Чужинець в Олондрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пробачте мені, Чаві. Я не розумію.

Метр підняв руки, долонями від себе, і м'яко зробив у повітрі штовхальний рух, показуючи, що не сердиться. Відтак терпляче нахилився вперед.

— Ш, — сказав він, вказуючи писалом на перший знак на сторінці; тоді пересунув писало до другого знаку і чітко вимовив:

— Е.

Та лише тоді, коли він кілька разів описав усі ознаки, повторюючи моє ім'я, я, приголомшений, зрозумів, що присутній при якомусь чаклунстві: що знаки взагалі не були цифрами, а могли говорити, як ота однострунна тіомська арфа, яка вміє імітувати людський голос і називається «сестра вітру».

Мені аж спина й плечі похололи, хоча з саду линуло жарке, важке повітря. Я витріщився на метра, а він у відповідь дивився на мене своїми мудрими ясними очима.

— Не бійся, — сказав. Він посміхнувся, але обличчя виглядало змарнілим і сумним. Я почув, як у саду подає звуки Тетчі, викриваючи свою присутність тріпотінням листя.

Глава третя

Входи

«Книга, — каже Вандос Ур-Амакірський, — це фортеця, місце плачу, ключ до пустелі, річка без мосту, сад списів». Фанлевас Мудрий, великий теолог Авалеї, пише, що Куїдва, Бог Слів, є «наглядачем зі свинцевим канчуком». Кажуть, що Тала Єнітська зберігала свої книжки в залізній скрині, яку не можна було відкривати в її присутності, інакше вона лягала на підлогу і верещала. Вона писала: «Поміж сторінок чаяться пожежі, які можуть піднестися, обсмалити волосся і вжалити повіки». Равхатос називав життя поета «чесною і згубною дорогою, з якої навіть пил та каміння дорогі моєму серцю», і застерігав, що з тими, хто проводить багато часу за читанням чи писанням, не вільно розмовляти цілих сім годин після того заняття. «Бо пішли вони в Яму, і спускаються ж вони у неї Схилами Вогню, але коли вони виходять звідти, то спинаються Сходами Каменю». Готра Ур-Броумський казав, що книги були йому «дорожчими, ніж батько й мати», і цю відданість підхоплювали упродовж віків тисячі інших олондрійців, таких як Елатуїд Мандрівник, який досліджував Ніссіанське узбережжя і писав: «Я сів у місці пустельному зі своїми книгами, і заплакав од радості». А містик Лейя Теворова, ця хоробра й незбагненна душа, багато років до того, як прийняла свою трагічну смерть від води, писала: «Коли вони поклали мене в Холод, над Білим Озером, у Гидкій Вежі, і коли Зима прийшла з її жорстоким, жорстким, лютим, темним, гострим і жахливим Духом, моя єдина втіха полягала в моїх Книгах, де я ходила, наче Дитина, або сяяла у Темряві як Нетля, обернена спиною до іскристого Вогню».

У моїй кімнаті, в моєму селі, я сяяв як нетля, обернена спиною до іскристого вогню. Метр Лунре навчив мене свого чаклунства: я обійняв те диво і зомлів у його обіймах. Труднощі навчання, нескінченне копіювання літер, відмінювання дієслів — «айєїн, кайєїн, байєїнан, байєїнун» — все це врешті перевело мене через завісу полум'я у світ, який був новим способом розмови і мислення, новим способом руху, засобом втечі. У масивній моряцькій скрині метра Лунре зберігалися зовсім не кістки вбитої дружини, а колекція живих коханок, яких він чуттєво укладав, пестячи волосся кожній по черзі: його книжки, деякі рукописні, а деякі з друкарського верстата, цього неземного винаходу ворожбитів Асарми. Невдовзі я зрозумів, чому, заходячи кликати на вечерю, завжди заставав свого метра простягненим на постелі в однаковій позі: голова оперта на руку, голі груди блищать, стегна прикриті тонкою ковдрою, кульчики мерехтять, а дух поглинутий туманами розгорнутої книжки. Я теж, незабаром після того як прочитав свою першу книжку, Нардіенові Казки для Чутливого, піддався чарівним голосам, що кликали мене зі своїх веленевих домівок. Побожний трепет викликало у мене те, що я можу наблизитися до цих чужинецьких духів, побачити очима й почути вухами тих, кого я ніколи не знав, спілкуватися з мертвими, відчувати, що я знаю їх близько і що вони знають мене більш повно, ніж будь-яка людина, яку я знаю воплоченою. Зізнаюсь: я безтямно закохався у Талу Єнітську, яка була вже старою на той час, коли винайшли друкарський верстат. Коли вона почула про цей винахід, то, кажуть, почала танцювати в екстазі, гукаючи: «Вони створили це! Вони створили це!» — доки не впала, мов нежива. Їі біограф пише: «Отямившись, вона знову взялася до свого екзальтованого танцю, викрикуючи: „Вони створили це!“, аж поки її сили не вичерпалися цілком. І так тривало цілих сім днів, і хоч як люди з її Дому хотіли стримати її, та не посміли застосувати силу, — після чого вона вмерла…».

