Чужинець в Олондрії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де пташки?

Чужоземець не відповів йому, проте, здається, зрозумів: його гладке брунатне обличчя посумнішало, і він одклав сюрчок, торкнувшись листя кінчиками пальців у жесті відчаю.

Я не знаю, коли мама вперше приєдналася до них під квітучими деревами. Вочевидь, вона розпочала з того, що спостерігала, аби впевнитися, що її синові не завдають шкоди; іноді я бачив, як вона зупиняється перепочити, з опертим на стегно високим глечиком, і вдивляється в дерева, а в її чудових очах чорної лані чаїться тривога. З тіні долинали звуки пташиних голосів, легке посміювання олондрійця і звук голосу мого брата, що терпляче тлумачив:

— Ні, він блакитний.

Так чи інакше, мама почала заходити під дерева, можливо, щоб захистити сина — і якимось чином скромний вираз і сумні очі олондрійця пом'якшили її серце. У ті дні вона почала казати:

— Доброї б йому вдачі, тому нещасному привиду! Він занадто пітніє, а оті його штани, мабуть, перешкоджають вільному току крові.

Вона вже не падала на коліна при зустрічі з ним, а усміхалася й кивала на його низький уклін, аж одного ранку вказала собі на груди й промовила:

— Кіавет.

— Лунре, — охоче відгукнувся чужинець, торкнувшись своїх вузьких грудей.

— Лун-ле, — повторила мама. Її солодка усмішка промайнула — пір'їна на вітрі. Невдовзі вона, ніяковіючи, але з таємною гордістю, подарувала йому власноруч пошиті камізельку і пару штанів на його довготелесе тіло. Одяг був вельми ошатний: штани вільного крою й прикрашені узором з рожевої та золотої нитки, камізелька з вишитими блакитним чіткими контурами островів Тіом і Пітот. Чужинець був глибоко зворушений і деякий час стояв, приклавши руку до серця, схиливши в поклоні срібну голову, щиро дякуючи їй мовою дощових крапель. Дружина мого батька ніяк не могла припинити глузувати з маминої приязні до «привида», але мама лише посміхалася і спокійно відповідала:

— А Тетчі дме собі.

Минув місяць, відколи почав дути вітер чудес, і тоді батько позбувся мого старого вихователя, здитинілого суб'єкта з волохатими вухами, який навчав мене математики, релігії та історії. Як пояснив мені батько одного ранку, коли я сидів перед ним, олондрійця було взято на місце старого, аби він навчав мене північної мови. Коли він казав це, його очі задоволено мружилися, ще й вимахував недопалком тонкої сигари і погладжував чимале черевце.

— Сину мій, — казав він, — тобі дуже пощастило! Колись, як ти успадкуєш фільварок, то у Бейні почуватимешся впевнено, і ніхто не зможе тебе одурити на торговищах прянощів! Так, я хочу, аби ти отримав пристойну освіту бейнського пана — і цей довготелесий навчить тебе розмовляти олондрійською і читати в книжках.

Слово на означення книжки у всіх відомих мовах землі звучить як валлон, «оселя слів», олондрійська назва для цього інструменту магії та мистецтва. Я не мав жодного уявлення про значення цього слова, але подякував батькові тихим голосом, а він тим часом ефектно палив свою сигару і форкнув, аби показати, що почув мене. Я був і схвильований, і наляканий самою думкою про навчання в чужинця, адже ніяковів у його присутності й бентежився від його зеленого погляду. Я не міг уявити, як він мене вчитиме, прецінь нас не поєднувала жодна спільна мова, — але слухняно приєднався до нього у кімнаті для занять, що виходила в сад за домом.

Він почав з того, що взяв мене за зап'ясток і обвів довкола кімнати, вказуючи на предмети і називаючи їх та даючи мені знак, що я повинен повторити. Коли я вивчив назви всіх предметів у кімнаті, він одвів мене на город і назвав овочі. Якщо там були незнайомі йому рослини, він вказував на них і піднімав свої брови кольору сірої чайки, а це означало, що він хоче вивчити це слово мовою кідеті. Він постійно носив при собі шкіряну торбину тонкої роботи, в якій тримав ще один шкіряний предмет, пофарбований у переливчасто-синій колір; коли він його відкривав, аркуші дорогого бавовняного паперу розгорталися, наче віяло, деякі з них були вкриті дрібними позначками, які він сам і робив. У торбині була вузька кишеня, пришита до зовнішнього краю, защепнута на металеву застібку та оздоблена туркусами. В ній мій новий вчитель тримав два чи три чудових чорнильних писала, які досить було наповняти лише раз на день; ними ото він і робив позначки у своєму валлоні. Кожного разу, коли я називав йому якесь слово нашою мовою, він витягав свою книжку в палітурках із синього сап'яну, швидко записував туди щось і дякував мені поклоном. Мені дивно було: хоча я й захоплювався книжкою як чимось більш винахідливим, ніж наші дерев'яні бруски, та не міг зрозуміти, навіщо йому було відслідковувати кількість слів, які він вивчив.

