись в дотепності.

Я вийняв зі своєї торбини книжку і прочитав: «Приходьте ж, армії зі скла. Приходьте з надр, де сіль яриться, пустіть на волю свої крики в мушлю вітру». Всю цю подорож я читав морську поезію з потріпаної й такої дорогої мені копії Олондрійської Лірики, яку мій метр послав зі мною в дорогу. «Приходьте з конями ночей, із білими морськими леопардами, і з вежі хвиль / кидайте в груди берега свої летючі прапори зеленого вогню». Я постійно читав: при сонячному світлі, що сліпило очі, при місячному світлі, що їх напружувало, упивався музикою північних слів і нескінченною далиною моря, самотній і щасливий, у тузі за тим, кому я міг би розкрити думки свого серця, у сподіванні, що побачу на власні очі морський світлоокий народ, що жене свої вівці. «Бо є світ під морем, — пише Елатуїд Мандрівник, — який населений і наповнений тваринами й птахами, схожими на тих, що на поверхні вод. Є в ньому діви прекрасні з довгими прозорими плавниками, безкінечно женуть вони своїх білих овець з одного кінця моря в інший…». Сам Фірдред Бейнський, що з-поміж усіх авторів найбільш суворо дотримувався фактів, пише, що в Морі Звуків його корабель зазнав переслідування з боку іншого корабля; отой інший корабель був під морем, ковзав його протилежною поверхнею, так що Фірдред бачив лише його темне дно: «Його вітрила були за межами цього світу». В Тінімаветі побутують незліченні казки про морських упирів, привиди потопельників та про магічних риб і принцес тих королівств, що під морем. Мені було цікаво, чи не побачу кого-небудь з них отут, де море бувало найбільш штормовим — якщо раптом уночі впіймаю на глибині світло примарного смолоскипа. Але ніякого такого видіння я не побачив, хіба що у снах, коли, збуджений і виснажений поезією, стояв на палубі й спостерігав за танцями світлячків, а насправді упирів, або вловлював здалека, як здіймається моторошна гора: синій кит, що його морці звуть «стегном білого велетня».

Наді мною, на верхній палубі, сиділи острівні крамарі: люди рівного зі мною рангу, хоча серед них не було настільки ж молодих, як я. Там вони цілі пообіддя позіхали під шкіряними тентами, що лопотіли на вітрі, цмулили настоянку з чайних горняток, віщували напрямок вітру, а слуги змащували їм волосся олією. Ілаветійці помалу попивали слабке рисове вино своєї країни, пальці рук і ніг їм фарбували у насичений темно-рудий колір; запах диму паленої хни перебивався ароматом їхніх бейнських сигар, у той час як один з них твердив, що запах хни може змусити його плакати через ностальгію. Я зневажав їх за це позерство, за ці зітхання за рідними лісами і національними стравами, що поєднувалися з хизуванням своїм знанням північної столиці. Ніхто з них не знав стільки, як я; ніхто з них не розмовляв олондрійською мовою; в їхніх дурних головах не було ані найменшого розуміння півночі. Хлопчик-олондрієць, який щовечора ставав коліньми на подушечку і співав для їх задоволення, з таким же успіхом міг співати до вітрил або в порожню ніч: гадаю, крамарі отримали б більше задоволення, якби їм танцювала якась дівчина з південного Тінімавета, грубо намащена охрою і зі скойками мідій у волоссі.

А хлопчик тим часом співав про жінок і сади, про війни в Броджіарі, про пагорби Тевроана. Він знав пастуші пісні з Кестеньї та грубі рибальські пісні Калки. Срібні дзвіночки, почеплені до його гітари, супроводжували гру ніжними звуками, і ця музика долинала туди, де я сидів під вигином верхньої палуби. Я сидів там самотою і ховався, обвивши коліна руками, а наді мною ляскали і бралися брижами вітрила; сидів на вітрі, сидів у темряві. З палуби наді мною долинало уривками бубоніння: там під лампами сиділи крамарі, обхопивши свої горнята скоцюрбленими пальцями. Зі щогл і снастей над нами сіялося тьмяне світло ламп; носовий ліхтар мрів блідим, далеким маяком у темряві; все довкола було химерним, рипіло і рухалося, повнилося ненастанним вітром і далекими криками морців, які платили свої програші в лондо на носі судна. Хлопчик вривався у повітря, в якому так любив бути, його солодкий голос пронизував ніч, виводячи широко відому пісню, приспівом якій слугувало: «О Бейне, місто мого серця». Я сидів зачарований, геть далекий від своїх богів, покинутий на волю хвиль у цій посудині з прянощами, у зітханні Півдня, у сітях зірок, що творили свій колообіг, у країні дельфінів.

На півдорозі нашого плавання упав штиль. Галерні раби гребли, під власний хрипкий спів, під небом кольору куркуми. Ардоньї розгорнувся, як сонний дракон, над глянцевим морем, і коли я стояв на своєму звичному місці на палубі, шиєю стікали струмки поту. Сторінки моєї книжки никли у цій спеці, букви танцювали перед очима, і я читав кожен рядок знову й знову, занадто очманілий, аби розуміти слова. Я підняв голову і позіхнув на весь рот. У цей момент моє око вловило якийсь рух, якийсь об'єкт, чорний аж до жучиної чорноти і блискучий на сонці.

Це було заплетене в коси жіноче волосся. Вона піднімалася з нижніх палуб. Я закрив книжку, стривожений незвичайністю образу: жінка, острівна жінка з волоссям, заплетеним в напрочуд акуратні ряди кіс на тім’ї, на облавку олондрійського судна, що прямує в місто Бейн! Вона завовтузилася, бо під пахвою тримала бавовняну постілку, і це ускладнювало піднімання сходами. Перш ніж я встиг запропонувати допомогу, жінка проштовхнула постілку на палубу, а слідом і сама вилізла, мружачись на світло.

І відразу ж опустилася на коліна, тривожно вдивляючись у палубний отвір, звідки щойно з’явилася.

— Джіссі, — кликала вона. — Тримайся його. Тримайся за нього, Джіссі.

В її вимові я вловив акцент південного Тінімавета, нечіткі приголосні, інтонація бідняків.

Поволі, потроху знизу показалася постать якогось старого, що ніс на спині дівчинку. Голова дівчинки погойдувалася; її сухе волосся звисало двома рудими потоками; її босі ноги метлялися мовчазними дзвонами. Вона чіплялася за шию старого із впертістю знемоги, поки він, погойдуючись, перетинав палубні дошки у напрямку тіні під тентом.

Кілька морців одволіклися від своїх занять, аби повитріщатися на дивне тріо. Один з них присвиснув. «Брей!» — кинув він. Руда.

Я трохи відвернувся од цієї сцени і знову відкрив свою Лірику, роблячи вигляд, що зібрався читати, а жінка тим часом відтягла постілку в тінь і розгорнула її. Дівчинка, хоч яка тендітна, добряче натомивши руки іншим немов велика риба, сіла на постілку, кінець якої загорнули, аби підняти їй голову. Її тонкий голосок перетнув палубу і досяг моїх вух:

— Тут вітряно. Але пташок зовсім нема.

— Для птахів ми занадто далеко від землі, моя люба, — сказала старша жінка.

— Я це знаю, — відповіла дівчинка презирливим тоном. Її супутниця змовчала; старий, слуга або підупалий дядько, поплентався до сходів.

Не знаючи ані своєї, ані їхньої долі, я відчував тільки жалість до них, змішану із захопленням — прецінь дівчинка страждала на те, що зветься киїтна. Неприродний колір волосся, просто-таки вогненний на фоні її темної шкіри, додавав мені певності щодо її хвороби, хоча я ніколи не спостерігав таких запущених стадій. Вона була киїтна: мала той повільний, жорстокий, невиліковний синдром виснаження, той спадковий ґандж, який, як кажуть, вражає родини отруйників, про який на островах говорять зі страхом як про «те, що руйнує волосся», або через химерний колір, який він дає, як про «шкурку орангутанга». Не так давно — у часи мого діда — сім'ї жертв киїтни разом зі всією їхньою худобою і землею підлягали ритуальному спаленню, і навіть зараз в горах і диких місцях островів можна було знайти цілі сім'ї, які живуть на вигнанні та в злиднях, захищаючи своїх хворих. Одного разу, коли я ще був дитиною, в полудень, коли челядь спала, до брами нашого дому прийшов дивний чоловік і бив у браму палицею; він був дуже брудний, у лахмітті і просмерділий страхом, і коли я вийшов до нього, він заговорив рипучим голосом, що видобувався з кудлатої бороди:

— Винеси мені води, і я молитимусь за тебе.

Я обернувся й побіг назад, у дім, а оскільки був надто наляканий, аби повернутися до прохача самому, то розбудив маму і сказав їй, що якийсь чоловік знадвору просить води.

— Хто там? — сонно спитала вона. — Що тобі треба?

Я був малим і, не вміючи назвати свій страх, сказав:

— Там чоловік-бабуїн.

Мама засміялася, підвелася, скуйовдила мені волосся і назвала соньком, а тоді пішла до збірника і наповнила глиняний глечик водою для незнайомця. Я тримався за її спідниці, і так мені було затишно від її запаху темних кімнат і сну, від її волосся, що припечаталося подушкою до щоки, від її ніжного голосу, коли вона дражнила мене. Поруч з нею я почувався сміливішим, але потривало це недовго, бо, вийшовши з патіо, вона стрепенулася, охнула й стала проворно цілувати кінчики своїх пальців, мало не перекинувши глечик з водою. Чоловік вчепився за брамний стовп, дивлячись на нас з відчайдушною зухвалістю. Його посмішка була сливе гримасою, в ній чаїлася якась жахлива іронія.