Серед книжок з моряцької скрині метра були історичні хроніки, лірична поезія та романи, а також кілька релігійних текстів і короткі філософські трактати. Завдяки тим сторінкам я вперше вийшов на обсаджені деревами вулиці Бейна й походжав Сливовом Садом біля зеленого міського каналу. Я воював разом з повстанцями Келіадху проти Тула Єретика і бачив, як небо наповнюється драконами, що пирскають вогнем, немов розгортають золоту парчу. Я збирав гриби у лісі Фенлевейн та полював на табуни диких оленів на рівнинах, я плив швидкою течією Ільбаліну через найпроменистіші сади на землі; я був присутній при дворі у Вельвалінгу, резиденції королів, і спостерігав, як новий Телкан став на коліна, щоб отримати високу корону чорного й білого шовку. Мої сни повнилися битвами, зачарованими лісами та героїчними мандрами, а також древеді — олондрійськими вампірами, що їх крила мають колір індиго. Щовечора я лежав у ліжку, читаючи при світлі каганця, що являв собою чашу грушоподібної форми з іржаво-червоної глини — подарунок метра Лунре.

Годі скласти ціну всьому тому, що подарував мені метр. Освіта, яку він мені давав, була безсистемною, сформованою його власними палкими захопленнями; це не була традиційна освіта багатих олондрійців, що складається з Трьох Шляхетних Мистецтв: їзди верхи, музики та каліграфії. Це було більше схоже на освіту новиків у служінні богові Куїдві, але все-таки вона відхилялася од канону, бо відкидалися деякі класичні тексти заради текстів менш знаних: я майже нічого не знав з фундаментальних Настанов з Поетики Телідара, зате багато разів прочитав невеличкий томик Про Дев'ять Текстур Світла. Отже, поки батько уявляв, що я стаю бейнським паном, я насправді не знав майже нічого із того, що знають такі панове. Коней я бачив лише на малюнках, не вмів грати на флейті чи гітарі, мій почерк був акуратним, але не натхненним, і я знав лише п'ять класичних письменників. А що я знав, що я вивчив — то це мапу серця, мапу пристрастей Лунре Бейнського: я блукав лісами його бажань і купався в морі його мрій. Всі ці роки я ходив падолами його серця, його добровільного вигнання, пізнавши усе, що він любив, дивлячись на все його очима, цими вікнами з агату.

Він був потайний, як той краб. Або ж виявляв стриманість щодо певних тем: були речі, про які я за всі дев'ять років так і не зміг переконати його поговорити. Однією з таких тем була його попередня праця, якою він займався у Бейні: він ніколи не казав, ким був — вихователем, друкарем, крамарем, злодієм? Мій хлоп’ячий розум нафантазував про нього всілякі карколомні романи, але він не хотів ловитися на гачок і лише сміявся, коли я казав, що він був чаклуном або піратом. Коли я запитав його, чому він покинув батьківщину, він зацитував Лейю Теворову: «До мене говорив Бог, і я переконався, що недостойний Його».

Його обличчя, ні старе, ні молоде, через палюче сонце стало темним як в острів’янина, а брови й коротко стрижене волосся виблякли до барви піску. З незграбними кінцівками, ще й у своєму острівному одязі він нагадував ярмаркового блазня, але був оточений надто щільним серпанком смутку, аби бути насправді комічним. Він дедалі більше любив наші долини й ліси, багато часу проводив під відкритим небом, нипаючи схилами з патерицею тикового дерева або досліджуючи кручі біля моря. Він міг прийти додому з цілком звичайними квітами або мушлями і змусити мене дивитися на них, поки сам розводився про їх неповторну красу.

— Поглянь-но на це! — казав він піднесено. — Хіба воно не тонше, ніж мистецтво? Хіба воно не схоже на жіноче вухо? Ці вигини схожі на звуки музики…

На такі теми як краса природи, книжки та кольори світла він говорив з нестримною пристрастю, яку мені часто вже несила було терпіти, і я лишень зітхав. З моєю мамою він також розмовляв. І наполегливо оволодівав нашою мовою доти, аж поки не зміг належно складати хвалу деревам і грі світла й тіні у патіо. Коли мама пояснила, що тіні символізують шкурку бога мого батька, він потер руки від захвату і швидко записав кілька нотаток у свою приватну книжечку. «Дозволь розповісти тобі, — сказав він одного разу, поклавши руку мені на плече після того, як випив склянку нашої настоянки, до смаку якої зрештою звик. — Дозволь розповісти тобі про те, що являють собою старі люди. Наші апетити ростуть, як виткі стебла — схожі на жалюгідні рослини пустелі, які несуть тільки квіти і не мають листя. Та ти ж ніколи не бачив пустелі. Ти не читав Фірдреда Бейнського? „Земля має тисячу спраглих язиків“. Ось на що схожа старість».

Він ніколи не здавався мені старим, хоча, безумовно, мав великий апетит — до пам'яток, до пташиного співу, до запаху моря, до слів нашої мови. Та іноді він міг і злягти до ліжка, його тіло немилосердно лихоманило, а вираз обличчя був такий страдницький, як у когось, кому недовго залишилося жити, а в житті ще так багато незавершеного. Під час тих лихоманок я доглядав його, читаючи вголос із Ванатула, бо він вірив, що слова мають силу вилікувати будь-яку недугу. Я любив його так, наче ми були товаришами по вигнанню, адже тільки з ним я міг розмовляти про книжки, насолоджуючись такою бесідою, яку Вандос називає «поживою богів». І все ж було в ньому щось непохитне, щось непереборне, невідомий центр, який він ретельно оберігав і куди мене ніколи не підпускав, отож чим ближче я його пізнавав, тим, здавалося, рішучіше він тримав мене на відстані. Навіть у гарячковому маренні він себе не виказав.

На островах старе слово чаві, яким я завжди називав свого метра, спершу стосувалося вчителя древніх і загадкових знань. Чанаві було мало, і доми їхні будувалися в горах, аби ті, хто їх шукав, могли дістатися туди лише після тривалих зусиль. Вони були дивні, самотні, вважали ліс своїм домом, промовці двозначних слів, люди без джат, бо кидали свої дженат у море — чинили акт символічної смерті. Поміж їх учнями ширилися скорботні пісні у формі жалобних острівних кантів, що оплакували темну непроникність мудрості чанаві; прислів'я мовою кідеті каже: «Попросіть чаві наповнити ваш кошик — і він взагалі його відбере». Вони були важкими духами і змушували людей плакати. Проте більша частина скорботних пісень учнів сумує не через незбагненну загадку мудрості, а скоріш через те, що учням взагалі не вдавалося знайти своїх учителів: про чанаві було відомо, що вони тануть в лісах, в туманах, аби ті, хто відбув важку подорож, виявляли лише гору й тишу. Ці пісні, «Канти покинутості», співаються на святах і висловлюють відчайдушну любов і горе послідовників чанаві. «Кров мого серця, не знайдеш спокою і на горі в туркотінні голубок;/ Вчитель мій квітку втоптав у болото своєю ногою».

Люди мого народу називали Лунре «жовтою людиною» або «чужинцем». Коли доводилося опинятися в селі, те, як вони зиркали, як підсміювалися старі, як верещали діти, переслідуючи нас вулицями, — завдавало мені болю. Іноді вони навіть називали його готан — бездушна людина, вигнанець, людина без джат. Я умовляв його триматися подалі від них, подалі од широких відкритих доріг. Він розумів це, ставлячись до мене з іронічною поступливістю, коли я водив його через хащі в джунглях і на небезпечні кручі, через непрохідні ліси, де холодне повітря здіймалося від землі, де я задихався, б’ючи палицею зів’ялі ліани, аби прибрати їх з нашої дороги. Листя репалося під моєю зброєю, розбризкуючи молочко. Коли ми зрештою проривалися і виходили на кручі, моя камізелька так просякала вологою, що морський вітер видавався мені холодним. Нас оточували повалені скелі, білі від гуано, а за ними — море кольору слини, що котило хвилі у звичному своєму хвилюванні.

— Як ви це зносите? — тихо промовив я.

Лунре спокійно стояв у полуденному сяйві й жував корінь імбиру.

— Я не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.

— Ви знаєте, що я маю на увазі. Це місце.

— Он як. Це місце.

— Ви ж бували в Бейні, у великій бібліотеці. Ви олондрієць. Ви скрізь побували.

— Так вже й скрізь! Звісно що ні.

— Ну то в багатьох місцях.

— Так.

Він стенув плечима, дивлячись на море. Бриз ставав холоднішим, і купчасті хмари облягли небо. Місцями сонце світило крізь них сріблом, роблячи їх сяйливими, наче черева мертвих риб. Кожного дня, — думав я, — кожнісінького пополудня цей дощ.

Лунре поплескав мене по спині, посміюючись.