Аж одного ранку він приніс із собою в кімнату для занять дерев'яну скриньку, чудово виконаний сховок, прикрашений візерунками з позолоти, чистих фарб і перламутру. Темно-синьою кришкою танцював квіт помаранчі, а в хмарі золотих зірок пливла пара долонь зі слонової кістки: руки духів. Я знав, що ця скринька прибула у важкій, пишно оздобленій моряцькій скрині мого метра, яку батькові слуги з великими труднощами тягли через вологі ліси нашого острова. Подейкували, що в ній чужинець зберігав жахливі атрибути чаклунського ремесла, а ще кістки своєї дружини, її череп, настільки ж бездоганний, як череп нареченої. Він поставив скриньку на круглий плаский камінь, що слугував нам за стіл. Я став колінами на килимок, сперся ліктями на камінь, а підборіддям — на долоні. Метр віддавав перевагу сидінню на ослінчику, нависаючи над столом, ноги розтрубом, зігнуті коліна стирчать вище стільниці. Саме так він і сидів зараз, відтак зняв торбину, поклав її на стіл і витяг з неї тоненьку книжку в палітурці з червоного сап'яну.

— Для тебе, — сказав він по-олондрійськи, посунувши малу книжечку до мене.

Від хвилювання мені стисло горло. Я взяв книжечку до рук і спробував висловити свою вдячність очима, а метр тим часом усміхнувся і захрускотів кісточками своїх павучих пальців — оце така в нього була звичка виражати задоволення.

Кімната для занять вже встигла прогрітися. Через арку входу в сад сюди сягали довгі промені світла, а з кухні, що була за дверима поруч, долинали голоси челяді. Я обережно пообертав книжечку в руках, торкаючись корінця, і врешті, набравши повітря в груди, відкрив її. Вона була порожня.

Я торкнувся чистого паперу і з докором подивився на метра. Він стиха засміявся і стиснув кісточки пальців, вочевидь, задоволений моїм розчаруванням. Я вже знав достатньо з його мови, аби врешті запитати:

— Що це таке, Чаві? — звернувся я до нього, вживаючи слово «вчитель» мовою кідеті, як це робив завжди.

Він підніс вгору палець на знак того, що маю почекати та бути уважним. Тоді відкрив книжечку переді мною на першій сторінці й розгладив папір. Відтак одчинив оздоблену скриньку, продемонструвавши при цьому майстерно виконану поличку, підвішену до внутрішнього боку кришки, всіяну намальованими жовтою фарбою ромбами. Мугикаючи собі під ніс щось веселе, він вийняв кілька маленьких глиняних дзбаночків, кожен із крихітним корком, і невеличку пляшечку з червоного кришталю. Його пальці на мить завмерли над поличкою, перш ніж вибрали гравійоване срібне писало з футляру зі слонової кістки. Швидко, плавними спритними рухами він одкоркував один із дзбаночків, звідки розтікся темний запах іржі й алое. Тоді додав туди декілька крапель з кришталевої пляшечки, від чого кімната запахла квітковом пилком, і перемішав отриману суміш тонкою очеретиною. Вийнята очеретина виявилася цілковито чорною, і він поклав її на неглибокий таріль. Після чого наповнив писало рідиною з дзбаночка, обертаючи його кінчик. Витер перо шовковим клаптиком, рясно поплямленим чорнильними смугами; тоді нахилився до мене, зігнувся над моєю книжечкою і написав п'ять хитромудрих знаків.

Тепер я зрозумів, що метр мав на меті навчити мене олондрійських чисел і записування рахунків таким способом, як це робив він — акуратними маленькими рядками у книжці. Я із завзяттям нахилився вперед, уявивши собі, як зрадів би батько, якби побачив, що його син пише цифри на папері достоту як бейнський пан. У мене були таємні побоювання: хоча книжку було набагато легше носити, ніж ті бруски, на яких ми писали шматком розжареного заліза, мені здавалося, що сторінки може легко знищити морська вода, що чорнило може розмазатися і що це ненадійний спосіб ведення записів. Тим не менш, дивні знаки, жолобчасті, наче мушлі, так мене захопили, що метр задоволено засміявся і поплескав мене по плечу. Я повільно вів пальцем під рядочком вишуканих цифр, запам'ятовуючи чужоземні форми чисел від одного до п'яти.

— Шевік, — сказав метр.

Я глянув на нього вичікувально, почувши вже знайому мені невірну вимову мого імені.

— Шевік, — повторив він, вказуючи на знаки на сторінці.

Я гордо відповів йому його ж мовою:

— Один, два, три, чотири, п'ять.

Він похитав головою.

— Шевік, Шевік, — мовив він, постукуючи по паперу. Я насупився й стенув плечима, кажучи: